Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 81
1 А що ж то в тому короваї:
З семи полей пшениця,
З семи криниць водиця,
Ой піду я в луг по калину,
Да виломлю калинову вітку,
Да застромлю за білу намітку —
Я ж стережуся, я ж бережуся,
Щоб сеї калиноньки не роздавити,
Своєї родиноньки да не розгнівити.
Ой пішов дощик краплистий,
Да уродив черчик черчистий, —
Ой скраси, N. N., сей черчик мій,
Да звеселимо увесь рід свій:
Що перший рід — свекорків,
А другий — батеньків.
З семи мажей сільниця,
З семи дворів маслечко,
З семи курок яєчка (Чуб., ч. 1057).
Ой стояла Маруся на ґанку,
Ой краяла червону катанку:
— Ой до мене, родоньку, до мене,
Не буде вам сорома у мене.
Не бійся, матінко, не бійся,
В червоні чоботки обуйся,
Топчи вороги під ноги,
Заробила Маруся пироги,
Хоч не пшеничні, то ячні,
Нашому родові сподячні.
Вар.: Аби були родові величні
(Чуб., 1333, 1346, 1416).
Рід дістає почастунок за те, що його дівчина себе оправдала.
Тут, до речі сказати, мабуть лежить корень отсього дивного моменту, який так різко суперечить з дозволеною сексуальною свободою молодіжи — вимагання прилюдного доказу дівочої чистоти від молодої на весіллі як пункту честі цілого роду 1. Інтереси репутації роду беруть гору над принципом передподружньої свободи, зводять колишню сексуальну свободу до простої досвітчаної забави, уставляють незвичайний ригоризм на пункті дівоцької чистоти, а її батькам грозять останньою ганьбою, коли вони не вміли виховати своєї доньки в поняттях сеї чистоти і її не допильнували 2.
І от в отсе тихомирне релігійне родове свято — видачі дівчини молодцеві з заприязненого роду на підставі умови, за договорений викуп, — врізується зовсім інші — насильницька, дружинна, воєнна форма здобування дівчини. Обрядова симуляція такої насильної умички, кінець кінцем, прийнята обичаєм за форму легального подружжя у наших предків, як і у стількох інших племен, правдоподібно, існувала спочатку паралельно з формою договореного шлюбу 3.
1 Правдоподібно, задля переведення сього доказу вимагається, щоб молодого заступив його дружко, коли б сам молодий не був в силах, а таки доказ аби був переведений.
2 Вовк вказував на болгарську паралель, що батько молодої дістає від молодого спеціальний дарунок, коли молода зісталась чесною, в противнім разі позбавляється його. Було б інтересно знати, чи не буває у нас такої ж умови для викупу, який дістає рід молодої від молодого.
3 Як відомо, наш старий літопис сповідає в однім з своїх етнографічних екскурсів, що у наших племен були два весільні обряди. У полян все проходило «тихо і кротко», по «брачним обичаям»: жених не ходив по дівчину, а її приводили до його двору, і на другий день «приношаху что на ней вдадуче». Се, очевидно, мова про той весільний ритуал, котрий лежить в основі дотеперішніх обрядів і в головних рисах вище нами схарактеризований. У інших племен, по словам сього київського критика, такого обряду ще не було, а подружжя заключалось умичкою — «у води», себто на певних місцях, куди дівчата виходили по воду, і тут їх «хапали», очевидно, за попереднім порозумінням, або се відбувалось «на ігрищах межи селами». (Див. Початки громадянства, с. 306).
Коли спуститись на докладність сього оповідання, бодай як свідоцтва про звичаї XI віку — про недавню минувшину або й сучасність того часу, коли складався літопис, то з того б виходило, що тільки з XI віку, не раніше, з розповсюдженням київського права і культури взагалі, київський весільний обряд почав розповсюднюватись по інших землях, правдоподібно, уже з інкрустованими мотивами дружинного наїзду і з князівсько-боярською термінологією його. Навіть, з огляду на таку пізню добу, можна б думати, що й церковне вінчання входило в ту форму київського весільного обряду тутешніх вищих, дружиннобоярських і міщанських кругів, коли сей обряд поширювався серед інших племен.
Сею обстановою, що він поширювавсь уже в дуже виробленій, артистично завершеній формі, можна б пояснити велику одностайність його основних рис і мотивів на всій території, від Карпатів до Дону.
Потім її мотиви були включені в весільний обряд — одначе в другорядній ролі, в виді деталів, так би сказати, інкрустованих в релігійний родовий обряд. Збираючи їх докупи і доповнюючи мотивами, які заціліли поза весільним обрядом, але стоять із сими весільними мотивами умички в очевиднім зв’язку, ми дістаємо доволі виразистий образ сього обряду умички.
Звечера, по пізнім обіді, коли стемніє, на дворі молодого збирається його «дружина». Сю назву в її цілості носить молодий і його молоді товариші, спеціально ж його найближчі товариші носять назву «дружка» і «піддружого». Се та вже нам знана, епічна компанія — «сім сот молодців» 1, — молодецька верства племені чи роду, яка в пізнішій переробці доби княжо-дружинної зветься «боярами» (дружко — «старший боярин»), а сам молодий «князем», який їде собі брати «княгиню». В комбінації з родовим (договорним) обрядом ся дружина виступає під проводом «старости», але його, очевидно, треба зіставити на боці, коли хочемо викрити первісні риси сеї організації. Так само треба лишити на боці такі акцесорії, як червону короговку, яку несе на чолі полку «хорунжий», або військову музику, що «бубнить» на збір сього воєнного полку — все се пізніші деталі, які розвиваються з ідеї воєнної експедиції, що лежить в основі сеї; дії. Початкова форма, як я сказав, се, очевидно, організація молодіжи — «дружини», яка збирається на виправу по дівчат взагалі, в дальшій еволюції — спеціально по якусь одну певну дівчину, з котрою вже «свіщався», змовився один з членів дружини. Прийнято, що ся дружина збирається з самих родичів, нежонатих хлопців, — і се доволі ясно вказує на її первісний характер: збору «молодців»-співродичів.
Першим ділом їх — зложити складку на сю виправу. По обіді дружко обходить усю дружину, і кожний кладе, що хоче 2.
1 Да стоїть верба не рік не два, — да рано, рано (приспів),
Не стій, вербо, розвивайся, — да ранесенько!
Розвий собі сім сот квіток,
Сім сот квіток і чотирі:
Всім боярам по квіточці,
Усім дружкам по квіточці.
Андрієчку нема квітки —
Андрієчку квітка — Марусенька дівка (Чуб., 118).
Їхали мимо тебе [верби] сім сот бояр,
Сім сот бояр і чотири, всім боярам по квіточці!
Іванкові квітки немає,
Іванкові квітка — Марієчка дівка! (Чуб., 199).
Да пусти, свате, в хату! Нас тут небагато:
Сім сот да бояр з нами, да чотири сванечки,
Да дві світилочки, готуй шириночки (Мат. до етнол., III, с. 118).
2 Ф. К. Вовк се прирівнював до складки васалів на весілля свого сеніора-князя, але сам справедливо запримітив, що такий вигляд акт міг набрати пізніше, а перед тим се була складка роду на женячку свого члена. Або ще ближче — додамо — складка його молодецької гро мади для одного з товаришів.
По сім наступає цікава церемонія, котру пок. Вовк влучно толкував як «присягу» дружини на вірність і солідарність в поході: дружко на рушнику веде молодого, одягненого в кожух, до походу; той другою рукою держить одного з молодців, які всі також держаться за руки, і так ся процесія тричі обходить наоколо столу, на котрім стоїть миска з горілкою і ложкою-черпаком. По кожнім разі всі п’ють ложкою горілку з миски, під кінець просто з миски. Се пиття з одної чаші якогось ритуального напитку (правдоподібно, меду, заступленого в новішім обряді горілкою, що з’явилась у нас уже в добі козацькій) дійсно живо нагадує, напр., спільну чашу, котру пили побратими, зав’язуючи брацтво.
По сім дружина виїздить, причім пісні рекомендують переїздити можливо тихо, щоб не звернути нічиєї уваги. Декотрі пісні ясно представляють завдання походу — оружний напад і насильне захоплення дівчини 1,
1 Ось кілька мотивів воєнного нападу:
Ой заграно, забубнено ранейко,
Збирайся, князю Івасю, борзейко,
Та поїдемо тихим Дунаєм до замку,