Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 9

Може бути, що сей несподїваний успіх відживив в Ярославі ідею одности земель Руської держави: тогож самого року, як умер Мстислав, Ярослав відібрав Псковську волость у свого брата Судислава останнього з своїх живих братів ¹); самого Судислава посадив він до вязницї, де він зіставав ся до Ярославової смерти, яких двадцять лїт. Але цїкаво, що одиноку волость, яка зісталась поза його руками — Полоцьку Ярослав не відібрав анї у Брячислава, анї по смерти його († 1044), коли на полоцькім столї засїв Брячиславич Всеслав, звістний чудодїй, „єгоже роди мати отъ влъхвования” ²). Не знати, чи вязали Ярослава на сїм пунктї якісь почутя, чи які перешкоди, чи попросту смерть захопила його скорше, нїж він знайшов відповідну хвилю для прилучення сеї останньої незалежної від нього волости.

Таким чином від 1036 р. цїла Руська держава, з виїмком Полоцької волости, була під властию Ярослава. Виїмок був о стільки незначним, що лїтописець справдї мав певне право з'іґнорувати його: він каже, що Ярослав по смерти Мстислава „бысть единовластець Руской земли” ³).

Подїбно як і його батько, Ярослав роздавав поодинокі волости з своєї держави своїм синам, в міру того як вони підростали. Се було зовсїм природно, мало свої вигоди, як я виказував вище, і власне на початках Ярославового князювання в Київі став ся факт, що міг тільки піднести в очах його і иньших потребу сеї полїтики. Факт, правда, переданий нам дуже коротко, так що можемо властиво тільки відгадувати його значіннє: під 1019 р. читаємо, що Ярослав нагнївав ся на новгородського посадника Константина, послав його на засланнє до Ростова, а три роки пізнїйше звелїв його забити в Муромі ⁴). Константин був син Добринї, опікуна і свояка Володимира, що в своїм часї правив Новгородом в його імени; в ролї новгородського посадника Константин, розумієть ся, мав правити в Новгородї й далї по переходї Ярослава до Київа. Коли як раз по тому Ярослав вчинив таку тяжку кару над таким першорядним репрезентантом дружинної аристократії (такі факти у нас взагалї незвичайно рідкі), то причина мусїла бути полїтична і дуже важна; трудно найти иньше об'ясненнє окрім того, що Константин, зіставши ся по переходї Ярослава до Київа правителем Новгорода, показав змагання до самостійнїйшої ролї, до самостійного володїння — як то удавалось, певно, не раз давнїйшими часами таким правителям, і за то був так незвичайно скараний. А власне проти подібних змагань служило роздаваннє волостей членам своєї родини — синам.

Ярослав мав сїм звістних нам синів. Найстарший — Ілля побіжно тільки згадуєть ся в катальоґу новгородських князїв; Ярослав посадив його в Новгородї, перейшовши до Київа, очевидно — ще малого, під опікою згаданогоКонстантина, але він скоро вмер ⁵). Другий син — Володимир родив ся 1020 р. ⁶); 1036 року, коли йому отже було шіснадцять лїт, послав його батько князем у Новгород. Третїй — Ізяслав родив ся 1024 р.; йому не знати коли, можна догадуватись — теж скорше нїж мав він двадцять лїт, батько дав в управу Турово-пинську волость; як бачимо, повторяєть ся практика Володимирових часів, коли теж Новгород і Туров-Пинськ фіґурують як волости старших княжичів. 1052 р. Вододимир умер, полишивши сина Ростислава; його волость передав Ярослав Ізяславу, зіставивши й далї в його руках, і попередню Турово-Пинську волость ⁷). Четвертий Ярославич — Сьвятослав (род. 1027 р.) мав від батька в управі Волинь. Пятий — Всеволод зіставав ся при батьку до смерти його: лїтопись поясняє, що батько його любив найбільше, тому й держав при собі. Иньші сини, певно, були ще за молоді, тому мабуть нїчого не знаємо про їх волости. Старші сини, заступаючи батька в своїй волости під час спокою і на війнї, виручали його часом і в загальнїйших потребах. Володимир, бачимо, ходить і в новгородські походи, і бере провід в кампанії против Візантиї (1043).

Взагалї як в сфері заграничної полїтики, так і у внутрішнїх відносинах князюваннє Ярослава становить продовженнє князювання Володимира, відновлене після певної перерви більшої або меньшої — як для поодиноких земель. Подібно як за Володимира, зверхня полїтика має більш консервативний характер, її мета — злучити і задержати в цїлости землї Руської держави; головно тільки на півночи, між слабими і податливими фінськими народами розширяли ся неустанно далї її границї. Особлива увага звернена була на західню границю, де сформувала ся иньша сильна словяньска держава, з сильним апетитом на сусїднї землї Руської держави; тут, як я згадував, Ярослав по всякій імовірности задержав або може й розширив старі границї; натомість закарпатські землї за Ярослава ледво вже чи належали до Руської держави.

Відносини Руси до степових орд і за Ярослава більше пасивні: Русь, бодай в наших звістках, відбиває лише напади Печенїгів, коли вони заходять за лїнїю укріплень (в околицї Київа), і зістаєть ся пасивним сьвідком випираня Печенїгів з чорноморських степів новою ордою. Походи Мстислава і Ярослава на Кавказ робили ся в інтересах Тмутороканської волости, для зміцнення її становища: вона тепер була вже руським островом, відтятим турецьким морем від решти Руської держави. Якихось заходів для привернення назад чорноморських степових просторів не чуємо — їх, видно, вирекли ся зовсїм.

З ослаблення Печенїгів на Руси скористали лише, щоб посунути сю оборонну лїнїю на полудень: Ярослав, вивівши велику силу невільників з походу на Польщу, подїлив їх із Мстиславом і свою пайку ужив для кольонїзації Порося: „посади своя по Рси, и суть и до сего дни” ⁸). Заразом Поросє заставлено рядом кріпостей (під 1032 р. про Ярослава сказано: „поча ставити городы по Рсі”), Отже воєнна границя з Стугни, фортифікованої за Володимира, перенесена на Рось (всї звістні нам „городи” по Роси стояли на її лївім боцї); велика територія між Стугною і Росию була прилучена до осїлих, оборонних земель. Із збудованих Ярославом міст можемо на певно вказати на Юрїв на Роси — названий очевидно по християнському імени Ярослава, як і Юрїв в чудській землї. По анальоґії можна б здогадувати ся, що щось подібне міг зробити і Мстислав у себе, бо полуднева границя Сїверщини вимагала зміцнення не меньше від Київщини.

Перейдемо до заграничної полїтики. Про русько-польські відносини говорив я вище. В певнім звязку з ними стояли зносини з Нїмеччиною. Ми бачили вже, що ще під час своєї боротьби з Сьвятополком Ярослав уложив був против Болеслава союз з імп. Генрихом. Потім у 30-х рр. в своїй боротьбі з Мєшком Ярослав знову виступає поруч Нїмцїв, дуже можливо — що й за порозуміннєм з ними. По третє бачимо його в спільній полїтицї з Нїмеччиною, коли вони разом підтримують Казимира.

На жаль, наші звістки про зносини Ярослава з Нїмеччиною зовсїм припадкові і бідні, хоч позволяють догадувати ся, що зносини сї були досить живі. Так маємо звістку (пізнїйшу, але авторитетну) про руських послів у Генриха III при кінцї 1040 р. (30/XI) ⁹). Хронїка Лямберта оповідає, що 1043 р. знову було у Генриха III посольство від „руського короля”, з пляном оженити Генриха з донькою того руського короля, але з сього пляну нїчого не вийшло (Генрих вибрав уже собі иньшу жінку), і вони з жалем (tristes) мусїли вертати, обдаровані замість принесених дарунків ¹⁰). Але не встигши оженити самого Генриха, руська династія навязала десь в серединї та в другій половинї XI в. цїлий ряд иньших шлюбних звязків з Нїмеччиною — про се ми маємо принагідні звістки, без докладнїйших пояснень. Так Сьвятослав Ярославич мав бути оженений із сестрою єпископа трірського Бурхарта ¹¹). Котрийсь иньший з руських князїв — rех Ruzorum, мав доньку саксонського маркґрафа Отона з Орляґмунда, і вона по смерти чоловіка вернула ся в Нїмеччину, вийшла тут за сина баварського герцоґа Отона з Нордгайма — Конона, а свою доньку від сього руського князя видала за „одного з тірінґських вельмож Гунтрама” ¹²). Третїй — знов не звістний нам на імя rех Ruziae мав бути оженений з Одою, донькою Леопольда ґрафа штадського; вона теж пережила свого чоловіка поховала його гроші, а сама з сином Warteslau вернула ся в Саксонїю, й тут вийшла знову замуж; сей Вартеслав вернув ся потім на Русь і правив батьківськими землями, побравши назад заховані гроші ¹³). Хто були сї анонїмні князї, оженені з Нїмками, не можна сказати на певно, і всякі здогади будуть тут зайві — могли се бути молодші Ярославичі ¹⁴) із старших не можна думати тільки про Всеволода, бо його вдову бачимо в Київі й пізнїйше. Недавно опублїковані „молитви Ґертруди” з мінятюрами XI в. дають досить правдоподібну, хоч і не вповні певну вказівку, що Ізяслав був оженений з якоють нїмецькою княжною, Ґертрудою на імя ¹⁵). У всякім разї зістають ся досить певні звістки про три шлюбні звязки руських князїв з другої половини XI в. з нїмецькими династиями.