Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 70

Се був остатнїй удар Свитригайлу — по нїм він уже не встав. Всякі звістки про нього уривають ся й пізнїйша лєґенда про нього оповідає, що він сїм лїт пас вівцї на Волощинї, поки не дістав назад Луцька 16).

Судячи з того, що в момент смерти Жиґимонта ми не бачимо в руках Свитригайла нїяких волостей в в. кн. Литовськім, треба припускати, як то й роблять звичайно, що Жиґимонт по переходї Луцька до нього, вибив Свитригайла геть зовсїм з земель вел. князївства Литовського. Се й зрозуміло — Свитригайло був зовсїм обезсилений, і навіть галицька шляхта не мала причини ним опікувати ся, коли втїк від неї предмет її бажань — Волинь. Він дістав одначе „винагородженнє в коронних землях”, про яке пактовано ще 1437 р.: йому дано в державу деякі маєтности в Галичинї, що й зіставали ся за ним аж до кінця його житя 17).

Пасти вівцї отже Свитригайло не мав потреби, а й саме вигнаннє його не трівало довго: в мартї 1440 р. під ножами конспірації згинув його ворог Жиґимонт, і перед очима Свитригайла на хвилю блиснула знову перспектива великокнязївського престолу.

Примітки

1) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 53, LEKUrkb. VIII ч. 979, 981, 998, IX ч. 2.

2) Skarbiec ч. 1731, 1732, 1733, LEKUrkb. IX ч. 39. Давн. русько-лит. лїтоп. c. 53. З Луцька маємо лист Свитригайла з падолиста 1436 р. — Skarbiec ч. 1739.

3) Давн. рус.-лїтоп. 1 c.

4) Skarbiec ч. 1730 і 1739, Длуґош IV c. 579-80.

5) Див. т. V гл. II.

6) Codex saec. XV т. II ч. 250, т. III дод. 39.

7) Див. т. V c. 86-8.

8) Codex saec. XV т. І ч. 250, т. III дод. 39.

9) Ся точка про відданє Луцька тільки implicite містить ся в сїй умові; може була ще иньша грамота, яка говорила виразнїйше про се.

10) Ibid. ч. 92.

11) Реляція Свитригайла в LEKUrkb. VIII ч. 227.

12) Длуґош IV c. 580-1.

13) Codex epist. saec. XV т. І ч. 93, пор. 90 (з ориґиналів у Барвінського док. 5 і 6). Rzyszczewski. Codex dipl. Pol. I ч. 177.

14) Акти Зап. Россіи І ч. 36, Codex saec. XV т. II ч. 250, Kotzebue Switrigail ч. 139 (реґеста, з датою 6/XII 1438), звідти Skarbiec ч. 1758.

15) Длуґош IV c. 601-2. LEKUrkb. VIII ч. 414. Остання грамота Свитригайла з Волини — наддннє Стреченовичу з 2/IX 1438 (богато разів видаване, остатнє вид. в Archiwum Sang. І ч. 36). З грамоти сеї видко, що Свитригайло тодї ще володїв і Волинею й Браславщиною: між його радою згадані еп. луцький Теодосий і Монивид староста подільський й кремінецький.

16) Лїтопись т. зв. Биховця c. 56. Сї сїм год, коли вони не епічне кругле число, могли зявити ся наслїдком того, що лїтописець кладе поворот Свитригайла десь на р. 1446.

17) Про держави Свитригайла в Галичинї див. Длуґош V c. 104. Головна держава — Городок, в його держанню в судових записках львівських виступає від початку р. 1441 тільки — Akta gr. і z. т. XIV ч. 3737, також 301, але дістав він її, очевидно, скорше. Ми маємо грамоту його для городецької церкви ще з 1403 р. (Головацкій ч. 26), але питаннє, чи дата певна. Стадніцкий (Bracia Jagielly c. 364) зачисляє і Жидачів Свитригайла до галицьких держав, але документ, на який покликуєть ся він, належить до ранїйших часів — 1415 р. (див. Akta gr. і ziem. X ч. 46).

Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра:Полїтика Жиґимонта Кейстутовича, польсько-литовське напруженнє, смерть Жиґимонта. Кандидатура Свитригайла; кандидатура Казимира, пляни Польщі, проголошеннє в. князем Казимира, уступки Русинам — відступленнє Волини Свитригайлу й наданнє Київа, пограничні спори і розрив з Польщею.

Мусимо вернути ся до відносин вел. князївства до Корони, аби прослїдити дальшу історію унїї й тїсно звязану з нею справу прилучення українських земель до Польщі.

Ми бачили, що унїя була розірвана Свитригайлом і звязана на ново по проголошенню Жиґимонта. Аби уратувати загрожену унїю, Поляки не спинили ся перед державним переворотом в Литві й сотвореннєм власними руками вел. князя з прероґативами Витовтових часів. Відступили навіть від претензій на Волинь і тільки всї старання робили коло того, аби забезпечити перехід вел. князївства по смерти Жиґимонта до рук короля.

Жиґимонт, хотячи запобігти порозумінню між Поляками и Свитригайлом, послушно видавав ті приречення, яких вимагали від нього Поляки. Акт унїї 1432 р., потверджений 1433 і 1434 р., був загострений при кінцї 1437 р. ріжними додатками, що мали на метї не дати місця дїдиченню великокняжого престолу, — переходови його від Жиґимонта до його сина Михайлушка: всї намісники й старости мали зложити присягу й письменне обовязаннє, що по смерти Жиґимонта передадуть свою державу королеви й т. и. Нарештї в осени 1439 р., може занепокоєні заходами Жиґимонта коло союзу з цїсарем (чи властиво „королем римським”) Альбрехтом, Поляки казали Жиґимонтови ще раз потвердити акт унїї 1432 р. 1).

Жиґимонт чинив їх волю, але тільки до часу. Його відносини до Корони не були та й не могли бути щирі. Відібраннє від його сина спадщинних прав до великокняжого престола, правдоподібність, що при „виборі” в. князя сей син і в дїйсности буде відсунений від того престолу, щоб не скріпити тим принціпу дїдичности, зовсім природно, мусїло Жиґимонта в високій мірі дражнити. А і взагалї таке залежне становище від Польщі, в яке поставило його польське правительство, йому не могло подобати ся. З самого початку старав ся він знайти собі опору супроти польської полїтики, її далекосяглих інкорпораційних змагань.

Від початків Жиґимонт пробує увійти в близші відносини з нїмецькими рицарями, і як ми бачили, в 1435 р. навіть здержав похід на Ливонїю, аби ощадити собі союзника в будучности. Пізнїйше (1438 р.) навязує він зносини з Альбрехтом австрійським, зятем і наступником цїс. Жиґимонта на престолах угорськім і чеськім, що супроти тодїшнїх польських плянів на Чехію мусїв дуже цїнити такого союзника як вел. князь литовський. У в. князя являють ся пляни лїґи против Польщі, зложеної з цїсаря, нїмецьких рицарів, Литви й Татар. А коли Поляки, силкуючи ся розбити сей союз Жиґимонта з Альбрехтом, повторяли стару пісню, що в. князь литовський не може входити в такі союзи, бо він не самостійний володар, а польський підвладний, — в. кн. Жиґимонт відповідав на се вповнї Витовтовим язиком: „Нїколи ми не були нїчиїми підданими, і велике князївство наше, скільки сягає людська память, нїколи не було нїкому підвласне, і ми держимо його не з рук Поляків, а займаємо престіл його від Бога дїдичним правом по наших попередниках. По смерти нашого брата вічної памяти Витовта воно правно перейшло на нас, як на правдивого спадкоємця і ми на сїм престолї за божиєю помочию нїкого окрім Бога не боїмо ся” 2).

Як бачимо, справа унїї знову була в великій небезпечности, тим більше, що як раз тодї Жиґимонт скрутив карк Свитригайлу, отже не потрібував польської ласки, а двозначним поступованнєм Поляків в Свитригайловій справі був сильно роздражений. Але його пляни стрітили ся з ріжними перешкодами. Вел. маґістр, по недавнїх прикрих досьвідах, не вважаючи на всї налягання цїсаря, не хотїв розривати з Польщею. Сам Альбрехт умер восени 1439 р. Між литовськими панами, як каже нїмецький аґент, була певна опозиція против розриву з Польщею, а навіть Жиґимонтів син Михайлушко держав себе невповнї солїдарно з батьковими плянами 3).

А найбільша біда була в тім, що взагалї против Жиґимонта було сильне незадоволеннє в державі 4). Через те Поляки, як би він рішив ся против них виступити, ще лекше потрапили б його зашахувати, нїж в своїм часї Свитригайла. Та сього мабуть Жиґимонт не відчував.

Нагла смерть перебила його плян. В вербну недїлю 1440 р. Жиґимонт згинув від конспірації. Перекази й піснї оповили скоро подробицї сього факту густою сїткою лєґенди — аристократія в. князївства тріумфувала смерть свого гонителя, що здавав ся їй страшнїйшим від всїх ославлених сьвітових гонителїв і тиранів і наложив головою серед плянів нових кар і нелюдських нагінок на нещасливих панів. Польський хронїст Мєховский (поч. XVI в.) згадує про сумну пісню сьпівану на Литві: „хоробрі князї руські забили Жиґимонта князя литовського” 5). Оповідали ріжні історії, що цїлий полк конспіратів був штучно проведений в княжий замок — в возах з сїном, де сидїли поховані узброєні вояки; що вони вкрали ся до покою, перекупивши найблизшого слугу княжого Киянина Скобейка; що князь сам відчинив їм двері, бо конспіратори піддурили його: пошкробали двері, як то мала звичай робити домашня медведиця, яку держав Жиґимонт при собі, і т. и. Але не вважаючи на сей лєґендарний туман, характер конспірації переданий нам вповнї виразно і згідно не тільки з собою, а із усею історичною обстановою 6). Як ми бачили ся традиція литовська — литовсько-руської аристократії докладнїйше кажучи, вважала конспірацію за реакцію панства против переслїдувань, якими Жиґимонт мучив „рожай шляхецький” 7). Русько-литовська лїтопись середньої редакції 8) підносить, що хоч проводирем конспірації „був один з дому князей Чорторыских”, але була вона дїлом і виразом настрою всеї аристократії — „з волею всихъ панов и князей литовскихъ”. І раз се було дїлом аристократії, а головну ролю в сїм руху грали елєменти „руські” 9) — „руські князї” тої піснї, згаданої Меховским — бо й справдї, на чолї конспірації стояв князь Іван Черторийський з братом Олександром 10), — то можемо повірити тій же ширшій русько-литовскій лїтописи, що конспірація, усуваючи Жиґимонта, мала на метї проголошеннє традиційного русько-панського кандидата — Свитригайла 11). Дїйсно, на вість про смерть Жиґимонта до Свитригайла поспішили вістники, він прибув на Волинь, і в Луцьку його прийняли з великою честию. Правдоподібно, старий сам мав надїї, що прийшов час йому бути великим князем: в грамотї виданій ним на початку червня він називає себе supremus dux Lithvaniae.