Круглянський міст - Быков Василь Владимирович. Страница 78

Згодом у листах Василь Володимирович напише багато сердечних, зворушливих рядків українським друзям: «…Для меня Ваша Б.Северинка примерно то же, что и деревня, в которой я родился. Здесь родился во второй раз», «За Украину у меня сердце болит больше всего. Такая земля!.. Такой народ!.. Надо же… Остается только надеяться!».

У Великій Северинці ще за життя письменника його ім’я було присвоєно одній з вулиць. У Будинку культури приймає відвідувачів музей. Присвячені воєнній біографії і літературній творчості Быкова стенди дбайливо, зі смаком оформлені в сільській бібліотеці та середній школі. Під час зустрічі з учнями і вчителями я особисто мав можливість переконатися, як тривко зберігається тут пам’ять про великого білоруса…

З призовників 1920–1924 років народження, як свідчить статистика, вижило у війні лише три відсотки. Василь Биков, який воював у «матінці- піхоті», а затим допомагав їй вогнем славетних «сорокоп’яток», знищуючи фашистські танки, визволяв не тільки Україну. Він пройшов ще фронтовими дорогами Молдавії, Румунії, Угорщини, Югославії, Болгарії. Перемогу зустрів у Австрії. Неодноразово поранений, посічений осколками снарядів, один з яких залишився в тілі назавжди, хлопець усе ж вирвався з пекла, уцілів. Безумовно, це була щаслива випадковість. Пізніше армійського хліба попоїсти йому доведеться ще в Україні, у Білорусі, на Далекому Сході аж до 1955 року.

Чомусь хочеться вірити, що Вища Воля ласкаво посприяю білорусам, яким зазвичай не щастить. Вона зберегла життя Бикову, повернула на батьківщину, де повно і глибоко розкрився його могутній літературний талант.

Багато що з написаного про війну різними авторами кануло в Лету і не буде затребуване ні сучасним, ні майбутнім читачем. Це стосується не лише багатосторінкових, пафосних мемуарів радянських воєначальників. Будь-яка брехня, навіть літературна, прикрашена, оздоблена штучною художністю, викривається самим життям і, як непотребство, відкидається ним.

Зовсім інша доля у літератури, яка показує справжню війну. Показує не тільки подвиги, а й увесь бруд, гвалт, знущання, підлість, зраду, якими повниться через край будь-яка, навіть начебто і праведна, крывава колотнеча. На війні, як і в екстремальних ситуаціях мирного часу, відкриваються і світлі висоти, і темні закутки людської душі.

Героїчна тема розкривається Василем Биковим не через панорамні баталії, а через долі простих людей, через їх поведінку і вчинки, бо війна зрушила сам лад життя. Кожному, хто вкручений у її кривавий вир, доводиться проходити випробування на межі, а часто й поза межами можливого, і тоді яскраво виявляється справжня сутність людини.

Круто замішана на безкомпромісній правді, воєнна проза Василя Бикова, починаючи з «Останнього бійця», «Журавлиного крику», «Третьої ракети» і до останніх за часом написання творів, витримала читацький екзамен у СРСР, пішла у великий світ. Але свого часу майже кожний новий твір апологети сталінізму, фальшивої героїки зустрічали в штики, писали політичні доноси, наклепи, попсувавши письменникові багато нервів і крові. Головліт СРСР і БРСР, чиновники з ЦК КПРС, відділу пропаганди і агітації ЦК КПБ різали по живому сторінки підготовлених письменником книг. Знаю це добре, бо довелося брати участь у рятуванні рукописів свого найближчого земляка. Проте великий талант брав гору над усіма недоброзичливцями і мракобісами.

1964 року В. Биков стає лауреатом Літературної премії імені Якуба Коласа, в 1974 році — лауреатом Державної премії СРСР, у 1986 році — лауреатом Ленінської премії за видатну, «найбільш білоруську» повість «Знак біди».

1980 року йому надається звання народного письменника Білорусі, 1984 року — Героя Соціалістичної Праці.

Коли в країні розпочалися демократичні зміни, Василь Биков стає організатором «Мартирологу Білорусі», Білоруського народного фронту. Піагя проголошення незалежності Республіки Білорусь письменник для її зміцнення й оборони використовує свій високий літературний і громадський авторитет. Усюди він доводить, що білоруський народ має право на самовизначення, на цивилізоване, демократичне, заможне буття. Завдяки великій праці розуму і таланту улюблений мільйонами людей письменник просто природно стає в білоруській сучасності пророком, духовним лідером нації.

Але Василь Володимирович завжди залишався доступним, простим, щирим і делікатним у стосунках з людьми. А щодо друзів, то всі ми відчували його клопіт, ласку і навіть ніжність.

В останні роки життя за теперішнього автократичного режиму нападки на письменника, який був самостійним і самодостатнім, мульким і неприрученим будь-якою владою, який послідовно і твердо обстоював свою життєву позицію, не тільки повторилися, а й посилилися, перейшли межі пристойності. Сталося це тому, що він не сприймав тоталітаризм, диктат, Гвалт над людьми в будь-яких виявах, засуджував воєнізацію мирного життя, безсоромну експлуатацію політиканами «пострадянського poзливу» героїзму минулого для своїх корисливих, кон'юнктурних цілей, для самоствердження.

З квітня 1998 по травень 2003 року геніальний письменник вимушений мешкати на чужині: у Швеції, Фінляндії, Німеччині, Чехії. Помер Василь Биков удома в символічний день — 22 червня 2003 року. Похований на Східному кладовищі столиці Білорусі.

У неспинних болючих думках про білоруський народ, про його місце у світі у Василя Бикова є багато жорстких, безжальних оцінок ситуації. Цитую рядки з листа від 1 жовтня 2001 року, адресованого мені з Франкфурта- на-Майні: «Політика здихає, бо вся вона звиродніла, або квола. Як і народ, який ще не народився. Але якщо досі не народився, то вже і не народиться. У XXI столітті це — запізно. Залишаються тільки осколки у вигляді т. зв. інтелігенції».

Однак не треба думати, що Биков, нерідко пишучи й промовляючи такі гіркі слова, ставить хрест на народі. Таким чином він хоче ще раз сколихнути душі білорусів, змусити їх замислитися над своєю долею, над долею дітей, онуків, правнуків і розпочати національне врятування. Шанс залишається: «…Навіть ми, білоруси, можемо намогтися на багато що, коли припече надто пильно. Як це було в минулу війну. Тепер час не менш жахливий, і клопіт наш не менш пильний. Тому прокиньмося ж нарешті та візьмімося за леміш своєї великої потреби — налагоджувати справжню державність».

Незважаючи на те, що білоруське Відродження вже вкотре захлинається у вирі командно-адміністративної метушні, чиновницького гвалту і засилля нової русифікації, Василь Биков залишався його самовідданим і наполегливим будівничим. І в прозі, і в публіцистиці він не стомлювався переконувати співвітчизників, що не можна створити щось варте, якщо не любиш свою землю, не шануєш і не засвоюєш духовні скарби предків: рідну мову, культуру, традиції.

Ноти болю, а часом навіть відчаю не заглушують у його душі та творчості голос віри у свій народ. Недаремно книгу-сповідь «Довга дорога додому» він завершує такими рядками: «Щодо мене, певно, мій голос песимістичний, хоча душа моя прагне оптимізму. Як писала колись велика Леся Українка: „Без надії сподіваюсь“…»

У роки тоталітаризму, коли панували брехня і фальсифікації, Василь Биков одним з найперших серед письменників зробив могутній ривок і переможний прорив до правди, а тому в XXI столітті літераторам, незважаючи на будь-які нові перешкоди, неможливо ігнорувати цей неоціненний досвід мужності і самовідданості.

Наважуся стверджувати, що в наш технократичний, а тепер іще матеріально і морально біднуватий час справжня література не втратила своєї привабливості. Завважаю по собі: що міцніше тисне на мене життєве безладдя, могутня пропагандистська, антикультурна машина преси, телебачення і радіо, то частіше виникає наполегливе прагнення взяти з полиці добру книгу, зостатися з нею сам-на-сам.

Я постійно маю потребу перечитувати прозу та публіцистику Василя Викова. Бажаю і вам, дорогі друзі, світлих хвилин зустрічі з цією змістовною, талановитою книгою, яка, без сумніву, захопить кожну людину довірою до життя, природністю, щирістю, правдою.