Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 88
Докінчім наш огляд церковної орґанїзації.
Про орґанїзацію парафій наші відомости взагалї дуже бідні. В джерелах окрім сьвящеників ми стрічаємо з церковних осіб іще дияконів, іподияконів, паламарів і проскурниць. З них диякони, правдоподібно, стрічали ся тільки в більших церквах, бо згадують ся лише в оповіданнях про більші церковні церемонії 50). Дяками (грецьке зменшене імя для дияконів) звали церковних чтецїв (??????????); вони мусїли бути в кождій парафії від самого початку. Так само й про паламарів маємо звістки вже з XI в. 51). Проскурницї звістні від XII в. 52), але росповсюднили ся мабуть не від разу. Сей уряд, незвісний в Візантиї, з'явив ся з огляду на ті трудности, які виходили по селах, а мабуть і по містах з проскурами: еп. Нїфонт дозволяє Кирику служити службу божу з одною проскурою, коли нема близько торгу й неможна проскури дістати, а в житиї Теодосия оповідаєть ся, що в Курську, отже досить значнім містї, часом не могла відбути служба божа з браку проскур, проскурьнаго ради непечения 53).
Одна згадка — що Ярослав Осмомисл перед смертию зібрав до себе „зборы вся” 54), натякає, що по більших містах парафії складали ся з більшого числа сьвящеників.
Монастирська управа була перейнята з грецьких монастирів чина Теодора Студита, як сьвідчить автор лїтописного оповідання і як зрештою показує порівняннє з Студийською уставою; тільки адмінїстраційна схема на Руси була простійша: число урядників зменьшено 55).
На чолї управи стояв ігумен в мужеських, ігуменїя в жіночих монастирях. Вони вибирали ся самими чернцями з братиї або і з стороннїх людей, часом навіть ще непострижених 56); про се вибираннє маємо докладні звістки, принаймнї що до мужеських монастирів. Окрім ігумена управа монастиря складала ся ще з таких урядників: церковного порядку доглядали еклєсіарх, деместики (начальники хорів) і паламарі; господарську управу мали економ і келар — начальник маґазинів 57) і кухнї; поодиноких галузей господарства доглядали тивуни — мабуть чи не з монастирських холопів; окрім того згадуєть ся „вратарь”, що доглядав монастирської брами. Такі відомости маємо про Печерський монастир, що служив взірцем для иньших, мабуть не тільки мужеських, але й жіночих монастирів 58). В жіночих, здаєть ся, окрім ігуменїй, звали ся ігуменами сьвященики — монастирські духовники 59).
Про джерела церковних доходів маємо відомости теж не богаті, і то головно тільки про самі катедри.
Перше джерело доходів, яке згадуєть ся, — се княжа десятина. Про неї говорить лїтопись, оповідаючи про заснованнє київської катедри Володимиром: він дав її десятину „від свого майна й від своїх городів” 60). Сей не досить ясний вираз т. зв. Володимирова устава поясняє як десятину від доходів судових, торговельних і від господарських натуралїй. Се була десятина з Київської землї; але по всякій правдоподібности такі дотації уже за Володимира дістали й иньші епископи в своїх землях 61). На се маємо вказівку в грамотї Сьвятослава Ольговича 1137 р., грамотї, на щастє, вповнї певній; тут він каже, що від прадїдів (а прадїдом його був Ярослав) і дїдів його було уставлено, аби епископи діставали десятину „від даней, від вир і продаж і взагалї від усього, що іде на княжий двір”. Що така практика задержала ся й пізнїйше та стала загальною нормою дотації, показують звістки з поодиноких земель: маємо їх для землї Новгородської, Смоленської й Суздальської 62). Але при тім ми не можемо сказати, чи скрізь задержана була норма десятини „від усього, що приходить на княжий двір”, чи були в тім деякі відміни в поодиноких землях 63). Друга неясна точка — чи ся вся десятина ішла на удержаннє самої лише катедри, чи діставало ся з неї щось і иньшому духовенству, себто — чи вона дїлила ся якимсь способом між катедрою і бодай деякими виднїйшими церквами епархії. На можливість сього останнього вказує звістка (на жаль одинока) Несторового жития Бориса і Глїба, що на удержаннє вишгородської церкви Бориса і Глїба Ярослав визначив десятину з місцевих княжих доходів — повелЂ властелину града того даяти отъ дани церкви святою десятую часть 64).
Катедри, визначнїйші церкви і монастирі діставали від князїв і богатих людей нерухомі маєтности, або й самі (особливо монастирі) їx закладали. Так київська митрополїя мала десь у Київщинї город Полоний, „святЂй БогородицЂ градъ Десятиньный”, і ще десь (може в Переяславщинї — город Синелець); в Чернигівщинї знаємо ”сельце св. Спаса”, чернигівської катедри; Володимир Василькович у своїм тестаментї дав на володимирський монастир св. Апостолів село Березовичі 65). Але особливо значні маєтности мусїв мати Печерський монастир, завдяки загальному поважанню: уже XI в., скоро по заснованню, мав він свої села; можливо — сї перші села були засновані самими чернцями й ними оброблювані, але пізнїйше знаємо на певно що він діставав великі надання: так Ярополк Ізяславич дав йому всї свої маєтности — волости Небльську, Деревську і Лучську і села коло Київа, а його донька пять сїл з челядию 66). Взагалї-ж кажучи, церковні маєтности в сї часи не були дуже великі, бо й великих приватних маєтностей не було ще богато; досить сказати, що Ростислав, фундуючи смоленську катедру, при всїм своїм запалї до неї надав її лише два села, „землю” в третїм, два озера з сїножатьми і город, тільки всього.
Катедри, церкви й монастирі діставали також жертви грошима і дорогими річами. Про Ярослава сказано, що він, поставляючи „по градомъ и по мЂстомь” церкви й сьвящеників, давав їм „имЂния своєго урокъ” 67), себ то якусь постійну платню. Але се було можливо тільки, поки церков не було дуже богато. Поза тим церкви діставали жертви, особливо в тестаментах, або по душі. Про ту-ж Ярополкову доньку сказано, що вона за життя дала на Печерський монастир сто гривен срібла і пятдесять золота, а по тестаменту — все своє майно, а її чоловік Глїб Всеславич дав шістьсот грив. срібла і пятдесять золота 68). На росповсюдненнє звичая давати щось церкві по покійнику („по душі”) вказує звістне вже нам проханнє Льва Даниловича, аби Володимир Василькович дав Берестє на „свічу над гробом” Данила, або роспорядження Ростислава по смерти Вячеслава, коли він все майно його роздав на церкви, монастирі, старцїв, лишивши тільки дещо на поминаннє — „чимже надъ нимъ дЂяти на послЂдния дни, чимъ свЂчю и просфуру єго побдЂти” 69).
Оплати за спеціальні церковні служби вже тодї були значні, як можна судити з такси за поминальні служби божі подані у Кирика 70): на гривну рахуєть ся 5 служб, так що цїлий сорокоуст коштує поважну цифру 8 гривен! Але такі богаті заплати, як і лєґати, розумієть ся діставали ся головно визначнїйшим, міським церквам, та монастирям, звичайні-ж парафіальні церкви мусїли вже й тодї удержуватись дрібними доходами з парафіян, особливо тією хлїбною даниною, яку бачимо пізнїйше (XVI в.) по Українї 71).
Митрополичі й епископські катедри мали іще доходи з самого духовенства.
Не підлягає сумнїву, що митрополит діставав, і то досить значну платню від тих, кого він сьвятив у епископи (як з другого боку оплачував ся патріарху). Ся практика оплат за ставленнє епископа була перенесена з Візантиї (се т. зв. ????????????), про звістний уже нам епізод, коли суздальський князь відкинув накиненого йому митрополитом епископа Суздальська лїтопись поясняє, що сього епископа митрополит був поставив за гроші, „на мздЂ” 72). Що се не був факт виїмковий, показує иньша з ріжних поглядів дорогоцїнна звістка з Патерика; ”пише минї, каже еп. Симон, княгиня Ростиславля Верхуслава (жінка Ростислава Рюриковича), хоче тебе (печерського монаха Полїкарпа) вивести (в ориґ.: поставити) епископом або в Новгород на Антонїєве місце, або в Смоленськ на Лазареве місце; хоч би, каже, прийшло ся й 1.000 гривен срібла видати, задля тебе й задля Полїкарпа” 73). Очевидно, що сї видатки на поставленнє епископа мали бути видані коли не виключно, то головно митрополиту і його клиросу, за поставленнє.