Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 140

Для ґеоґрафії істнували такі сухі реєстри, які ми знаходимо нпр. на вступі Хронїки Амартола (звідси походять такі ж звістки Найдавнїйшої лїтописи), та кілька паломницьких подорожей. Чи був уже тодї звістний на Руси в цїлости переклад „Християнської топоґрафії” Козьми Індикоплова (себто „подорожника до Індиї”) — дуже важного в своїм часї візантийського ґеоґрафічного підручника (VI в.), що стає дуже популярним серед східнього словянства пізнїйше, в XVI в., — се досї не зовсїм ясно. Поодинокі статї з нього бачимо уже в збірниках XIII в., отже в частях його в давнїй Руси знали, а може і в цїлости.

З історією лїтератури знайомили головно Візантийські збірки моралїстичних апофтеґм і анекдоток, що входили в ріжні з збірники, почавши від Сьвятославового (1073 р.), але репрезентують ся найбільш богато т. зв. „Пчолою”, візантийським збірником, що сформував ся остаточно в XI в. і хоч дотепер звістний в руських кодексах XIV в., але з'явив на Руси мабуть ще в попереднїх столїтях. В таких збірниках читач стрічав поруч християнських отцїв імена й античних письменників та цитував потім їх і сам часом, як автор Галицько-волинської лїтописи, що зацитував раз Омира, але вложив йому в уста слова, котрих дарма шукати у справдешнього Гомера:

„О лесть зла єсть, якоже Омир пишеть: до обличенья сладка єсть, обличЂна же зла єсть, кто в нЂй ходить, конЂць золъ приметь, о злЂє зла зло єсть!” ¹⁵).

І Клим Смолятич каже, що він писав „от Омира, от Аристо(те)ля и от Платона”. Але нїяких слїдів безпосередньої знайомости з античної лїтератури на Руси не знайдемо. Де що з Аристотеля було звістно з Діалєктики Дамаскина, що зайшла на Русь, як здогадують ся — в сербськім перекладї. В однім пізнїйшім кодексї (XIV або XV в.) маємо переклад виїмок з Епіктета, з християнським коментарем, але чи з'явив ся сей переклад в ранїйших часах, не знати.

Найбільш убого виглядають відомости з натуральних наук. Перекладана лїтература давала для сеї превеликої сфери знання головно два підручники: „Шестоднев” — перерібка Шестоднева (огляду шести днїв творення сьвіта) св. Василия Великого, зроблена болгарським екзархом Іоаном в Х в., і „Фізіольоґ” — середновічна візантийська компіляція з античних, біблїйних й иньших джерел, до перейшла й на Русь, — теж через Болгарію. Обидва збірники давали чимало такого, що могло цїкавити читача, але було в тім дуже богато казкового, баламутного. Такий же характер мають статейки і вставки природничого змісту, які ми знаходимо по ріжних словянських компіляціях і візантийських перекладах, а особливо в Толковій Палєї, і які часом дають себе знати в ріжних дивоглядних згадках руських письменників, як лїтописні оповідання про знаменія і чуда під р. 912, взяті з Амартола, як згадки Клима Смолятича і т. и.

Як бачимо, реального знання почитаниє книжноє могло дати не богато й не високої якости. Коли ще зважимо, якою незначною частиною в загальнім книжнім запасї були сї ріжні підручники, як вони незначно були росповсюднені супроти загального погляду, що книжноє почитаниє має метою не реальні знання, а морально-теольоґічну науку, то мусимо прийти до переконання, що й школа й лєктура староруська давали реального знання мінїмально ¹⁶).

Далеко поважнїйше виглядає богословська лїтература, що кружила по давнїй Руси чи то в готових перекладах, перейнятих з полуднево-словянських земель, головно з Болгарії, чи то зладжених на Руси на ново. Полишаючи на боцї дрібнїйші уривки або утвори, що заходили на Русь в складї ріжних збірників-хрестоматий, ми знаходимо досить поважний ряд грецьких отцїв, звістних на Руси в перекладах значнїйших частин їх писань ¹⁷).

Перше місце між ними займає Іоан Златоуст, безперечно — найпопулярнїйший з візантийських письменників на Руси. Було кілька збірників його слів як Златоструй, Златоуст, Маргарит, або його слів разом з словами деяких иньших отцїв — як Ізмарагд, Златая ЦЂпь і т. и. Деякі з них перейшли готові з Болгарії — як нпр. знаємо се про Златоструй, зладжений для болгарського царя Симеона. В сумі рахують звиш двіста слів Златоуста звістних в перед-татарські часи на Руси, в дїйсности ж їх мусїли знати ще більше. Окрім того з іменем Іоана Златоуста часто циркулювали слова, що йому не належали.

Далї були переклади значного числа катехитичних поучень Кирила Єрусалимського (переложених в Болгарії), Атанасия Слова на Аріан (теж з Болгарії), Василия Великого Аскетичні поучення (Постническія словеса); Григория Богослова маємо два осібні збірники слів — оден з XI в., другий пізнїйший, але теж старої редакції, і толковання до його поучень Никити Іраклїйського. Дуже популярні були також поучення Єфрема Сирина — з XIII в. маємо чотири рукописи вибірки його слів и. т. Паренесисъ; ся популярність його слів поясняєть ся тим, що монастирською уставою вони були приписані до церковного уживання. Далї звістний був „Стословець” (сто моральних правил) патр. Геннадія, що входить в ріжні збірники, починаючи від Ізборника 1076 р. Витяги з толковань св. Письма Теодорита Кірського в формі популярних питань і відповідей. Готова була принесена з Болгарії „Лїствиця” Іоана Лїствичника, так само як і Богословіє Іоана Дамаскина, переложене екзархом Іоаном. Вкажемо ще Іполїта римського Слово о Христї й Антихристї; збірник проповідей папи Григория Великого, т. зв. Двоєслова; устава і поучення Федора Студійського; ”Написаніє о правЂй вЂрЂ Михаіла Сінкеля (в Збірнику Сьвятослава, а взяте і в лїтописне оповіданнє про Володимира); компіляція Антіоха — Пандект (збірник моральних поучень); Пандекти Никона Чорногорця — вибрані з св. отцїв поучения про християнське взагалї й специяльно монаше житє, і його ж „Тактікон”, що головно займаєть ся богослуженнєм і зверхнїм порядком церковного житя.

Крім того були переклади толковань сьвятого письма. Так звістні з сього часу кодекси толкованого євангелия, апостола, апокалїпсиса; толкованої псалтири є чотири кодекси з XI-XIII в.; толкованнє на пророків (не всїх) переписав 1047 р. в Новгородї піп Упир Лихий. Завважу, що біблїя, через свою великість, як цїлість не була в уживанню, і навіть не знати, чи була цїла в славянськім перекладї у нас; в кождім разї деякі части біблїї були великою рідкістю, так що в XV в., коли збирано цїлу біблїю в Новгородї, кілька книг не знайшло ся зовсїм. Історичні книги біблїї звичайно заступали ся вичисленими вище історичними компіляціями, і рідко хто знав їх в ориґінальній формі, як печерський монах Никита, котрого спеціальне замилованнє до старозавітних „жидівських” книг і незвичайне очитаннє в них уважали чортівською маною — по словам Патерика він „изъ устъ имЂяше” весь старий завіт: „бытіє, исходъ, левита, числа, судіи, царства и вся пророчества по чину”, а нового завіту не знав і не любив ¹⁸).

Досить богатий був запас аґіоґрафічних перекладів. Окрім поодиноких житий — як житиє Николая в двох редакціях, Савви Осьвященного, Федора Студита, й т. ин., широко розповсюднені були збірники житий, особливо т. зв. „Прологи” — збірники житий і моральних поучень: їх дотепер з XII-XIII в. рахують до дванадцяти кодексів (що правда, се переважно уривки), а се вказує на широку популярність їх. Маємо також уривки „Міней” — себто житий розложених по дням місяцїв, систематичні збірки — т. зв. „Патерики”: Синайський і Скитський, в рукописях XII-XIII в., Римський (папи Григория В.), звістний в рукописах пізнїйших, але з прикметами дуже архаічними, й иньші збірки житий.

У сих вказівках я вичисляв тільки головнїйше. Зрештою наші відомости про круг писань, які обертали ся в давнїй нашій суспільности, дуже неповні: переважну масу ми маємо в пізнїйших рукописях XIV-XVI в., і між ними є, безперечно, дуже богато відписів з ранїйших кодексів, що для нас не заховали ся. В сїм напрямі дослїди й відшукування серед пізнїйших копій того, що належать давній Руси, що йно ідуть, і то дуже поволї. Тому вказане мною як певне для давньої руської книжности, треба уважати тільки частиною того, чим в дїйсности ся книжність розпоряджала.

Особливо прикро се дає себе відчувати на пунктї тих перекладів сьвітських творів, що могли обертати ся в давнїй Руси і впливати на місцеву лїтературну творчість. Перше місце між ними займає Александрія — перерібка псевдо-Калїстенового романа про Олександра. Вона звістна була на Руси в кількох редакціях, і для XIII в. знаннє її можна напевно констатувати; роман оповідає про походженнє Олександра від єгипетського царя, його походи і побіди і чуда, які він бачив на Сходї. Пізнїйше її витиснула друга редакція, в середновічнім рицарськім дусї, що з'явила ся на славянській мові, як думають, десь в XIII-XIV в. і тодї ж могла стати звістною і на Українї. З значною правдоподібністю можна вже в староруських часах припускати істнованнє перекладів т. зв. Девґенієвого Дїянїя — візантийського героїчного епосу на тлї візантийсько-арабської боротьби Х віка; герой його зветь ся Діґеніс Акріт — відти назва сеї поеми, звістної на Руси в перекладах аж двох редакцій, коротшої й ширшої. Правдоподібне також істнованнє в тих часах перекладу Слова о премудрім Акирі (візантийського первовзору арабської казки про царя Сенхариба з Тисяча і одної ночи) та оповідання про Індийське царство, з західно-европейських оповідань про пресвитера Іоана, в коротшій верзії, що, як догадують ся, прийшла на Русь в сербськім перекладї і увійшла потім в склад Александрії. Всї отсї три оповідання знайшли ся в однім збірнику з Словом о полку Ігоревім. Можна також думати, хоч з меньшою певністю, що вже в сї часи — в XIII і на початках XIV в., були звістні на Руси ще: звістний роман про Варлаама й Йосафата (індийська повість про Будду в християнській перерібцї, що інтересовала численними своїми притчами, вплетеними в роман); Стефанїт і Іхнїлат (візантийська перерібка індийських казок про зьвірів, де героями виступають два шакали, що й дали своє імя книзї — Калїла-ва-Дімна, Щирий і Лукавий); талмудична повість про Соломона і Китовраса, котрої інтерес обертаєть ся коло ріжних загадок; подоріж трох монахів до Макария римського і подоріж Зосими до Рахманів — повісти що стоять в звязку з Александрією й оповіданнями про Індийське царство. В складї Хронїки Манасїї містила ся „Троянська історія” Дареса Фріґійського, але час, коли вона з'явила ся на Руси, лишаєть ся неясним.