Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 20
Ми згадували вже, що Борис Вячеславич попереднього року був опанував Чернигів під час волинського походу Всеволода. Тепер він став союзником Олега. Доля звязала їх інтереси до купи: батьківщина Олега — Чернигів і батьківщина Бориса — Смоленськ обидві буди в руках Всеволода. Вони взяли до помочи Половцїв і пішли на Всеволода, на Чернигів. Битва сталась на р. Сожицї 50). Військо Всеволода розбито, богато вояків і значнїйших бояр побито. Всеволод відступив в Переяслав, де до нього наспів син Володимир Мономах, і звідти удав ся до Ізяслава — просити помочи. Ізяслав не відмовив; хоч претензиї Олега і Бориса його не дотикались, але за сими могли виступити иньші претенденти, з претензіями на Ізяславові волости. Становище братів на сїй точцї, як володарів захоплених земель, було однакове. Всеволод з Мономахом й Ізяслав з сином Ярополком, що сидїв при ньому в Вишгородї, пішли на Чернигів.
Після битви на Сожицї Черниговщина, видно, перейшла на сторону Олега. Чернигів тримавсь його: очевидно, симпатія місцевої суспільности була по сторонї їх „отчича”. Коли Всеволод з Ізяславом приступили, Чернигівцї не піддали ся, хоч Олега й Бориса в Чернигові не було. Союзники почали облогу. Мономаху удалось взяти й попалити „окольний град”, але люде повтїкали в замок („днешний”, себто внутрішнїй город) і боронили ся далї. Тим часом Олег з Борисом ішли вже ратувати їх. Всеволод з Ізяславом пішли проти них. На „Нежатиній ниві”, якімсь урочищу коло Чернигова, над Десною, близше незвістнім, стала ся сильна битва, 3 жовтня 1078 р. Борис загинув на початку, за ним вбито Ізяслава, що стояв тодї з кінним військом, сам піший: хтось несподївано заїхавши вдарив його списом ззаду. Його сторона одначе била ся далї, і військо Олега вкінцї розбито зовсїм. Сам він ледви втїк з малими останками до Тмутороканя 51).
Так поглузувала доля над Ізяславом: з його пімсти над кривдником Сьвятославом поживив ся Всеволод, а коли син Сьвятослава прийшов упоминатись батьківщини, довело ся наложити головою в оборонї того неправедно здобутого Всеволодом добра — тому-ж Ізяславу.
Його привезли човном під Київ. „Весь Київ” вийшов йому на зустріч. Труп положено на санки й відвезено до церкви Десятинної Богородицї: тут поховано його в марморянім гробі. Неправедне вигнаннє й ся смерть в оборонї брата здобули Ізяславу симпатії сучасників, бодай богатьох з них, і заступили в памяти його давнї гріхи. Забуто не тільки його давнї екзекуції й нагінки, але й те, що правда була по сторонї Бориса й Олега, а не по сторонї їх стриїв. В таких разах моментальне безпосереднє вражіннє у маси звичайно бере гору над усїм, і ми можемо повірити лїтописи, що над Ізяславом голосив не тільки син Ярополк, але й „цїлий Київ” (плака ся по немь весь городъ Киевъ). Лїтописець підносить доброту й простоту небіжчика, особливий натиск кладе на те, що він наложив головою за свого брата Всеволода, пробачивши йому, що він перед тим разом із Сьвятославом вигоняв його з Київа. Оповідаючи, як Всеволод удав ся до нього по нещасливій битві на Сожицї, лїтописець вкладає йому в уста такі повні благородної резіґнації слова: „не тужи брате! чи не бачиш, скільки я лиха мав? перше вигнали мене, і моє майно пограбили; потім — не робив я нїчого злого, а ви мене, брати мої, чи не вигнали, чи не блудив я до чужих землях, позбавлений мого майна ? а тепер брате, не тужім! як будемо мати часть в Руській землї, то оба з тобою, як відберуть — то також обом! зложу за тебе голову!...” Розжалений лїтописець навіть прирівнює Ізяслава до мучеників, що пролили свою кров з любови до Бога, як він з любови до брата. Його відносини до Киян також здають ся йому дуже великодушними — ті його вигнали, дім його пограбили, а він їм то пробачив і не віддав злом за зле. При тім він одначе уважає потрібним виступити проти закиду, що Ізяслав постинав бунтівників 1068 p.: „аще ли кто дЂєть: КиянЂ исЂклъ, которЂи же высадили Всеслава ис поруба”, та складає вину за се на Ізяславового сина. Видко таки не всї Кияни були такі тонкослези, як ті, що плакали тепер над гробом Ізяслава, — иньші пригадували йому і тепер його підступну пімсту на їх співгорожанах.
Примітки
1) Іпат. с. 142.
2) Руська Правда, Академ. кодекс § 18, Іпат. л. с. 114.
3) Іпат. с. 114. Про се ширше в моїй Історії Київщини с. 63-4. Я опираю ся головно на тім, що Ігор був старший від Вячеслава (лїтопись називає його перед Вячеславом під 1054 і 1055 р.), значить Волинь уважала ся лїпшим столом (як і пізнїйше бачимо: старший Мстиславич сїдає на Волини, меньший у Смоленську). Отже Ігоря переведено до Смоленська не в його інтересах (на се натякає й лїтописний текст: изъ Володимеря выведше), а се Яросдавичі могли зробити хиба на власну користь.
4) Іпат. с. 115. Про подїл Смоленської волости по смерти Ігоря, говорить Твер. с. 153 і Кромер (с. 54 вид. 1584 р.), покликуючи ся на annales Russorum, Соф. 139 і Воскр. І. 333 мають теж сю звістку, але не на місцї — під 1054 р.
5) Твер. с. 154 і Нїкон. І с, 92 кажуть, що втїк із Новгорода, та се може бути здогад з того, що з ним тїкав Вишата, син новгородського посадника Остромира. Вишата ж міг бути боярином Володимира і по за Новгородом.
6) Іпат. с. 117.
7) Розд. XI.
8) Іпат. с. 115, 117-8. 1 Новг. с. 94,96-7, 2 Псков с. 8, Твер. с. 154.
9) Про Полоцьк див. Іпат. с. 122, Новгород- 1 Новг. 103, Смоленськ — Лавр. с. 238. Що Волинь належала, і то довший час, Ізяславу, видно зі слів Сьвятополка (Іпат. с. 176) про Галичину: „яко се єсть волость отца моего и брата”: Галичиною міг Ізяслав володїти, хиба лише з Волинею разом.
10) Іпат. с. 114.
11) Іпат. с. 114.
12) Іпат. с. 115.
13) Michael Attaliota — Corpus scriptorum h. Byz. p. 83-87. Про мандрівку Торків будемо говорити ще низше — в гл. VIII.
14) К?? ?о??о?? (останки Узів, що зацїлїли від хороби і голоду) ???? ?? ??? М????????? ???о?????о??????? ??? ???' ???о? ??????????? ???? ????? ?????? — р. 87. Гомерову назву Мірмідонян приложено тут до Руси наслїдком льокалїзації Ахілєвої лєґенди на нашім Чорноморю. Окрім Аталїоти про оселеннє на Руси Торків говорить ще Татіщев II c. 116: що руські князї захопили їх багато в неволю під час походу 1060 p. і розселили на Руси, але не знати, чи він то де начитав, чи сам викомбінував. Про переяславських Торків — Іпат. с. 143 (1080 р.), про київських — Лавр. с. 240 (події 1087 р.), про Галичину — Іпат. с. 174 (кольонїзація 1090-х рр.), про Чернигівщину с. 343.
15) Іпат. с. 115.
16) Так датуєть ся подїя у всїх лїтописях окрім Кеніґберськ. і Академ. кодексів суздальської ред., де стоїть 1067 і 1068 замість 1068 і 1069 р.
17) Іпат. с. 118, 120.
18) Лїтопись його зве воєводою (се ширше означеннє, що обіймає й тисяцьких), але він був безперечно київським тисяцьким, пор. записку в Рус. Правдї Акад. § 18, де він стоїгь на першім місцї між боярами.
19) У Длуґоша (І с. 338) Всеслав виступає „з немалим військом Русинів, Печенїгів і Варягів”, але се пригадує подробиці війн Сьвятополка і Болеслава Хороброго з Ярославом і звідти, мабуть, узяте.
20) Так зрозумів се вже редактор Никоновської лїтоп. (І с. 96), парафразувавши сї слова: ”поидите... и княжита”.
21) Іпат. с. 121-2.
22) 1 Новг. с. 103.
23) Іпат. с. 246.
24) Длуґош каже, що вони брали участь у поході Ізяслава на Полоцьк, на Всеслава (1 с. 340); можливо, що се просто здогад Длуґоша; лїтопись говорить про похід на Всеслава вже по виходї Болеслава з Київщини (с. .123).
У Длуґоша властиво одно оповіданнє про війну Болеслава на Руси, розбите тільки угорським походом і другим вигнаннєм Ізяслава. Воно починаєть ся походом на Всеслава (під 1070 р., с. 337) і закінчуєть ся походом на Всеволода під 1074 р. Що перемиська кампанїя і волинська війна від початку були звязані між собою, показує початок оповідання про волинську війну (с. 346 — похід з Перемишля); натомість звязок перемиської кампанїї з походом на Всеслава досить механїчний, і може належати самому редактору (с. 341). Можливо, що в історії сеї перемисько-волинської війни лежить якесь, може не конче докладне і, очевидно, сильно розмальоване, але всеж позитивне джерело. Кінець її — похід на Київ (під 1074 р.) зовсїм риторичний і не містить в собі нїяких натяків на щось реальне. Похід на Київ під 1075 — се по просту дублет першого походу. Отже з цїлого оповідання про „семилїтню” (с. 357) кампанїю на Руси треба числити ся тільки з тїєю перемисько-волинською війною, але в історії другого, не першого, вигнання Ізяслава. Др. Семкович в своїй аналїзї Длуґоша висловив гадку, що в сїм оповіданню Длуґош тільки доповнив детайлями з своєї фантазії оповіданнє Великопольської хронїки (Богухвала), а се останнє додамо, знов не що иньше лише риторична амплїфікація Ґаля (Mon. Pol. hist. II р. 486-7). Але так рішучо звести до зера всї подробицї Длуґоша я б не відважив ся ще.