Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 43

Але Ягайло обіцянки не додержав, не віддав Витовту головного Кейстутового стола — Троків. А хоч потім замість Троків дав Витовтови Луцьк, то Витовт нїяк не міг допросити ся на се якогось документу. Вкінцї він довідав ся, що Ягайло умисно не хоче нїчим себе звязувати що до сього надання і надав Витовту Луцьк лише „до волї своєї”. Не вважаючи, що Витовт по своїм поворотї як міг вислужував ся йому, Ягайло рішучо не мав віри до нього. Се все так знеохотило Витовта, що він рішив на ново розірвати з Ягайлом. Рахуючи на незадоволеннє в Вильнї з причини іменовання польських намістників, він при кінцї 1388 р. попробував несподїваним нападом засїсти Вильно. Се йому не удало ся, але відносини були попсовані, і на початку 1390 р. Витовт знову відновляє свій союз з рицарями 7). Знову піднїмаєть ся війна, і знову по двох роках роспочинає Ягайло зносини з Витовтом. Лїтом 1392 р. переговори приходять до кінця. Витовт знову зрадив рицарів, а 4 серпня в Острові він і його жінка видають грамоти Ягайлу й Ядвізї про довершену угоду.

Умови сеї другої угоди Ягайла з Витовтом не вповнї ясні. Русько-литовська лїтопись каже, що Ягайло пообіцяв Витовту „великоє княжениє у Вилни — столъ дяди своєго великого князя Олкъирда и отца своєго великаго князя Кестутия” (Кейстут сидїв у Вильнї в рр. 1381-2, підчас своєї усобицї з Ягайлом). І лїтописець додає, що Витовт дїйсно дістав се „великоє княжениє” 8). Ся звістка офіціозного лїтописця в. князївства Литовського до недавна приймала ся загально. Аж недавно знайдений ориґінал острівської грамоти Витовта, де він титулує себе просто „литовським князем” 9), підняв сумнїви в сїй справі 10).

Дїйсно, иньші джерела — окрім русько-литовського лїтописця, не згадують про наданнє Витовту в. князївства в 1392 р. Длуґош, що оповідає особливо докладно про се друге помиреннє Ягайла з Витовтом, каже, що Ягайло, відставивши Яшка Олеснїцкого, поручив Витовту бути його намістником, передавши йому „всю управу земель литовських і руських”. Сучасний пруський хронїст каже тільки, що Ягайло пообіцяв Витовту звернути його батьківщину 11). Так само й Витовт у своїй присяжній грамотї нїчим не натякає на свою великокнязївську гідність. Каже тільки, що Ягайло дав йому „його батьківщину, забрану через попереднї непорозуміння”, і на ново надав деякі володїння. Титулує він себе тільки „володарем троцьким, луцьким і ин.” (dominus trocensis, luczensis etc.). Великим князем же не титулує себе не тільки в сїй, а і в пізнїйших грамотах, — аж по кількох лїтах починає уживати сього титулу, і то спорадично, а в зносинах з Ягайлом і польським правительством титулує себе просто „литовським князем” навіть аж до 1411 р.

Супроти сього найправдоподібнїйше буде думати, що в 1392 р. підставою угоди Витовта з Ягайлом було приверненнє його батьківських маєтностей — Трок, Городна, Берестя, до котрих Ягайло додав ще й нові — такою була земля Луцька. Про великокнязївське становище не було мови, але з Вильна відкликано польського намістника й поручено його натомість нагляду Витовта. Заразом Витовт займає взагалї місце Ягайлового відпоручника в справах в. кн. Литовського, більше меньше так само як перед тим ся роля належала Скиргайлови. Се могло бути також умовлено при угодї. Бо хоч ми Скиргайла бачимо в такій ролї ще якийсь час (в р. 1393), але се не противить ся такому припущенню: Ягайло взагалї не хотїв сварити ся з Скиргайлом і навіть Троків не відібрав йому відразу для Витовта. Отже могло в умові так само бути застережене, що Витовт займе місце Скиргайла в загальних справах держави, тільки постанови сеї не зреалїзовано відразу 12).

Постанова ся могла стати ся в такій же формі як се було в відносинах Ягайла з Скиргайлом: Скиргайлу Ягайло обіцяв в 1387 р. „держати више всеє нашеє братия”, і додатково обовязав ся потім не віддавати Вильна нїкому иньшому з братів своїх 13). Щось подібне могло бути і в грамотї Ягайла Витовтови в 1392 р.; але ми її не маємо і тому мусимо задоволяти ся здогадами, в надїї, що може якесь нове архивне відкритє кине сьвітло на се питаннє.

Але чи було се умовлене наперед чи нї, в усякім разї від свого повороту на Литву в 1392 р. Витовт стає господарем в в. кн. Литовськім, і се фактичне становище його, хоч не радо, і з всякими протяганнями, було признано і Ягайлом і польським правительством. Витовта признано управителем в. князївства, а далї й великим князем, з сим самим титулом. Так що русько-литовський лїтописець поспішив ся тільки з офіціальним признаннєм за Витовтом того становища, яке він зайняв по своїм помиренню з Ягайлом.

У володїннє приобіцяного йому при острівській угодї Витовт, як я вже сказав, увійшов теж не від разу. Скиргайло, давнїй ворог Витовта, мусїв уступити ся перед ним з своїх становищ — троцького князя й Ягайлового відпоручника в Литві. Ситуація була дуже дражлива, й Ягайло всякими способами старав ся відвернути конфлїкт. Тільки при кінцї 1392 р. він перевів переговори з Витовтом і Скиргайлом в справі уступлення Скиргайла з Троків. Замість того Скиргайло мав дістати Київ і Кремінець. Витовт обовязав ся здобути йому Київ і згодив ся відступити Кремінець з своєї Луцької волости.

Але Скиргайло, згодивши ся перед Ягайлом, потім спротивив ся знову. В 1393 р. відносини між ним і Витовтом загострили ся так, що Ядвіґа мусїла їх годити на ново: з осени сього року маємо нову угоду Витовта з Скиргайлом, уложену в присутности Ядвіґи 14). Київ для Скиргайла Витовт здобув не скорше як весною 1394 р. і правдоподібно — не скорше-ж засїв і в Троках.

Поки тягнули ся сї короводи з Скиргайлом, Витовт все потрібував помочи Ягайла, і тільки десь в р. 1394 почув себе паном на Литві. Побіди його над князями, з котрими він мав конфлїкти — Корибутом, Федором Кориятовичом, Володимиром київським, тим часом незмірно підняли його престиж, і Витовт в сьвідомости своєї сили починає виступати з ролї простого виконавця Ягайлових поручень. На його грамотах починаючи від рр. 1395-6 бачимо вже титул „великого князя” 15), а й на практицї він починає собі поступати вже як зверхник земель в. князївства (на пр. у зносинах з Нїмцями).

Розумієть ся, таке становище Витовта мусїло розбудити сильне незадоволеннє на краківськім дворі. Відносини напружують ся й обопільне незадоволеннє незадовго виходить на верх. Нагодою послужив, як каже сучасний нїмецький хронїст, якийсь лист кор. Ядвіґи, де вона жадала від Витовта, аби їй платив річну данину з руських земель, які має під собою. Вимагала сього на тій підставі, що Ягайло подарував їй руські землї на віно 16).

Не маючи самого того листу, не можемо здати собі справи, як те жаданнє Ядвіґи в дїйсности виглядало, хоч слова хронїста звучать як переповіданнє буквального змісту того листу. Він каже далї, що Витовт предложив той лист Ядвіґи перед старшиною руських і литовських земель і спитав їх, чи згодять ся вони признати себе підданими Польщі й платити ту данину? Зібрані однодушно заявили, що і вони і їх батьки були все свобідними — иньшій державі не підлягали, і нїякої дани Польщі не платили; тож і вони хочуть і на далї зістати ся незалежними, а нїякої дани платити не хочуть. Результатом подражнення, викликаного листом Ядвіґи, було тїснїйше зближеннє Витовта до нїмецьких рицарів, і воно привело до уложення тайної угоди з ними, весною 1398 р. Потім, в осени, її потверджено вже явно на зїздї на остр. Салинї. На сїм же зїздї, під впливом попереднього подражнення на польське правительство, а мабуть і не без вплива рицарів, що пильнували розірвати унїю Литви з Польщею, — князї й бояре руські й литовські, як оповідає тойже хронїст, „оголосили Витовта королем литовським і руським — річ, каже він, перед тим нечувана” 17).

Се проголошеннє було заразом проголошеннєм повної самостійности в. кн. Литовського й незалежности його від Польщі. Тим уневажняла ся Кревська унїя, і цїкава ся обставина, що при тім старшина в. князївства Литовського вирікала ся, аби коли небудь що небудь чула про підданство Польщі. Тим часом на підставі Кревського акту вона була вже кільканадцять лїт польськими підданими! Чи означало се повну несьвідомість значіння кревської унїї в литовських кругах, чи умисне іґнорованнє, чи тільки протест против плачення дани? Перше, по моєму, зовсїм не виключене, хоч питаннє про дань зачіпало не тільки справу державної приналежности, а й державної рівноправности. Се остатнє головно й підчеркуєть ся в оповіданню хронїста 18), хоч на повну докладність його оповідання й зрозуміння властивого значіння подїї ми й не можемо вповнї покласти ся, і не мусимо думати, що на справі самої дани все кінчило ся.