Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 31

— Ану нижче! — суворо сказав він, і Климченко позлорадів у душі з цих клопотів про його безпеку.

Водночас його нерозуміння від незвичайності наміру цього ката все зростало; він як не намагався, не міг утямити, що з ним надумали зробити. «Може, ще агітувати примусять. Так я їм поагітую. Згадають, собаки».

Але агітувати йому не довелося.

Минаючи здивованих його появою, одубілих з ночі, іноді ще сонних німців, що сиділи в застелених соломою стрілкових окопчиках, вони дійшли по траншеї до самої виспи — ледве не в те саме місце, куди він так невдало увірвався вчора. Десь зовсім близько, — певно, в тому ж рові, була його рота; від передчуття цієї її близькості у Климченка теплом наповнилося нутро. Йому стало надзвичайно шкода своїх, таких усе ж недосяжно далеких хлопців. Тепер для нього було найбільшим щастям хоч би один день побути з ними, сходити хоч би ще в одну атаку. Він би не лаяв тепер трошки нерозторопного, вайлуватого, але по суті непоганого Голоногу, забувся б на всі свої кривди на ротного. Він ладен був би тепер іти з ними в будь-який бій, у саме пекло. Якби лише опинитися там. Але це — незбутня вже мрія…

Вони підійшли до кулеметного окопчика в траншеї, який, видно, нижче за інших спускався до рову. На тупіт їх ніг з окопчика озирнувся молодий кулеметник — невеликий білявий хлопчина в довгій, забрудненій глиною шинелі. Чернов щось сказав йому. Кулеметник, не відходячи від свого «МГ» на бруствері зі стрічкою в приймачі, здивованим позирком глипнув на Климченка, затим щось вигукнув, певно, сусіду по траншеї. Той так само щось прокричав, ззаду по траншеї хтось побіг, глухо затупавши чоботами і шорхаючи об стіни плащ-палаткою. Навколо, скупо перемовляючись, зібралися солдати. Задимили сигарети, і солодкуватий, напрочуд хмільний на студеному повітрі димок своїм пахом запаморочив полоненому голову. Чернов мовчки чекав, і у Климченка стиснулося все всередині — він відчував, що зараз вирішиться для нього все.

Нарешті, той, кого тут чекали, прийшов. Це був товстезний, із заспаною неголеною мордою, офіцер, — мабуть, якийсь гауптман. Нахабно і невдоволено блимаючи червонуватими очима, він вислухав пояснення Чернова, буркнув своє «яволь» і хрипувато щось наказав солдатам. Ті передали наказ по траншеї.

Чернов ляснув себе знятою з однієї руки рукавичкою і відступив убік.

— Ну! Іди! — затіявши явно недобре, кинув він Климченкові.

Лейтенант зрозумів, що той, найостанніший, час настав, і був готовий як слід зустріти його.

Але він не зрозумів свого ката.

— Куди?

— Туди, до своїх. Ти ж хотів, здається.

— Як до своїх?..

— А просто. Вилазь і тупай! Ну що, злякався? Може, не хочеш? Назад повернешся?

Що він задумав? Страшний, незрозумілий, підступний цей чоловік-звір, що він іще підготував? Смерть? Це ясно, але чому так? Ну що ж… Хай! Може, навіть краще так — на полі бою, перед очима своїх… Хай!

Лейтенант ступив мимо Чернова, який стояв зі стиснутими щелепами і широко роздутими ніздрями, і грудьми пхнувся на бруствер. Але траншея була тут глибока, а руки мали тримати штани, і він зірвався, садонувшись об брівку обличчям.

Це було ганебно: ззаду, затаївши цікавість, стояли німці, сопли, кирхали, тупотіли чоботами — всі позирали на нього, і він на мить безпорадно розгубився. Тоді той молодий кулеметник, чий окіпчик вони зайняли, клацнув пряжкою свого ременя і, скинувши його з довгої шинелі, подав Климченкові. Страждаючи від сорому і приниження, лейтенант навіть не зирнув на нього, машинально підтягнув і туго підперезав штани. Після, напруживши кожний м’яз, зіскочив грудьми на бруствер і виліз із траншеї.

— Зондерпривіт там колегам, — якось напівжартома кинув йому наостанку Чернов, але Климченко навіть не почув його.

Навколо розлігся широкий притуманений простір — поля, зовсім близький рів, крутуватий схил з полеглою стернею і далечінь під саме небо, з рідкими по рівчаках плямами снігу. Це передсмертне привілля нестримною печаллю різонуло його серце. Він не міг ні зрозуміти, ні відчути навіть, звідки — чи з цього сірого, сумовитого, але такого до болю вільного простору, чи, може, з самої його змученої душі, — але раптом гримнув у почуттях якийсь дивовижний гімн вічному, великому, навіть святому, перед чим людина і всі її клопоти стали безмежно нікчемними. В якусь коротеньку мить Климченко відчув себе мурашкою і володарем одночасно, буцімто з порога вічності на секунду зирнула в його обличчя велика, непізнана в житті сутність буття. На кілька коротеньких секунд, втративши відчування себе, ніби розчинившись у небутті, він піднісся над цим простором: великою скривавленою землею, над траншеєю, ровом і навіть власною хуткою загибеллю.

Правда, коротенький позирк назад миттю звалив його до землі, до своєї гибелі, і він, рахуючи останні хвильки, зійшов з бруствера.

Тоді марудно, вже з реальним відчуванням земного, прощаючися з життям, пішов од траншеї в поле, туди, вниз до рову, чекаючи всім тілом черги чи, може, залпу і відаючи, що все скінчиться просто. Смерть дуже проста річ, на війні він переконався в цьому і не боявся її давно. Йому лише хотілося тепер не прогавити ту останню мить, відзначити її як крапку, як останню межу його життя.

Але пострілів ззаду все не було, і він ішов далі. Вітер пружкою хвилею штовхав його в груди, тріпав на голові волосся, і шматок бинта хляпав по щоці. Климченко зірвав його і з окривавленим жмутом вати відкинув геть. Чіпляючись за стерню, перев’язка застрибала за вітром.

«Ну, стріляйте! Стріляйте ж, гади!.. Де ж постріли?..»

Пострілів, утім, не було. Тоді він спинився, почекав, озирнувся. Скрізь по всій траншеї над бруствером стирчали, ворушилися каски, стволи гвинтівок, тонкі дула автоматів. Мабуть, те, що він спинився, не входило в їх наміри, і кілька голосів закричали:

— Рус, шнель! Дом, дом шнель! — І сміх — хрипкий солдатський регіт.

Що ж вони не стріляють? Чому не б’ють? Чого вони чекають? Здивування спроквола почало переростати в тривогу, яку вже не могла заглушити і безнадійна самота гибелі. Стривожений, він відчув, що це не так собі, що цей Чернов-Шварц щось надумав — чи не гірше за саму смерть? Але що? Збуджений і збентежений, він тепер не міг утямити цього. Він тільки відчув небезпеку ззаду, все далі відходив од неї і все наддавав ходи. Водночас він був твердо переконаний, що з цього клина вони не випустять його. Може, мінне поле? Може, та гармата-бахкалка?

І він ішов. Ось уже вчорашня доріжка з чорнобилем у канавках, побіч розпластане тіло в шинелі — хтось їхній, але Климченко навіть не зирнув; неподалік другий — з розметляним на спині мотлохом речмішка — це ж Прошин. Климченко все швидше прямував униз, униз, до рову, весь напружуючись кожним нервом і чекаючи. Але вони там, на висоті, мовчали. Тільки прориваючись під вітер, його наздоганяли уривки гомінки, регіт, і всю істоту лейтенанта проймало здивування: чому так? Невже… Невже Чернов цей — наш?

Ця думка остаточно збентежила його.

Нарешті, він одійшов настільки, що забити його з перших пострілів стало б уже не так легко. Він знов озирнувся — ні, за ним не бігли, ніякого віроломства ззаду не було видно. І тоді всю його істоту охопила надія — жити! Жити! Жити. Він ринув, що було сили, вітер пругкішу штурхонув у груди, але він зігнувся, рвонувся вперед, ледве не полетівши сторчма, помчався згори донизу полем — хистко, невпевнено, від слабості майже не володіючи тілом. І все ж його душа, якось підсвідомо, сама по собі, мов якогось оправдання, мов правди, мов нагороди за непевність, чекала ззаду пострілів.

Та пострілів не було. Жодного. Нізвідки. Висота завмерла, стаїлася, стихла… Тоді його пройняв раптовий, не усвідомлений іще у своїй причинності жах — він хитнувся, ослаблі ноги не відразу стримали його. Неясним божевільним позирком лейтенант глянув униз, де вже так близько був порятунок, і спинився.

По всьому березі рову., з усіх вибоїн, з усіх окіпчиків-рівчаків стирчали каски, шапки, настовбурчені коміри автоматників. Він іще не бачив ні їх облич, ні поглядів, — було ще задалеко, — але щось страшне підсвідомою силою раптом передалося йому. Він раптом і дуже виразно, як може бути лише за секунду до смерті, зрозумів, що всім тут він — ворог.