Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 41

Кожною болючою кісткою свого старого розпухлого тіла Мері Карсон хотіла б відмовити їм або хоч поїздити разом із ними. Та не могла вона ані відмовити, ані сісти верхи на коня. Тому й казилася від люті, дивлячись, як вони йдуть через галявину: чоловік, граціозний, як танцівник — у бриджах, чоботях до колін та білій сорочці, й дівчина, теж у бриджах, струнка та по-хлопчачому гарна. Вони випромінювали почуття невимушеної дружби; у тисячний раз Мері Карсон здивувалася — чому це ніхто, окрім неї, не засуджує їхніх близьких, майже інтимних стосунків? Педді вважав, що це прекрасно, Фіона — ото вже колода збайдужіла! — не сказала, як зазвичай, нічого, а хлопці ставилися до них як до брата та сестри. Може, саме завдяки тому, що вона сама кохала Ральфа де Брикасара, їй ввижалося те, чого не бачив більше ніхто? Чи, може, то все плід її уяви, може, не було нічого, окрім дружби між чоловіком тридцяти з гаком років та дівчинкою, яка ще не оформилася як жінка? Дурниці! Жоден чоловік тридцяти з гаком років, навіть Ральф де Брикасар, не зможе не побачити троянду, що розпускається. Навіть Ральф де Брикасар? Ха! Особливо Ральф де Брикасар! Ніщо не проходило повз увагу цього чоловіка.

Руки Мері Карсон тремтіли; з пера на нижню частину аркуша впали темно-сині крапельки чорнила. Вузлуватими пальцями вона витягнула з шухлядки ще один аркуш, занурила перо в чорнильницю і переписала слова з такою ж самою впевненістю, як і першого разу. Потім важко підвелася і посунула своє масивне тіло до дверей.

— Мінні, Мінні! — загукала вона.

— Господи, спаси й помилуй, це Вона! — чітко почувся голос служниці з кімнати напроти. З-за дверей визирнуло вкрите ластовинням моложаве обличчя, яке, здавалося, було непідвладне рокам. — Що ви хотіли, моя люба місіс Карсон? — спитала вона, дивуючись, чому це стара баба не закалатала, як зазвичай, у дзвоник і не покликала місіс Сміт.

— Піди знайди парканника й Тома. І негайно пришли їх до мене.

— Може, мені спершу звернутися до місіс Сміт?

— Ні! Роби, що тобі сказали, дівчино!

Том, парковий чорнороб, був старим та засохлим чолов’ягою, що мандрував колись із торбою та казанком, а сімнадцять років тому влаштувавшись на Дрогеді на роботу, полюбив тутешні парки й сади так, що не зміг їх покинути. Парканника, такого самого перекотиполе, як і решта йому подібних, вранці відволік-ли від марудної роботи — натягувати дроти на стовпчики вигонів, бо до приїзду гостей треба було терміново підновити білий штахетник маєтку. Настрашені тим, що їх покликали до господині, вони заявилися до неї за якихось кілька хвилин і постали їй перед очі в робочих штанях на шлейках і фланелевих майках, перелякано зібгаючи в руках капелюхи.

— Ви обоє вмієте писати? — спитала місіс Карсон.

Чоловіки кивнули, нервово ковтнувши слину.

— От і добре. Мені треба, щоб ви прослідкували, як я підпишу ось ці папери, а потім поставили свої імена та адреси під моїм підписом. Зрозуміло?

Чоловіки знову кивнули.

— Дивіться ж — підписуйтеся так, як завжди, а ваші постійні адреси напишіть великими друкованими літерами. Мені байдуже — чи буде це ваша поштова адреса до запитання, чи якась інша, аби тільки за нею вас можна було знайти.

Двоє чоловіків прослідкували, як Мері Карсон написала своє ім’я; це було вперше, коли її письмо було розбірливе, а не стиснуте, як зазвичай. Підійшов Том і, незграбно водячи ручкою та залишаючи на папері чорнильні ляпки, поставив свій підпис. Потім парканник великими округлими літерами написав «Чез. Гокінс» та сіднейську адресу. Господиня пильно за ними спостерігала, а коли вони скінчили, дала кожному по тьмяно-червоній десятифунтовій купюрі й випроводила геть, наказавши тримати язика за зубами.

Меґі зі священиком давно пішли. Мері Карсон важко сіла за письмовий стіл, підтягнула до себе ще один аркуш паперу і знову почала писати. Це повідомлення не далося їй з такою невимушеною легкістю, як попереднє. Час від часу вона зупинялася, з лиховісною посмішкою обдумувала речення і писала далі. Здавалося, вона мала багато чого сказати, бо слова виходили стиснутими, рядки — дуже щільними, та все не вмістилося на один аркуш, і їй довелося витягнути ще один. Нарешті Мері Карсон перечитала написане, зібрала всі аркуші докупи, склала їх учетверо, вклала в конверт і заклеїла клапан червоним сургучем.

На прийом мали піти лише Педді, Фі, Боб, Джек та Меґі, бо Г’юї та Стюарта відрядили наглядати за малими двійнятами, через що вони аж ніяк не засмутилися, а крадькома зітхнули з полегшенням. Вперше в житті Мері Карсон розкрила свій гаманець достатньо широко, щоб із нього з’явилися не лише міль, яка там завелася, а й грубенька сума грошей, тому кожен отримав новий одяг, найкращий із того, який можна було придбати в Джилі.

Педді, Боб та Джек заклякли у накрохмалених манишках, високих комірцях та білих краватках-метеликах, чорних фраках, чорних брюках та білих жилетках. Прийом мав бути надзвичайно офіційним заходом, на який чоловік вдягали білі краватки та чорні фраки, а жіноцтво — довгі, до підлоги, плаття.

У Фіони було плаття з крепу оригінального й багатого синьо-сірого відтінку, яке надзвичайно їй личило. Воно спадало до підлоги м’якими складками, мало низький виріз і довгі, до п’ястей, тісні рукави й багаті прикраси з намистин і загалом нагадувало стиль королеви Марії. Подібно до цієї владної дами, Фіона зробила високу зачіску з пишними, випущеними назад пасмами, а ювелірна крамниця в Джилі спромоглася роздобути кольє настільки майстерно зроблене зі штучних перлин, що їхню штучність зміг би розгледіти лише знавець, і то зблизька. Ансамбль довершувало пишне віяло із страусового пір’я такого ж відтінку, як і плаття Фіони. Та воно виявилося не таким вже й надмірно-недоречним, яким здавалося на перший погляд: погода стояла незвично спекотна, і о сьомій вечора в тіні температура і досі трималася вище за стоградусну позначку.

Коли Фіона та Педді вийшли зі своєї кімнати, хлопці аж роти пороззявляли. Жодного разу в житті не бачили вони своїх батьків такими царственно-красивими, такими незвично-нетутешніми. Педді мав вигляд на свої шістдесят із хвостиком, але видавався настільки статечним і поважним, що його можна було прийняти за якогось державного діяча; зате Фіона несподівано здалася років на десять молодшою за свої сорок вісім — прекрасна, жвава, з магічною усмішкою на вустах. Джимс та Петсі вибухнули вереском та плачем, відмовляючись дивитися у бік матусі й татуся, аж поки ті повернулися до звичної поведінки; так через сум’яття та приголомшеність про статечність та поважність було забуто, мама й тато знову поводилися, як завжди, і невдовзі хлопчаки вгамувалися і аж засіяли від захвату.

Та саме на Меґі найдовше всі затримували погляд. Мабуть, пригадавши своє власне дівоче дитинство і розлютившись, що всі інші запрошені молоді дівчата замовили собі плаття у Сіднеї, кравчиня з Джилі вклала в плаття Меґі всю свою душу. Воно було без рукавів, із низьким драпірованим вирізом; Фіона сумнівалася щодо його доречності, але Меґі благала її, а кравчиня запевнила, що у всіх дівчат будуть приблизно такі самі плаття — вона ж не хоче, щоб з її доньки сміялися, як зі старомодно вдягненої селючки? І Фіона милостиво поступилася. Пошите з креп-жоржету та шифону плаття Меґі було злегка завужене на талії, а на стегнах його оповивала смужка з такого ж матеріалу. Плаття мало темнувато-сірий колір із блідо-рожевим відтінком, який у ті часи називався «трояндовий попіл»; зі згоди Меґі кравчиня щедро прикрасила його маленькими рожевими бутончиками троянд. А волосся Меґі коротко підстригла так, щоб її зачіска максимально нагадувала стрижку, мода на яку поступово охоплювала і дівоцький загал міста Джилі.

Педді розтулив був рота, щоб гучно висловити свою незгоду з побаченим, бо ця дівчина була зовсім несхожою на його маленьку Меґі, але відразу ж його і стулив, так нічого й не сказавши. Промовчати, коли треба, він навчився після сутички з Френком у домі священика, що сталася багато років тому А й справді, не може ж він постійно тримати біля себе свою дівчинку; вона вже перетворилася на молоду жінку, яка мимовільно засоромилася, побачивши у дзеркалі своє дивовижне перевтілення. Навіщо ж засмучувати бідолаху? їй і так непросто.