Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 10

З того часу, як євангеліки перестали бути руховою силою Річи Посполитої, реформаційний рух перестав цікавити українську інтелігенцію; але католицька церква, школа, письменство, в її найближчій, польській формі, не переставала бентежити уяву українських церковників, педагогів, письменників як противник сильний і небезпечний і як взірець незвичайно привабливий, можна сказати — як ідеал, з котрого треба було якомога вчитись, запозичатись і наближатись до нього, заховуючи лише певні зовнішні апаранси супроти традиційних догматичних і обрядових відмін східної церкви. В огляді реконструкції української церкви, проведеної гуртком Могили (утворенню того, що я в цитованій вище книжці своїй "З історії української релігійної думки" означив як "Могилянську церкву"), ми побачимо цей процес найбільш виразно; але з його розвоєм треба рахуватися при орієнтуванні в раніших подіях, де він виступає не так яскраво. Тому я вважав доцільним дати тут таку загальну орієнтаційну лінію в цьому напрямі.

Переходимо тепер до детальнішого розгляду головніших моментів у розвою літературної творчості на тлі загального освітнього і культурного руху, в зв’язку з соціальними умовами східноукраїнського життя. Мушу попередити, що творів високої естетичної вартості ми не стрінемо на цім шляху. Потреба літератури для літератури не відчувалася в київському гурті цієї доби. Небагато творів має це літературне настановлення. Навпаки, нам часто прийдеться звертатися до творів, які стояли на межі творчості літературної і вжитку письменних засобів для завдань практичних. Вони потрібні нам, поскільки ілюструють наявність певних літературних засобів у цьому практичному вжитку, а торкаючись ідеологічних тем, зчаста дають короткі формули їх, заступаючи докладніші і літературніші експозиції, що до нас не Дійшли або й не існували. При загальній бідності матеріалу вони потрібні нам. Мусимо шукати словесних відбить ідеологічної динаміки цієї доби, не знеохочуючись їх недорозвиненими з естетичного погляду формами. Ця ідеологічна динаміка має важливе значення в дальшій історії розвитку українського життя, культури і творчості. Не тільки чисто книжна, шкільна творчість пізніших століть стояла під сильними і тривкими впливами київського культурного будівництва XVII ст., але і творчість, свобідніша від цих шкільних впливів і чисто народна — народне життя і світогляд. З огляду на це мусимо особливою мірою міряти все, що відбиває в собі процес цього будівництва, в даному разі — в літературних формах. Незалежно від їх естетичної цінності, ця література була дуже активним фактором життя, не менш як у процесі першого відродження, розгляненого в попереднім томі. Історія літератури єсть історія літератури, це ми повинні пам’ятати, щоб не заганятися занадто далеко в сферу письменності нелітературної. Але, з другої сторони, ми не можемо забувати, що естетика й формальні літературні прикмети — не одинокий критерій літературного значення твору; емоція і вплив на уяву осягається часом і іншими засобами, і не раз в історії літературно-формально невисокі твори мають більше значення з цього становища емоціонального впливу, ніж різні естетичні пустоцвіти. А лишається ще один критерій — більш і менш повне відбиття направних ідей епохи, її динаміки. Нагадаю це читачеві, щоб зробити його більш терпеливим і поблажливим для тих не дуже яскравих, а часто таки й дуже неяскравих писань, з котрими я вважаю потрібним його познайомити, щоб увести в той інтелектуальний процес, що на основах старої київської традиції, відроджуючи її на добро Русі, засобами пережитого відродження, під впливами економічних і соціальних обставин цієї нової України, творив підстави її культурного життя — на довгі віки.

Лаврський гурток і його книжна продукція.

В повнім контрасті до тісної "Руської вулиці" Львова, де наростав культурний рух XVI в., Київ першої половини XVII в., до котрого той рух перекочував поволі протягом цілого того півстоліття, являв собою незвичайно простору і різноманітну систему осель різного соціального, правного і культурного характеру, широко розкидану по обох сторонах Дніпра на довгі милі від старого історичного осередку. Властиве місто сиділо на теперішнім Подолі — невелике, але рухливе і повне великих гадок про свою славну минувшину, свої великі привілеї і свої широкі перспективи. Боплан перед Хмельниччиною рахує в нім всього 5 — 6 тис. мешканців; його укріплену частину описує як трикутник в 4 тисячі кроків вздовж Дніпром і 3 тис. впоперек. Але ця невеличка міщанська громада, як я кажу, мала великі претензії, її торговельні зносини сягали широко і ще далі — її плани. Випросивши собі, з приводу Менглі-Гераєвого погрому, право безмитного торгу у всім В. кн. Литовськім, вона розширила потім це право на Польську Корону, а на початку XVII в., користаючи з польської експансії в землях Московських, не на жарт думала про таку ж свою експансію, торговельну і культурну, в безмежних просторах Московського царства: при першім же поході псевдо-Дмитрія на Москву через Київ випросила собі привілей на безмитний торг на Московщині, і скоро тільки польські війська ввійшли до Москви, зараз вислала туди своїх людей, щоб розглянутися на нових ринках і закріпитися на них 1. Крим, Вільно, Москва, Краків — це тільки рукою сягнути цьому рухливому, загартованому в вікових змінах фортуни міському осередкові, дарма що ні людський матеріал, ні економічні засоби, ні культурний капітал в тім часі не відповідали таким претензіям і планам.

1 Див. у V томі, с. 477 — 80, записки Б. Балики про цю подорож.

Воєводський замок на теперішній Киселівці (що одержала своє ім’я від останнього воєводи, Адама Киселя) сидів над його душею як історичний конкурент і ворог: представник державної екзекутиви, воєнної влади, шляхетської юрисдикції супроти упривілейованого магістрата королівського міста. Між підвоєводою, що тут фактично резидував, заступаючи ніколи не присутнього воєводу, і його залогою, з його юрисдикцією і всякими фіскальними претензіями і правами, з одної сторони, і з магістратом — з другої, йшла вічна, безнастанна і часами доволі-таки прикра війна.

Старий княжий город, в сусідстві Киселівки, в ці часи ледве існував: митрополитанська кафедра, св. Софія, до часів Петра Могили номінально приналежна до уніатських митрополитів, фактично стояла пусткою, і тільки Михайлівський монастир становив доволі визначну, людну і добре загосподаровану оселю. Але властиве чернецьке царство сиділо по другій стороні хрещатицької долини, на Печерську. Це була ціла церковна державка, не гірш римського Ватикану) — печерська цитадель, окружена на всі боки десятками монастирських хуторів, сіл і навіть містечок. Павел, архідиякон алепський, що залишив нам таке мальовниче оповідання про нього з р. 1654, не призвичаєний бачити це-небудь таке православне дозвілля, з здивованням оповідає про свою подорож через це чернецьке царство — від Василькова, печерського містечка на півдні, до самого Печерського акрополя; він рахує 4 до 5 тис. домів, що належали цьому монастиреві, тимчасом як самої братії, казали йому, до 500 душ. Захоплюється багатством, дозвіллям, порядком і стильністю цієї монашої республіки: безкраїми садами, незчисленними церквами, культурною обстановою монаших келій, красотою богослужень, продуктивністю монастирської друкарні і т. д., і т. д.

До XVII в. це був великий некрополь України. Ми бачили в попередніх томах розмальовані фантазією поколінь оповідання про тутешні богатирські могили, про безконечні підземелля, що криють у собі не тільки домовини колишніх героїв Русі, але й її багатства 1. Це легендарне багатство минулого було підставою існування в теперішності. Не тільки свою славу, своє багатство, свої достатки, навіть серед, найтяжчої руїни Подніпров’я, Печерський монастир завдячав тому, що поволі став дійсним гробівцем старої Русі — всіх тих княжих, панських і великоміщанських родів на просторах українських, білоруських, а почасти навіть і великоруських земель, які живили в собі традиції свого руського походження, своєї приналежності до великого "грецького світу". "Велика церква" лаврська і її печерні каплиці були одним колумбарієм, гробовищем українського та білоруського магнатства. Олельковичі-Слуцькі, Острозькі, Вишневецькі, Сангушки, Гольшанські і т. д., різні княжни московські, тверські і под. спочивали тут 2, і не тільки їх потомки пам’ятали про це, але і сторожі тутешніх гробів, печерські старці, з свого боку, розуміється, не залишали нагадувати їх потомкам ці предківські могили, монастирські пам’ятники, що чекають свого продовження від наступних поколінь.