«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 97

Владики зявляють на УкраїнЇ угорській при кінці XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але організувала ся мукачівська єпархія, здасть ся, пізнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було її істнованнє, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владиків були оплати за ставленнє священиків і річна данина від них. Епархія обіймала все закарпатське підгірє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство роскидане було нерівномірно: були села без попа, а були такі, де сидїло їх по кілька. За недостачею скільки небудь порядних шкіль духовенство було темне, наповняло ся ріжними захожими людьми з Галичини і Молдави. Просвітний рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досі нема ніяких певнїйших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в., тодї як стали тут заводити унію—нарід в справах віри був зовсім темний, тому надіяли ся, що як затягнуть на унїю владику і вище духовенство, то нарід сліпо, навіть не відчуваючи, прийме унїю. Се було в значній мірі правда: навіть пізнїйше, в XVIII в., під час останнього бунту против унп (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довідавши ся, що се лиха віра, вони рішили зараз вернути ся до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже не людськім, поневоленім житю і вони тримали ся її з усеї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. „Імя унїї їм ненавистне гірше змії—думають, що під нею криєть ся бо зна що, і хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те що унїати, але імя унїатів відкидають з огидою", писав тодї мармароський намістник, і сї слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного сліпого народу за віру свою.

Першій вибух боротьби звісний нам в другім десятилїтю XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходив ся поширити унїю в своїх маєтках, де було до 70 парафій, і закликав уніатського владику перемиського Крупецького. Зібрані з маєтків Гомонаєвих попи і монахи під натиском пана згодилися прийняти унію; але селяне збунтували ся, взяли на вила та на киї і тих нових уніатів і самого Крупецькото, зранили його і ледви не вбили. і так зробили кінець тим Гомонаевим замислам.

Але ті заходи коло іунії не перервали ся і після сього: католицькі магнати і католицьке духовенство не переставали нахиляти до унїї православних владиків і духовних, обіиюючи, то з унїєю вони дістануть правї католицьких духовних, будуть свобідні, вільні від підданства і панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства і для владиків в їх трудних матеріальних обставинах, і вони рішають ся потайки від народу проводити унїю. В 1640-х роках таких прихильних унїї духовних назбирало ся досить богато і в 1649 р. вони прийняли в Ужгороді формальну ухвалу.

Мукачівський монастир був довго ще в руках православних, і носив на своїй церкві напис про своє відновленнє руками православних, за помічю молдавських воєвод:

Тільки з 1680 років, як Австрія сильнїйшою — ногою стала в східнїй Угорщині, за помічю австрийського правительства унїя стала певнїйше поширювати ся в західнїй части Угорської України, в столицях Бережській, Ужській і далї на заході. Поширювала ся одначе не стільки добрими способами, скільки насильствами, воєнною силою і ріжними тяжкими карами на тих, що вертали ся на православе. „Ужасніть ся зо мною сущиї люде вірниї, шо овіі Римчикове творять!" записує якийсь духовний з під Мукачева, шо теж вернув ся з унїї на стару віру, в своїй літописи в 1690-х рр., „Чому волокуть, тягнуть силою нашу церков? раді б вони минї погибнути скоро, борзо, просят молят мя обратити ся—на що? на унїю їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, анї кость, анї прах одежди моєя! не потрібно мені Бога їх"! Кінець кінцем в XVIII в. унїя стала вже тут певно, і західня частина була в руках уніатських мукачівських владиків. Але в Марамароші, по сусідству з православною Молдавою держали ся ще православні владики—до р. 1735, і тутешнї священики і пізнійше брали собі посвященнє у владиків православних, молдавських і сербських. А в 1760 р. несподівано прокинув ся останній рух против унії між Українцями й Румунами в Марамароських сторонах. Між православними пішли писання про те, що правительство австрийське не примушує до унп, можна бути по волї своїй православним чи унїатом; натякали навіть про особливу опіку над православними, яку показують „восточні володарі; обіцювали тим котрі будуть тримати ся православної віри, що будуть свобідні від панщини. Сї листи й поголоски мали великий вплив: люде не хотіли бути в унїї, вертали ся до старої віри, виправляли кандидатів на свяшенство до православних владиків, не тільки з Марамороша, а і з західніх столиць. Священики, розчарувавши ся в своїх надїях на те, що з унією покращає їх становище, а не діждавши ся того, та ще й попавши в прикру залежність від латинського духовенства, теж не тримали ся унїї.

Все се досить сильно занепокоїло австрийське правительство і воно пильно розвідувало ся про причини такої упертої неохоти до унїї. Як на такі причини уніатські духовні і австрийські урядники вказували неосвіченість духовенства, його тяжке матеріальне становище. Тому цїсарева Марія Тереза, коли вдало ся рух сей придавити ріжними способами, все таки дуже серіозно взяла ся до піднесення становища унїатської церкви на Угорщині, її освіти й матеріального забезпечення. Сї заходи мали потім своє значіннє в історії українського відродження.

109. Правобічна Україна

В Правобічний Україні—себ то в полудневій Київщині з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 і 94), по недовгім оживленню козаччини за Палія та иньших полковників правобічних, з другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованнє з кріпацькою неволею для народу.

Як в 1714 р. Москва вивела за Днїпро наших людей з Правобережа і віддала сї пусті землі Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтїкали з сих країв за Хмельниччини, та ріжні иньші пани, що за безцїн покупили у тих старих родин права на тутешнї маєтки. Вони самі або їх служебники і фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, подільських та приманювали людей, обіцюючи довголїтню свободу від усяких податків і обовязків, на пятнадцять, двадцять і більше лїт. Висилали также своїх людей в сторони густійше залюднені, аби манили людей тїкати на вільність у слободи, і такі висланці, так звані викотцї, справді богато людей зваблювали на українське дозвілє і свободу. Сила людей тїкала, як півтораста лїт тому, з Полїся, з Волини і з дальших сторін і за кільканадцять лїт правобічні пустинї вкрили ся знову густими селами і хуторами, а серед них залишали ся панські палати, замки і католицькі кляштори (монастирі). Почали заводити ся панські фільварки, а як виходив кінець обіцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до ріжних робіт, чиншів і данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житє було трівожне і небезпечне, і аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта міцною і певною ногою стати в тутешніх краях.

Козаччини, по тій небезпечній пробі, вчиненій Собеским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неї. Після того як умер Палїй, повернений з Сибири царем потім як скинено Мазепу, — люде покладали надїї на його зятя, полковника Танського: й самому Палїй перед смертю передав білоцерківський полк, і в домі йогож доживала свого віку Палїїха, колись діяльна і енергійна помічниця свого чоловіка в його хвастівській роботі.