Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 3

Поклавши ножа на стіл, вона пильно поглянула на Френка й Меґі, і куточки її красивого рота невдоволено опустилися.

— Меґі, я дозволила тобі вдягнути найкраще святкове плаття з умовою, що ти його не забрудниш. А ти лишень поглянь на себе, замазуро!

— Мамо, вона не винувата, — втрутився Френк. — Джек та Г’юї відібрали в неї ляльку, щоб роздивитися, як рухаються її руки та ноги. Я пообіцяв Меґі, що ми її полагодимо, і вона буде як нова. Ми зможемо, правда ж?

— Дай-но погляну. — Фі простягнула руку і взяла ляльку.

Вона була мовчазною жінкою, не схильною до спонтанних розмов. Ніхто не здогадувався, що в неї на думці, навіть її чоловік; обов’язок виховання дітей вона поклала на нього і виконувала все, що він наказував, без коментарів та заперечень, вдаючись до них лише в ситуаціях абсолютно екстраординарних. Якось Меґі підслухала, як хлопці перешіптувалися між собою: мати поважала і побоювалася татка не менше, ніж вони, але якщо це й справді було так, то своє ставлення до нього вона ховала під непроникною маскою непохитного спокою. Вона ніколи не сміялася і ніколи не втрачала самовладання.

Скінчивши огляд, Фі поклала Аґнесу на кухонний стіл біля плити і поглянула на Меґі.

— Завтра вранці я виперу їй одежу і зроблю зачіску. А сьогодні увечері Френк викупає ляльку і приклеїть їй волосся.

Ці слова прозвучали не заспокійливо, а прозаїчно й діловито. Меґі кивнула і непевно всміхнулася. Інколи їй страшенно хотілося, щоб мама розсміялася, але марним було її сподівання. Вона відчувала, що між ними існує щось особливе, щось таке, чого не було між батьком та хлопцями, але це «щось» ховалося за цією прямою спиною, за ногами, що ніколи не стояли на місці. Мама лише байдуже кивала, граціозно шелестіла широченними спідницями від плити до столу і працювала, працювала, працювала…

З усіх дітей лише Френк здатен був бачити, що Фі постійно і невиліковно зморена. Бо роботи навалилося стільки, що ні за які гроші не переробиш, часу бракувало, а рук — лише одна пара. Фіона чекала, коли Меґі подорослішає, щоб допомагати; мала вже виконувала деякі прості завдання, але у свої чотири роки вона не могла істотно зменшити материне навантаження. Шестеро дітей, і серед них лише одна дівчина, до того ж — наймолодша. Усі знайомі Фіони і заздрили їй, і співчували, але їхнє співчуття ніяк не могло зменшити обсяг роботи, яку треба було виконувати. В її кошику для шиття купою лежали ще не заштопані шкарпетки, на в’язальних шпицях стриміла чергова шкарпетка, а тут іще Г’юї виростав зі светрів так швидко, що Джек не встигав віддавати йому свої.

Педрік Клірі суто випадково провів удома тиждень, на який припав день народження Меґі. До початку сезону стрижки овець було достатньо часу, тому він працював неподалік домівки — то орав, то саджав. За фахом він був стригалем овець. Це була сезонна робота, що тривала від середини літа до кінця зими, коли розпочиналося ягніння овець. Зазвичай йому легко вдавалося знайти роботу, щоб перебитися весну і перший місяць літа: він допомагав у ягнінні овець, орав або пособляв двічі на день доїти корів комусь із місцевих фермерів-молочарів. Педрік вирушав туди, де була робота, полишаючи родину напризволяще у великому старому будинку, щоб та виживала, як могла. Саме цим — виживанням — і займалися ті нечисленні люди, яким не пощастило мати клапоть землі.

Педрік повернувся додому невдовзі після заходу сонця, коли запалили лампи, і мерехтливі тіні витанцьовували на високій стелі. Хлопці скупчилися на веранді — гралися з жабою, всі, окрім Френка. Педрік знав, де його старший син, бо від стосу дров чулося розмірене цюкання сокири. Він зупинився на веранді рівно настільки, скільки знадобилося для того, щоб дати легенький запотиличник Джеку і крутнути Боба за вухо.

— Нумо допоможіть Френку дрова рубати, малі лінюхи! І краще зробити це до того, як мама подасть на стіл чай, інакше я з вас три шкури здеру!

Педрік кивнув Фіоні, яка поралася біля плити. Він її не обійняв і не поцілував, бо вважав подібні вияви симпатії годящими лише для спальні. Коли він заходився зчищати палицею багнюку, присохлу до чобіт, до нього пристрибом підбігла Меґі з його капцями в руках. Педрік поглянув на малу і просяяв: щоразу, коли він бачив Меґі, йому на думку приходила згадка про диво. Дівчинка була така гарненька, мала таке чудове волосся; він взяв її довгий кучерик і, потягнувши, випрямив його, а потім відпустив і дивився, як той, підстрибуючи та гойдаючись, знову стає на місце. Взявши малу на руки, Педрік пішов до єдиного зручного стільця на кухні — віндзорського стільця з прикріпленою до сидіння подушечкою, що стояв побіля каміна. Тихо зітхнувши, він сів, витягнув люльку і недбало вибив з неї на підлогу рештки тютюну. Меґі вмостилася у нього на колінах, обхопила рученятами за шию і, піднявши до батька гарненьке личко, почала свою вечірню гру: роздивлялася, як світло проблискує крізь коротку щетину його золотистої бороди.

— Як ся маєш, Фі? — спитав Педрік Клірі дружину.

— Нормально, Педді. Ти впорався сьогодні з отим нижнім лужком?

— Так, зробив геть усе. Завтра вранці зможу взятися за верхній. Але ж як я зморився, Боже милосердний!

— Ще б пак. Макферсон знову дав тобі оту вередливу стару шкапу?

— Авжеж! Чи дасть він мені чалого коня, щоби шкапу взяти собі?! Здається, у мене руки повисмикувалися з суглобів. Клянуся, це найвередливіша кобила в усій Новій Зеландії!

— Не переймайся. У старого Робертсона всі коні добрі, а ти скоро будеш у нього.

— Думаю, не скоро. — Педрік набив люльку грубим тютюном і витягнув вощений гніт із великого глека, що стояв біля плити. Потім швидко тицьнув ним у вогонь, злегка прочинивши дверцята, — і гніт зайнявся. Він відкинувся на спинку стільця і так міцно присмоктався до люльки, що вона аж забулькотіла. — Ну, як воно — почуватися чотирирічною, Меґі? — спитав він доньку.

— Дуже добре, татку.

— Мама зробила тобі подарунок?

— Ой, татку, а як ви з мамою здогадалися, що мені хотілося Аґнесу?

— Аґнесу? — він зиркнув на Фіону і запитально підняв брову. — То її ім’я — Аґнеса?

— Так. Вона така гарна, татку. Цілий день на неї дивилася б.

— Їй пощастило, що вона має на що дивитися, — похмуро зауважила Фіона. — Джек та Г’юї відняли ляльку в бідолашної Меґі, та ще й розгледіти її як слід не встигла.

— Що ж, хлопці є хлопці. Вони дуже пошкодили ляльку?

— Та ні. Нічого такого, що не можна було б полагодити. Френк застукав їх на гарячому, то вони не встигли завдати непоправної шкоди.

— Френк? А що він тут робив? Він мав цілий день бути в кузні! Треба вчасно зробити Хантеру ворота.

— Він працював на кузні цілий день. А сюди навідався по якийсь інструмент, — швидко відказала Фіона, бо знала: Педрік був до Френка аж занадто немилостивий.

— Ой, татку! Френк — мій найкращий брат! Він врятував мою Аґнесу від убивства, а після чаю приклеїть їй волосся.

— Це добре, — сонно мовив батько, відхиляючи голову на спинку, і заплющив очі.

Біля печі було жарко, але він, здавалося, цього не помічав; на лобі у нього виступили блискучі краплини поту. Заклавши руки за голову, батько задрімав.

Саме від Педріка Клірі його дітям дісталося густе кучеряве волосся з рудуватими відтінками. Утім, ніхто з них не успадкував його яскраво-рудої чуприни. Він був невисоким чоловічком, немов зробленим зі сталевих стрижнів та пружин. Його ноги викривилися дугою через те, що все життя він провів верхи на конях, а руки видовжилися після довгорічної стрижки овець. Його груди та руки вкривав скуйовджений золотистий пух, і якби Педрік був чорнявий, це здавалося б огидним. Зрештою він мав яскраво-блакитні очі зі зморшками від постійного примружування — як у моряка, котрому доводиться безперервно вглядатися в далечінь; обличчя приємне, з веселою усмішкою, завдяки якій інші чоловіки з першого ж погляду відчували до нього симпатію; величний ніс — справжній римський ніс, який, вочевидь, дещо спантеличував його ірландських співтоваришів, але Ірландія завжди була країною невдах. Педрік і досі розмовляв швидко, з малозрозумілим ірландським акцентом графства Голвей, трохи шепелявив і промовляв у кінці слів «с» замість «т». Але двадцять років життя під екватором таки змінили його манеру говорити, і його мова дещо уповільнилася — як у старого годинника, що потребував, щоб його добряче завели. Педрік був щасливою людиною, бо примудрявся легше за інших зносити важке життя з його надсильною працею, і хоча він і був прихильником жорсткої дисципліни та мав важку руку, всі його нащадки, за винятком одного, обожнювали батька. Якщо бракувало хліба, він обходився без нього; якщо поставав вибір між купівлею нової одежі для нього або ж для когось із дітей, він обходився без нової одежі. По-своєму, але це було набагато промовистішим виявом батьківської любові, аніж тисяча нічого не вартих поцілунків. Педрік був чоловіком запальної вдачі й колись навіть убив одного чоловіка. Але доля була на його боці: той чоловік був англійцем, а з гавані Дан Лаогер саме вирушав із припливом корабель до Нової Зеландії.