Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 14

— Як же ти примудрилася вибратися з хати, мала шибайголово?

— Я вилізла у вікно, коли Стю заснув.

— Стережися, бо перетворишся на дівчинку-шибеника.

— Ну то й що! Краще гратися з хлопцями, ніж самій із собою.

— Та ото ж. — Френк сів, прихилившись спиною до колоди, і втомлено повернув до сестри голову.

— Що сталося, Меґі?

— Френку, ти ж насправді нікуди не поїдеш, еге ж? — спитала вона, поклавши йому на стегно руки з обгризеними нігтями, і стривожено поглянула на брата; рот у неї був злегка розкритий, бо їй важко дихалося носом: його заклало, бо вона щосили намагалася стримати сльози.

— Може, й поїду, Меґі, — лагідно відповів він.

— Ой, Френку, не треба! Ти так потрібен мамі й мені! Якщо чесно, то я не знаю, що ми без тебе робитимемо!

Він гірко всміхнувся — його розвеселило, як Меґі мимовільно копіювала манеру розмови матері.

— Затям, сестричко: інколи все відбувається не так, як тобі хотілося б. Нас у родині Клірі завжди вчили працювати разом на спільне благо, ставлячи власний інтерес на останнє місце. Але я з цим не згоден: мені здається, що нам слід навчитися спершу думати про себе. Я хочу поїхати геть, бо мені сімнадцять, отже, час зайнятися облаштуванням власного життя. Але татко каже «ні», бо я потрібен вдома для блага усієї родини. І через те, що мені ще не виповнилося двадцять один рік, я мушу чинити так, як каже татко.

Меґі гаряче кивнула, щиро намагаючись розплутати клубок братового пояснення.

— Розумієш, Меґі, я вже давно і довго про це думав. Я таки поїду — і все. Знаю, ви з мамою будете за мною сумувати, але Боб зростає швидко, а татко з хлопцями за мною не сумуватимуть. Татка цікавлять лише гроші, які я приношу в сім’ю.

— Ти більше нас не любиш, Френку?

Він обернувся і рвучко обхопив сестру руками, обіймаючи й ніжно пестячи її з якимось зболеним задоволенням, у якому здебільшого переплелися смуток, біль та душевна спраглість.

— Ох, Меґі! Тебе та маму я люблю більше за інших разом узятих! Господи, ну чому ти не старша, бо тоді я зміг би з тобою поговорити по-справжньому? А може, це й краще, що ти ще мала, може, й краще…

Намагаючись взяти себе в руки, він так само рвучко відпустив сестру і, поклавши голову на колоду, почав хитати нею туди-сюди, беззвучно ворушачи губами. А потім поглянув на Меґі.

— Сестричко, коли ти підростеш, то краще мене зрозумієш.

— Благаю тебе, Френку, не полишай нас, — вперто повторила вона.

Він розсміявся, але той сміх більше скидався на схлипування.

— Ох, Меґі, Меґі! Ти що, не розчула? Втім, це вже не має значення. Головне, щоб ти нікому не розповіла, що бачила мене сьогодні уночі, чуєш? Мені не хотілося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегідь знала, але не сказала.

— Я тебе добре розчула і все добре зрозуміла, Френку, — відказала Меґі. — Та я нікому ані слова не скажу, це я тобі обіцяю. Але ж мені так не хочеться, щоб ти їхав геть!

Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не більш, ніж неусвідомленою тривогою в її серці: якщо Френк піде, то хто ж у ньому залишиться? Бо він був єдиним, хто відверто виказував їй свою любов, єдиним, хто обнімав її. Коли вона була меншою, татко часто брав її на руки, але відтоді, як Меґі пішла до школи, він не дозволяв їй сидіти у себе на колінах, обійнявши його за шию. Батько приказував: «Ти вже доросла дівчина, Меґі». А матуся… Вона була завжди така заклопотана, така втомлена, така зайнята хлопцями та господарством… Тому наймилішим її серцю був Френк, який сіяв, наче зірка, на її маленькому обмеженому небосхилі. Він був єдиним, хто любив сидіти з нею і розмовляти, пояснюючи все так, що вона з легкістю розуміла його. З того дня, коли Аґнеса позбулася волосся, Френк опинився на чільному місці у житті Меґі, й відтоді, хоч якими б гіркими не були її біди й печалі, вже ніщо не могло завдати їй пекучого пронизливого болю — ані палиця сестри Аґати, ані воші, ані глузування дівчат у школі. Бо тепер у неї був Френк, який міг утішити її і захистити.

Меґі підвелася і вимучила усмішку.

— Що ж, Френку, якщо маєш іти, то йди.

— Меґі, тобі давно треба бути в ліжку, тож повертайся, поки матуся не помітила твоєї відсутністі. Мерщій вшивайся!

Нагадування про те, що мати невдовзі почне обходити спальні, виштовхало з голови Меґі решту думок; вона нахилила голову, просунула між ногами довгий «хвіст» нічної сорочки і, тримаючи його рукою поперед себе, хутко гайнула додому, колючи босі ноги гострими трісками та скіпками.

Вранці Френка ніде не було видно. Коли мати зайшла зранку, щоб розбудити Меґі, її обличчя було похмуре й напружене; Меґі підскочила, як ошпарена кішка, і швидко вдягнулася, навіть не просячи Фіону допомогти їй застебнути безліч маленьких ґудзиків.

На кухні хлопці невесело сиділи за столом, а стілець Педді був порожній. І стілець Френка також. Меґі прослизнула на своє місце, торохтячи від страху зубами. Після сніданку мати суворо виштовхала їх за двері, й за сараєм Боб сповістив Меґі новину.

— Френк утік! — видихнув він.

— А може, він подався до Вахіне? — припустила Меґі.

— Та ні, дурепо! Він втік, щоб записатися до війська. Шкода, що я ще малий, інакше подався б разом із ним! От щасливчик!

— А мені шкода, що його немає вдома.

Боб стенув плечима.

— Ти всього-на-всього дівчисько. І говориш, як дівчисько. Інших слів я від тебе й не чекав.

Та цього разу вона пропустила образливе зауваження повз вуха. Меґі пішла назад до хати, щоб допомогти матері.

— А де татко? — спитала вона Фіону, коли та дала їй роботу — хустки прасувати.

— Подався до Вахіне.

— А він повернеться з Френком?

Мати пирхнула.

— У цій сім’ї ніщо не приховаєш. Ні, татко не спіймає Френка у Вахіне, і йому це добре відомо. Він поїхав дати телеграму поліції та армійському начальству в Вангануї. А вони затримають його і повернуть додому.

— Ой, мамо, я так сподіваюся, що його знайдуть! Мені не хочеться, щоб Френк поїхав!

Фіона з ляскотом вивернула на стіл вміст маслоробки і заходилася обробляти жовтий водянистий пагорбок дерев’яними патиками.

— Ніхто з нас не хоче, щоб Френк поїхав геть. Саме тому татко й потурбується, щоб його привезли назад. — Її рот на мить затремтів, і вона з іще більшим завзяттям накинулася на масло. — Бідолашний, бідолашний Френк! — зітхнула Фіона, звертаючись не до Меґі, а сама до себе. — Не розумію, чому дітям доводиться платити за наші гріхи. Мій бідолашний Френк, такий несхожий на… — Але враз замовкла, помітивши, що Меґі кинула прасувати і прислухається.

Три дні по тому поліція привезла Френка додому. Сержант, що його супроводжував, повідомив Педді, що його син чинив шалений опір.

— Ну він у вас і боєць! Зметикувавши, що військовиків уже попередили, стрілою кинувся сходами на вулицю, а за ним погналися двоє солдатів. Йому не поталанило, бо він налетів на патрульного полісмена, інакше точно втік би! Відбивався, як скажений, знадобилося аж п’ятеро чоловіків, щоб на нього кайданки начепити.

З цими словами сержант зняв із Френка важкі кайдани і грубо попхнув його до в’їзних воріт; той наштовхнувся на Педді — і скоцюрбився, наче вжалений батьковим дотиком.

Решта дітей спостерігали за дорослими на відстані футів зо двадцять, очікувально принишкнувши під стіною будинку. Боб, Джек та Г’юї заклякли, сподіваючись, що Френк влаштує ще одну бійку; Стюарт стояв і дивився, співчуваючи братові всією своєю лагідною дитячою душею; Меґі ж обхопила долонями щоки, щипаючи їх і мнучи від болісного страху: невже хтось збирається образити Френка?

Той спочатку поглянув на матір — своїми чорними очима в її сірі очі — немов встановлюючи між ними таємничий та болісний зв’язок, про який ніколи не говорилося і який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педді збивав Френка з ніг — презирливий та нищівний, яким він начебто промовляв: «Таки вийшло по-моєму!»; і син, опустивши очі, визнав батькове право на гнів. З того дня Педді, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятої ввічливості. Але найважче Френку було дивитися в очі решті дітей, він почувався присоромленим і приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з підрізаними крилами: небо так і залишилося незвіданим, а пісня — недоспіваною.