«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 76

Самойлович вірно вгадав сей час і намовляв Москву не мирити ся з Дорошенком, а воювати його і підбити силоміщь. Москва війни не хотіла і кінець кінцем наказала Ромодановскому, іти з Самойловичем за Днїпро, щоб поладити справу з Дорошенком, але поладнати згідливо, без війни. Та Самойлович хотїв знищити Дорошенка до решти, щоб він не міг йому бути більше конкурентом; замість переговорювати ся з Дорошенком, він рушив з Ромодановским з військом і почав перетягати до себе правобічну старшину і людей. Зачав похід з гори, від Канева, і справді люде і старшина, помітивши як усе знеохотило ся до Дорншенка, без боротьби піддавали ся Самойловичу.

Дорошенко даремно кликав Турків і Татар; хан, як і за Хмельницького, гнівав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, і не спішив ся помогати. Майже всі покинули Дорошенка і сидїв він безпомічний на своїй Чигринській горі. Але Самойлович навіть не пішов на Чигрин: повів діло так наче й не було вже Дорошенка. В Каневі і Черкасах посадив він своє війско. Депутати від десяти тодішніх правобічних полків (Канівського, Білоцерківського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, Подільського, Могилївського) признали над собою вдасть його і зверхність московську. На заклик Самойловича прибули до Переяслава і тут дня 15 марта 1674 р. на предложеннє Ромодановского „вільними й тихими голосами" (як доносило ся московському правительству) признали правобічним гетьманом Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю раду, передав йому і свої клейноти Так Самойловича проголошено єдиним гетьманом цїлої України

89. Руїна

Дорошенко був так збентежений сим несподіваним крахом, що стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Післав через свого післанця Івана Мазепу поздоровленнє Самойловичу—докорив тільки, що той його так по воєнному трактував, не звернувши ся з переговорами. Готов був сам піддати ся Самойловичу. Але на той час поспіли післанцї від кошового запорозького Сїрка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим її ворогом, покоштувавши московського заслання. Він радив не їхати до Самойловича, не піддавати ся, і обіцяв поміч Запорожцїв, що не хотіли корити ся Самойловичу. Прийшла також вість, що Собєский має бути вибраний королем в Польщі, а він здавна мав зносини з Дорошенком і радив йому покинути Туреччину й піддати ся під протекцію Польщі-більше меньше на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також відомість, що Татари йдуть в поміч. Дорошенко рішив бороти ся далї—та гірка вже була та боротьба! Післав Мазепу в Крим по поміч, а иньших знов післанцїв до візира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за місяць-два не прийде поміч, то кине Україну і піде в Туреччину.

Справдї, не було вже як тримати ся, і треба було лати спокій нещасливій УкраїнЇ. Та прийшла татарська орда і з нею Дорошенко став навертати назад правобічні міста живосилом, страхом караючи нещасливий нарід, віддаючи Татарам. Але тільки він завернув ся, а Самойлович прислав своє військо знов правобічне побереже відпало від Дорошенка. Самойлович приступив під Чигрин і обложив його. Дорошенко був в останній біді. Козаки тїкали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козаків, та і з тих багато було незадоволених на його турецьку політику. Про Дорошенка оповідали, що сидить в малім замку і в останнїй біді хоче сїсти на бочку з порохом і запаливши її, так з собою покінчити. Та тут прийшли вісти, шо йдуть Турки й Татари в поміч. Самойлович покинув усе й пішов за Днїпро. Дорошенко виратував ся, але то йому нічого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нічого, а зайняли ся караннєм непослушних на Поділлю і в Браславщинї, і сей прихід їх не тільки що не поміг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвіяв ся по сїм їх невдалім виступі ще більше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнійших заходів, щоб взяти в свої руки Правобіччину, і так ще оден рік (1675) пройшов в дрібній війні: то Дорошенко йшов, руйнував оселі, карав людей, примушуючи під свою вдасть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарешті ще проявили ся й польські відділи та почали людей змушувати піддавати ся Польщі.

Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від терших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люйшли в великім числї на Заднїпровє; після того як програно було велике повстаннє 1648—9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Дніпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертати ся назад під вдасть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Ішли за Днїпро, все далі й далі, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнуло ся всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности.

Приднїпрянська Київщина і Браславщина пустіли таки зовсім до решти навіть і з подальших сторін почав нарід сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, то як так далї піде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся на всякі способи, розсилав листи, відмовляв, грозив ся, стримував силою, казав непускати, навіть розбивав ватаги пересельців та віддавав їх Татарам, щоб налякати і відвернути від сього пересельського руху— не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережі зістало ся дуже мало народу. Тому що на лівобічній Україні під ту пору зіставало ся дуже мало порожніх земель, люди йшли за московську границю, в теперішню Харківщину і ВоронЇжчину.

Дорошенко бачив, що справа його вбита вже безповоротно, але хотів бодай чогось добити ся від московського правительства—виторгувати гетьманство в якійсь частині України, і держав ся до останнього, щоб видерти сю уступку. Дивно і трагічно виглядав сей „останній козак" на своїй Чигринський горі, всіми покинений, серед спустїлого краю, з горсткою своїх наємних козаків „серденят". Але все меньше зіставало ся вже духової сили в нїм самим. Самойлович рішучо противив ся всяким уступкам, і московське правительство стояло також на тім, що єдиним гетьманом на цілу Україну має зістати ся Самойлович, а Дорошенко мусить піддати ся під його „регімент" (власть). Переговори тягли ся, московське правительство хотїло закінчити справу по можности тихо, аби не накликати турецької біди. Дорошенко даремно кликав Турків, щоб його ратували. Сірко, ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорією, що справу треба віддати на рішеннє За порожу—воно має вибирати гетьмана, і воно рішить справу. Дорошенко передав свої клейноти Запорожцям, і Сірко збирав ся скликати військову раду для вибору гетьмана наново. Але Самойлович, розумієть ся, сих запорозських претенсій не хотів признавати. Весною 1674 р вислав він за Днїпро чернигівського полковника Борковського, покінчити справу; але Дорошенко не піддав ся, а Ворковський не відважив ся здобувати Чигрин. Тодї під осінь вибрав ся великим походом сам Самойлович з Ромадановським. Дорошенко кликав Турків і Татар—не прийшли. Тодї він рішив піддати ся в останнє, не зчинаючи непотрібної усобиці: вийшов з чигринського замку на зустріч передовому полкови, а потім поїхав за Днїпро, зложив клейноти перед військом, і їх передано Самойловичу. Се було в вересні 1676 р. Політична роля Дорошенка скінчила ся. Вимовив собі тільки, щоб дали йому спокійно і свобідно дожити віку— але й сього московське правительство не додержало: виписало його в Москву, невважаючи на гіркі жалі Дорошенка і самого Самойловича. Протримали його кілька років в Москві в почеснім арештї, потім післали воєводою в Вятку (1679—82), і вже після того дали йому село Ярополче в Волколамськім повіті, доживати віку, а на Україну так уже більше й ііе пустили.

Знеміг славний Дорошенко, сидячи в неволі, Та й умер з нудьги — остило волочить кайдани!