Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 107

Але всі поглянули на Боба, який був начальником.

— Мусимо бути розважливими, — сказав він. — Вовна — стратегічний військовий товар, і не лише для виробництва одягу. Вона використовується як набивка в боєприпасах та вибухових пристроях, а також для всіляких хитрих штук, про які ми навіть не здогадуємося. До того ж ми маємо корів та биків на м’ясо, та старих кастрованих баранів, які підуть на шкури, клей, жир, ланолін — все це військова сировина. Тому ми не можемо кинути Дрогеду напризволяще. Ферма не працюватиме сама по собі. Під час війни нам буде вкрай важко знайти заміну тим скотарям, яких ми неминуче втратимо. Засуха триває третій рік поспіль, ми ріжемо чагарі, а кролі зводять нанівець усі наші зусилля. Наразі наша робота тут, на Дрогеді; не дуже цікава порівняно з бойовими діями, але не менш важлива. Тож ми докладатимемо всіх своїх зусиль тут.

Обличчя чоловіків осунулися, жіночі обличчя просвітліли.

— А що, як війна триватиме довше, аніж сподівається свинюка Залізний Боб? — спитав Г’юї, назвавши прем’єр-міністра прізвиськом, яке знала вся країна.

Боб глибоко замислився, на його обвітреному й висушеному сонцем обличчі затягли зморшки.

— Якщо ситуація погіршиться, і війна затягнеться, тоді, я думаю, поки в нас працюватимуть двоє скотарів, ми зможемо вивільнити двох Клірі, але за умови, що Меґі захоче знову впрягтися в роботу і працювати на внутрішніх пасовиськах. Це буде страшенно важко, і в добрі часи ми не потягнули б такий обсяг робіт, але при такій засусі, я думаю, п’ятеро чоловіків та Меґі, яка працюватиме сім днів на тиждень, ми зможемо впоратися з Дрогедою. Однак Меґі доведеться сутужно, бо в неї двоє малих дітей.

— Бобе, якщо це треба робити, то це треба робити, — сказала Меґі. — Якщо я попрошу місіс Сміт трохи повозитися з Джастиною та Дейном, вона не заперечуватиме. Коли ти скажеш, що я потрібна для того, щоб Дрогеда працювала на повну потужність, я почну об’їжджати внутрішні пасовиська.

— Тоді це ми, оті двоє, кого можна вивільнити, — сказав, посміхаючись, Джимс.

— Ні, це ми з Г’юї, — швидко заперечив Джек.

— Цими двома за правом мають бути Джимс та Петсі, — неквапливо мовив Боб. — Вони — наймолодші й найменш досвідчені як скотарі, але як солдати — ми всі недосвідчені. Але вам тільки шістнадцять, хлопці.

— На той час, коли ситуація погіршиться, нам буде по сімнадцять, — не відступав Джимс. — Ми на вигляд старші, аніж ми є, тому без проблем зможемо записатися до війська, якщо візьмемо у тебе листа, завіреного Гаррі Гоу.

— Але просто тепер ніхто нікуди не йде. Краще подумаймо, як збільшити продуктивність Дрогеди навіть попри засуху та кролів.

Меґі тихо вийшла з вітальні, й піднялася до дитячої кімнати. Дейн та Джастина спали, кожен у пофарбованій у біле колисці. Вона пройшла повз доньку, стала над сином і довго дивилася на нього.

— Дякувати Богу, ти ще дитя, — мовила вона.

Минув майже рік, перш ніж війна вторглася в маленький всесвіт Дрогеди, рік, впродовж якого один за одним пішли скотарі, кролі розмножувалися, як і раніше, а Боб геройськи воював за те, щоб фермерська бухгалтерія відповідала військовим потребам. Але на початку червня 1940 року прийшла звістка, що Британський експедиційний корпус евакуюють із Європейського материка, з Дюнкерка; добровольці, що бажали записатися до другого Австралійського імперського корпусу, тисячами потягнулися до призовних пунктів; серед цих добровольців опинилися й Джимс та Петсі.

Чотири роки на об’їзді пасовиськ в усяку погоду зістарили їхні юні тіла й обличчя, надавши отого мудрого спокою, підкресленого зморшками в куточках очей та глибокими борозенками вздовж носа аж до рота. Вони подали свої листи і були прийняті без заперечень. На призовних пунктах селюки-бушмени користувалися попитом. Зазвичай вони добре стріляли, розуміли необхідність підкорятися наказам і виявлялися сміливими й витривалими.

Джимс та Петсі записалися до війська в Даббо, що в Новому Південному Уельсі, але підготовчий табір мав бути в Інглберні, тому їх проводжали на нічний поштовий поїзд усі. Кормак Кармайкл, наймолодший син їдена, їхав на тому самому поїзді, і, як виявилося — до того самого табору. Тому дві родини зручно вмостили майбутніх солдат до купе першого класу і ніяково стояли, обступивши своїх хлопців; їм страшенно хотілося поплакати, розцілуватися на прощання, пригадати щось приємне на дорогу, але вони заціпеніли, скуті типово британською нелюбов’ю до демонстративного вияву почуттів. Великий паровоз марки С-36 сумно крикнув, і начальник станції свиснув у свисток.

Меґі нахилилася і сором’язливо цьомкнула братів у щоки, а потім ще й Кормака — як дві краплини води схожого на свого старшого брата Коннора; Боб Джек та Г’юї потиснули три юнацькі руки; а місіс Сміт одна за всіх цілувалася та обнімалася, бо решта страх як хотіли це зробити, але соромилися. Іден Кармайкл, його дружина, та постаріла, але й досі красива донька виконали ті самі формальності. Усі, хто проводжав хлопців, повиходили на платформу станції Джилі, а потяг, брязнувши буферами, смикнувся і поволі рушив.

— До побачення, до побачення! — кричали всі й вимахували білими хустками, аж поки потяг перетворився на тоненьку оповиту димом стрічку вдалині, освітленій червоним передзахідним сонцем.

Разом, як вони й просили, Джимса та Петсі призначили до недосвідченої і ненавченої Дев’ятої австралійської дивізії і напочатку 1941 року відправили кораблем до Єгипту, тож вони саме приспіли до розгрому в Бенгазі. Новоприбулий генерал Ервін Роммель кинув своє військо на шальки терезів, надавши перевагу Гітлеру та його союзникам, і почав блискавичні наступальні дії в Північній Африці. І в той час, коли решта британського війська безславно відступала назад до Єгипту під натиском Африканського корпусу Роммеля, Дев’ятій австралійській дивізії дали наказ зайняти й утримувати Тобрук, аванпост на території, окупованій країнами Вісі. Цей план був здійсненним, бо місто Тобрук мало вихід до моря і могло мати постачання доти, поки британські кораблі мали змогу пересуватися Середземним морем. «Пацюки Торбука» вісім місяців тримали оборону, відбиваючи наступ за наступом, бо Роммель регулярно кидав на них всі наявні війська, але так і не міг вибити їх із міста.

— А чи знаєте ви, навіщо ви тут? — спитав рядовий Кол Стюарт, ліниво скручуючи цигарку і облизуючи її язиком.

Сержант Боб Маллой підняв широкий обвислий кріс свого капелюха рівно настільки, щоб побачити того, хто поставив це запитання.

— Ні фіга не знаю, — відказав він і вишкірився; це питання звучало досить часто.

— Тому що це краще, аніж бити байдики у хаті, що скраю, — сказав рядовий Джимс Клірі, потягнувши трохи нижче шорти свого брата, щоб зручніше вмостити свою голову на його м’який теплий живіт.

— Так, але у хаті, що скраю, по тобі постійно не стріляють, — заперечив Кол, кинувши згаслого сірника в ящірку, що вилежувалася на сонці.

— Та знаю, знаю, — погодився Боб Маллой, знову поправляючи капелюх так, щоб закрити від сонця очі. — Краще стрілянина, аніж здохнути від нудьги.

Вони зручно вмостилися в сухому всипаному гравієм окопчику напроти мінного поля та колючого дроту, якими закінчувався південно-західний кут периметра оборони; з протилежного боку Роммель чіпко тримався за невеличкий шматок території Тобрука. Великий кулемет «браунінг» п’ятдесятого калібру стояв поруч в окопі, а біля нього акуратно лежали коробки з патронами; атаки ніхто не очікував. Гвинтівки стояли під стіною, поблискуючи багнетами на яскравому тобруцькому сонці. Повсюди дзижчали мухи, але всі четверо були мешканцями австралійської глушини, тому Тобрук зокрема та Північна Африка загалом нічим не здивували — знайомі їм спека, пилюка та мухи.

— От добре вам, що ви двійнята, — сказав Кол, кидаючи камінці у ящірку, яка його повністю ігнорувала, непорушно гріючись на сонці. — Ви схожі на парочку голубих, нерозлучних і вдень, і вночі.