Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 4

За тым Полский, Орменъский и Жидовский. Полский народ веспол з Руским едного суть права и едны онера носят. Орменский зас свой особый, и Жидове потом свои особный ряд и присуд мають.

Утяжени естесмо мы, народ Руский, от народа Полского ярмом над Єгипъскую неволю, же нас леч без меча, але горЂй нЂж мечем c потомствы выгубляют, заборонивши нам пожитков и ремесл обходов вшеляких, чим бы толко человЂк жив быти могл, того неволен русин на прирожоной земли своей Руской уживати, в том то руском ЛвовЂ.

Маємо екземпля, албо указ войска ваш. кор. мл. досыт огромного и страшливого каждому околичных паньств неприятелеви, з котрых то войсках видимо, же бывали и сут гетмани, ротмистрЂ, полковники, сотники, десятники етц.1,

1 Очевидно, опущене: народу Руского.

и о еден бок з народом Полским становши, завше вЂрне и менъжне вшеляких неприятелев коронных и маєстату ваш. кор. мл. громят.

А заж панове цехмистрове и ремесницы Лвовские: шевцЂ, кравцЂ, рЂзники, поворозники, гончары, е[т]ц., е[т]ц., цос зачнЂйшого особЂ над войска ваш. кор. мл. быти розумЂют, же нас в цехах своих веспол c собою мЂти не хотят. Видимо и щось болшого, то есть маестат ваш. кор. мил., яко рай божий, розмаитых народов древы уквЂченый, межи которыми народ Росский достоинъства, мЂсц сенаторских, воеводства, каштеляне, и инъших преложенЂств на собЂ вЂрне носят, и у боку ваш. кор. мил. атоли сут. А заж панове райцы лвовскиє и цехове лвовскиє цос болшого над то себе быти розумЂют, же нас, народу Руского, при боку своем мЂти не хотят, але c потомствы нас выгубляют.

Наяснейший, милостивый кр.! Бы смы были и немотноє быдло, альбо овцы якиє, предсяж до ваш. кор. мил. волати бысмы мусЂли. Бронь нас, пастыру добрый, от тых, што нас фортельми c потомствы выгубляют. А дай нам пашу якую, а бери з нас дани, то ест волну, молоко, и нас самых ку потребЂ ведле уподобаня своєго, поневаж естесмы й мы понеконд добро Речи Посполитое.

Просим справеддивости святое и ратунку, абысмы до ровных волностей з народом Полским были припущены" 1.

1 Крыловскій, Львовское ставропигіальное братство. К., 1904, дод., с. 35 — 7.

Послам доручалось, виголошуючи цю промову, добиватись, аби українське міщанство Львова було зрівняне з польським у своїх політичних і економічних правах, у відправлянні церковних обрядів. Коли ж таке зрівняння неможливе, — аби у Львові було заведене "особноє своє рускоє право и цехи и уживаня обходов мЂсцъких, яко в Каменцови Подольском народови рускому — так и нам ту во Львове (король) надати рачил". Коли б і це було визнане неможливим, то щоб Львівській Русі були надані права, якими користуються львівські вірмени. "А коли б, боронь боже, і того не схотів", то принаймні щоб їм король зволив надати такі права в уживанні купецтва і ремесла, які мають євреї, і щоб мали вони "свій присуд руський, як жиди свій жидівський у Львові. А на присуд для ремесників два цехи просити, щоб надав — аби в них порозуміватися і споряджатися мали всі ремесла. Бо суди польські чинять кривди нестерпимі, гублячи нас з потомством нашим, і біди нечувані, котрими обтяжені ми, гірше над ярмо єгипетської неволі. Коли ж, боронь боже, й того не хотіли нам дати, — допустити такої вільності, як жидам, то вже нема іншої ради, тільки просити вільного листу на перехід до Волохів на життя. "Се жарт — але лихий то жарт, пане познанський..."

В таких умовах, розуміється, не було що думати про провід в національній організації "Річи Посполитої Народу Руського", взагалі про яку-небудь ширшу акцію. В наведенім у попередньому томі посланні до громади Нового Костянтинова, що хотіла заснувати в себе братство на взір Львівського, писанім три місяці пізніш, можливо, не без прикрих вражінь з цього сойму, львівські братчики висловлюють: "Трудная есть дорога братства, и не лацно кто оторовати может. Чогосмы сами на собЂ и от мнЂманных ся быти притомных наших досвЂтчили и нынЂ еще дознаєм". "Руська вулиця", побивши всіми правилами стратегії свого дідичного ворога — "Святого Юра" з його балабанським мучительством, опинилась у ролі штабу, що битву виграв, але зістався без армії.

Пересування культурно-національного центру на схід. Козаччина як чергова рушійна сила національного українського активу.

Тимчасом як наш бідний недорозвинений "третій стан" приходив до свідомості повної неможливості для нього якоїсь дальшої національної акції в несприятливих умовах польської конституції і взагалі якого-небудь людського існування — просто хоч мандрувати на Волохи, як вони гірким жартом жартували перед отим соймом 1609 р., — простягалась по прапор народний рука нашого спеціального, західноєвропейській схемі не звісного, нашими спеціальними колонізаційними обставинами створеного воєнного класу. В поміч знеможеному і збентеженому західноукраїнському міщанству настигали східноукраїнські "божі войовники". Дніпрові уходники і здобичники, скріплені масами північноукраїнського поворотництва (рееміграції) і західноукраїнського пересельства — тими, що предки їх вивтікали були на північ і захід від татарського спустошення, а тепер поверталися на старі попілища, і тими, що під захистом козацтва шукали свобідного безпанського пробутку, — починали почувати себе провідною, керуючою верствою Східної України, в свідомості довершеного великого діла — її охорони "від поганства", заявляючи перед урядом і шляхетською Річе Посполитою свої претензії на зрівняння з шляхтою з рації своєї воєнної служби, на імунітет козацької території, на право побору контрибуцій з місцевої людності на військові потреби і т. д. 1.

1 Ці претензії викладає особливо яскраво лист гетьмана Куцковича 1602 р. За свою неоплачену службу — за те, що козаки, "можна сказати, тільки за траву й за воду служать", він претендував для всього війська козацького "на свобідний кавалок хліба", себто на право поборів з людності на утримання війська й військові потреби по всій Україні "від Могилева аж до Дніпрового устя", а відновлення козацького війська в його правах толкував як надання шляхетських прав козакам, їх родинам та маєтностям (див. в "Історії України", VII, с. 319-20). Це відкриває нам козацьку ідеологію, що не так щиро висловляється в інших деклараціях, але цілком конкретно відчувається в козацькій тактиці.

Заразом — на поклик місцевого міщанства й духовенства, що шукали сильного протекторату против унії, виступають вони в ролі носіїв і оборонців церковних, що значило в тодішних обставинах: національних інтересів свого народу. Такий характер мають їх заяви 1610 року з нагоди заходів, які підняв Потій на скріплення своєї власті в Києві — по тім, як зломив православну опозицію в Вільні. З змісту цих заяв цілком ясно видно, що за козацтвом стояло тут київське духовенство, що не відважилось саме виступити против Потієвого намісника ("офіціала"), і київське міщанство, яке теж не хотіло входити в безпосередній конфлікт з королівською адміністрацією і, очевидно, на їх заклик, бажання й благання. Козацтво як тодішній господар Києва і всієї Східної України виступало в ролі протектора батьківської віри, за котру воно, мовляв, веде неустанну боротьбу з ворогами хреста Христового і так само готове боронити її против всякого іншого напасника. Гетьман Тискиневич коротко заявляє в своїм лапідарнім, істинно вояцькім листі, що козаки "за церков свою східню і віру грецьку готові всі голови свої положити", і в данім випадку заходам Потієвого намісника будуть противитися, "наставляючи груди свої і не жалуючи їх до кінця".

В заяві козацької депутації під пером громадського писаря ця тема розвивається ширше. Козаки заявляють, що Військо Запорізьке "з давніх часів ставиться за віру християнську против народів поганських, покладаючи за неї кожного часу свої голови і здоров’я, визволяючи багато народу християнського з неприятельської неволі — від поган турків і татарів і віддаючи різні послуги на розмноження народу християнського православної віри" (сюди, очевидно, належить велика дійсно заслуга козацька — відновлення заселення Східної України завдяки тому, що козацтво захистило її від татарських нападів). "Будучи синами тої ж соборної апостольської східної церкви", вони заявляють свою солідарність з народом християнським різних земель і повітів Корони і В. кн. Литовського "в справах старожитньої православної релігії і духовенства, тій релігії вірного. Прикладаючися до розмноження слави божої і народу християнського всякими способами — жертвуючи на храми божі, церкви господні, розмножаючи хвалу божу і нарід християнський, Військо Запорізьке хоче разом з їх милостями княжатами, панятами, рицарством, шляхтою й народом християнським тої ж православної віри, релігії старожитньої, стояти прк духовних особах, які не відступали і не відкинулись її, та боронити їх своїми головами проти всяких напасників, які наступають на нашу старожитню православну релігію — як той Потіїв намісник розстрига і відступник Антоній" 1.