Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 10

— Знаю.

— Крайню від води опору. Загориться! Повинна загорітись. І поглядай за міст. Щоб з Круглян хтось не наскочив.

У вищирений Стьопків чобіт набилося піску, нозі стало мулко, хлопець трохи накульгував. Соснячок зостався вже далеченько ззаду, вони були одні на пустій дорозі; дощик якось роздумливо лопотів по дорожньому пилу, який смердів, беручися зверху мокрою віспуватою скоринкою.

Міст був близенько, вже видний став парапет, частка його була обломлена з кінця і звісилася над водою. Насип побільшав, дорога на ньому стала твердіша, пісок залишився ззаду, і Стьопка на ходу трусонув у повітрі чоботом — щоб висипати те, що муляло. Мабуть, для застороги Маслаков перебіг на другий бік, йому вже треба було спускатись під насип, але командир зволікав, пильно видивлявся крізь дощ уперед, на міст.

І раптом з дощового присмерку на пустому за секунду до того мосту з’явилася постать.

Маслаков ніби спотикнувся, зменшив крок, Стьопка також стишив ходу, ноги зразу стали важчими, ніж секундою раніш, і огидно подригували в колінах. Постать — не зрозуміти здаля — чи то стояла, чи то потрохи ворушилася, ідучи вдовж парапету. Невже хтось із запізнілих перехожих чи, не дай бог, охорона — тоді справа їх кепська. В абсолютному нерозумінні вони, одначе, йшли, катастрофічно хутко зближаючись із нею, бо сховатися тут було ніде, а тікати не випадало — їх уже вбачили.

Втім півхвилини той, на мосту, нічим не виявляв свого наміру, лише, здається, спинився біля зламаного парапету і — це відразу вчулося обом — крізь присмерк уважно подивився на них. Вони також пильно стежили за ним, готові вхопитися за зброю, як він раптом крикнув щось полохливо-загрозливе і зник. Спершу вони обидва спинилися — здалося, він скочив під міст або якось дивно провалився крізь настил. Але відразу ж у присмерку гостро блиснуло, і луна гвинтівкового пострілу сколихнула обшир.

Це була жахлива несподіванка, якої вони не передбачили, і тепер обидва разом шаснули з дороги під насип — Стьопка по один, а Маслаков по другий його бік. Хлопець, мабуть, не дуже спритно, розгонисто сковзнув з каністрою, міцно забив стегно і боком сповз до половини схилу. Миттю він схопився за гвинтівку, хутенько смикнув затвор, але не вистрілив — ткнувся лицем у землю: кулі в двох місцях біля нього, пирснувши рінню, довбнули насип. Від моста стріляли — торопко, сполохано, але знов, як на зло, того, хто бахав, не було видно, над дорогою тільки пронизливо дзизкало — мабуть, по той бік насипу. Маслаков, одначе, мовчав, і Стьопка також затаївся, стих на схилі, не наважуючись розкривати себе і все дивлячись у той бік, до моста: чекав, коли побіжать, щоб жарнути вже впритул, напевно.

Однак звідти ніхто не біг. Після десятка пострілів там стихли, луна закотилася за ліс, і все взагалі змовкло. Стьопка ще полежав грудьми на схилі, коли раптом подумав, що, мабуть, він тут один, і це таки наполохало його. Звісно ж, Маслаков навряд чи лежить на тім боці, певно, відбіг до лісу; виходить, і йому треба подаватися назад. Міст, видно по всьому, доведеться відкласти, до моста тепер не підступишся.

Скочивши на коліна, Степан однією рукою вхопив каністру, другою гвинтівку і, ковзаючися по мокрій траві, побіг під насипом. Він чекав пострілів, і вони справді почулися, знову часто і гучно: бах — дзи-у-у-у… бах — дзи-у-у-у… Та вельми хутко він визначив, що стріляли не по ньому, а мимо. Тоді він упав, загнано дихаючи, озирнувся — місце тут було трохи вище, а насип нижчий, ніж біля моста, і згледів здаля на дорозі тьмяний, пригнутий силует, який якось, ніби крадькома, біг, падав і бахав у його бік пострілами. Але кулі він перестав чути, і це прорвалося в ньому несподіванкою-сполохом: він уже зрозумів, що поліцай стріляв у Маслакова. Отже, Маслаков там, ближче до моста. Але чому ж він не стріляє?

Стьопка кинув, де був, каністру і, вивернувши вбік ноги, майже не цілившись, гримнув пострілом назустріч постаті, потім ще і ще.

Він не цілився, та й не було куди цілитись: уже добре притемніло, і поліцай знову зник — упав чи, може, стрибнув за насип. Після трьох пострілів Стьопка діслав у патронник і четвертий патрон, але стріляти не став, а, скочивши, в три кроки перебіг дорогу.

Тут він знову зморено впав і затаївся. Ззаду, піднята чоботами, насунула хмара смердючого пилу, під руками і грудьми через мокру траву замуляли якісь камінці, по шапці й плечах делікатно й густенько лопотів дощик. Стьопка сподівався десь тут знайти Маслакова, але його не було видно ні ззаду, ні спереду. Хіба, може, командир устиг добігти до лісу, що було цілком вірогідно. І все ж якесь підсвідоме відчуття підказувало, що він не ззаду, а мабуть, біля моста. Трохи віддихавшись і втамувавши в собі страх, Степан також подався туди.

Увага його роздвоїлася: він чекав пострілів, щоб одразу впасти під насип, і щосили прагнув бачити, де Маслаков. У нього вже з’явилася й ширшала в своїй окресленості думка, що з ним кепсько, що йому, мабуть, попало. Тоді Стьопка просто не знав, чим можна допомогти командиру і як його рятувати тут, під носом охорони. Боячися найгіршого, він, одначе, сподівався ще, що, може, Маслаков просто затаївся і він його зараз знайде.

Він і справді хутко вбачив свого командира — в дощовому присмерку той темним горбом знерухомів окрай насипу, і ще звіддалік Стьопка зрозумів, що командира підстрелили. Напевно, упав Маслаков іще на скосі і ссунувся вниз. Він так і лежав тепер, закинувши вгору руки з неприродно підібганими ногами. Ватник на ньому підвернувся, сорочка також, і голий запалий живіт тьмяно світився долі. З розгону Стьопка витягся біля командира, і по тому, як той жодним рухом не відреагував на його появу, хлопець з відчаєм зрозумів, що склалось якнайгірше. Степан не став термосити його чи обмацувати: не було часу — на дорозі ось- ось могли з’явитися поліцаї. Він тільки видер з-під плеча автомат і затаївся поряд, чекаючи.

Всередині в нім усе аж захлиналося від стоми і страху, почуття, здавалося, досягли межі напруження і, мов сирени, гули від розпачу. Навколо, одначе, було тихо: дощ рівненько, але наполегливо лопотів по дорозі, траві. Поліцаї щось зволікали — не бігли сюди і не стріляли. Стьопка тоді озирнувся і, стявши в собі обридле дихання, перевалив Маслакова на бік. Не відвертаючи погляду від дороги, він завів на руку чіплянки автомата і гвинтівки і, напруживши не дуже великі свої сили, взяв на себе страшенно важкого тепер Маслакова. Він дуже занепокоївся, що не підніме; від натуги в очах блиснули й розплилися жовті плями, але все ж він став на ноги і, зігнувшись у три погибелі, мов п’яний, побрів під насипом.

Він упав, трохи не досягши узлісся. У трохи світлуватому небі проглядали верхівки сосонок, але в нього не було сили забрести в ліс, ноги підломилися, і він м’яко ліг з ношею на бік. Стьопка чекав, що з лісу вибіжать ті двоє і скінчаться його муки, втрьох би вони вже могли вихопити звідси командира і відбитися. Хвилин п’ять він захлинався гіркою задухою: притиснуте до землі, шалено стукотіло його серце; все на ньому було мокре від поту й дощу. Він не пам’ятав, скільки часу, ніби в непритомності, лежав на мокрій молодій траві, і ніхто до нього не біг ні назустріч, ні ззаду. Зрештою, ззаду він не бачив нічого — він лише слухав, але ні кроків, ні пострілів звідти не було.

Найгірше, що він так і не знав, чи живий Маслаков. Можливо, він ніс убитого. Але ні живого, ні мертвого він би його не кинув, хоча щось у нім протестувало проти цієї невдачі, в якій, мабуть, найбільша вина була Маслакова. Тепер, однак, становище Стьопки іще погіршувалося від нової несподіванки: що більше рівнішало його дихання, то виразніше росла в ньому злість на тих двох, які чортзна-де пропали і не йшли, коли дорога була кожна секунда. А може, й навіть утекли? Це обурювало до сліз, він був ладен уже й заплакати, тільки не ставало сили, а головне — знову треба було вставати й нести.

І він устав. Неймовірно важко було підняти непритомне тіло Маслакова, але він, ледве не виламуючи командирові руки, якось-таки стягнув його на себе. Тільки коли підводився з колін на ноги, не втримався і знову повалився на бік. Одразу ж, не даючи собі передишки, почав насилу підніматися знов і, дуже зігнувшись, опираючись об землю однією рукою, якось устав.