Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 59

Стюарт тепер постійно жив на фермі й завжди тримав дробовик неподалік від дверей кухні-хатинки. Добрих скотарів знайти було неважко, і Педді офіційно найняв на роботу дев’ятеро чоловіків-одинаків, поселивши їх у старих бараках для чорноробів, щоб звільнити Стюарта від необхідності працювати на вигонах. Фі припинила класти готівкові гроші де прийдеться, і попросила Стюарта змайструвати замасковану шафу на кшталт сейфу за вівтарем у каплиці. Серед мандрівників було мало лихих людей. Бо лихі люди воліли залишатися у великих містах та великих районних центрах, бо подорожнє життя було надто простим та непорочним, надто самотнім і скудним на поживу для лихих людей. Однак ніхто не міг закинути Педді, що він надто перестраховується зі своїми жінками, бо Дрогеда була знаменитою фермою, і тому не можна було виключати, що вона привабить до себе тих нечисленних зловмисників, які мандрували Глушиною.

Та зима принесла з собою сильні бурі, декотрі сухі, декотрі з дощами, а наступної весни та літа дощі були такими сильними, що трава на Дрогеді стояла соковита й висока, як ніколи.

Джимс та Петсі навчалися заочно і гризли граніт науки за кухонним столом місіс Сміт, часто розмовляючи про те, як же воно буде, коли настане час їхати до інтернату «Риверв’ю». Але подібні розмови так дратували місіс Сміт, що хлопці визнали за краще не говорити про те, як вони поїдуть із Дрогеди, коли економка неподалік.

Потім суха погода повернулася; висока, по коліно, трава висохла і в бездощове літо перетворилася на хрусткі сріблясті стебла. Навчені десятьма роками проживання серед чорноземних долин до різких перепадів від засухи до повені (Гоп — угору! Гоп — униз!), чоловіки тільки стенали плечима і проживали кожен день так, наче лише він мав значення. І це було правдою; головне завдання полягало в тому, щоб перебитися від одного сприятливого року до наступного, коли б цей наступний не прийшов. Ніхто не міг провістити дощ. Був у Брісбені такий собі чолов’яга на ім’я Ініго Джоунз, який досить добре вмів робити довгострокові прогнози, використовуючи модну тоді концепцію сонячних плям та сонячної активності, але на чорноземних долинах ніхто особливо не покладався на його слова. То нехай екзальтовані панночки з Сіднея та Мельбурна шлють йому клопотання з вимогами дощу, а прості люди з чорноземних долин воліли дотримуватися старого перевіреного способу: дослухатися до власної інтуїції.

Взимку 1932 року повернулися сухі бурі, принісши з собою собачий холод, але пишна трава загороджувала від пилюки, а мухи не так сильно докучали, як завжди. Та то було слабкою втіхою для свіжопідстрижених овець, які нещасно мекали і тремтіли від холоду. Місіс Домінік О’Рурк, яка мешкала в досить незграбному дерев’яному будинку, полюбляла розважати візитерів із Сіднея; одним із її «коронних номерів» було зателефонувати, скажімо, до Дрогеди, продемонструвавши своїм гостям, що навіть тут, у провінційній глушині, декотрі люди мають телефон і вміють жити красиво. Тема розмови завжди поверталася до отих худющих, схожих на засмоктаних пацюків, овець, що лишилися сам на сам із холодами, позбувшись п’яти-шести дюймів шерсті, яка встигла б у них відрости до спекотного літа. Але Педді пояснив одному з візитерів, що таким чином якість вовни значно поліпшувалася. Бо головне — це вовна, а не вівці. Невдовзі після того, як він зробив цю заяву, газета «Сідней монінґ геральд» надрукувала лист, у якому від парламенту вимагали прийняти закон, що поклав би край, за словами авторів листа, «жорстокості тваринників». Бідолашна місіс О’Рурк була сама не своя від страху, але Педді реготав так, що у нього аж у боку закололо.

— Тому телепню пощастило, що він не бачив, як стригаль розрізає вівці черево, а потім зашиває його величезною голкою, — заспокоїв він перелякану місіс О’Рурк. — Ця справа і виїденого яйця не варта, місіс Домінік. Вони там у своєму місті ані найменшого уявлення не мають, як живуть люди на селі, й можуть дозволити собі розкіш панькатися зі своїми домашніми тваринками, немов із малими дітьми. У нас все інакше. Тут не побачиш нужденних жінки, чоловіка чи дитини, яким ніхто не допомагав би, а у містах ті, хто панькається зі своїми домашніми улюбленцями, ігнорують людей, які благають їх про допомогу.

Фіона підняла очі.

— Він має рацію, місіс Домінік, — підтвердила вона. — Ми завжди зневажаємо та ігноруємо те, чого маємо багато навкруги. На селі — це вівці, а у великих містах — люди.

Того серпневого дня, коли вибухнула величезна буря, лише Педді був далеко на пасовиську. Він спішився, надійно прив’язав коня до дерева і сів під вільгою, щоб переждати негоду. Тремтячи від страху, п’ятеро псів тулилися до нього, а вівці, яких він збирався перегнати на інший вигін, безцільно подріботіли маленькими переляканими купками куди-інде. Буря була страшною, але найшаленішу свою лють вона приберігала до того моменту, коли її епіцентр опинився прямісінько у Педді над головою. Заткнувши пальцями вуха, він заплющив очі й став молитися.

Недалеко від того місця, де він сидів під плакучими вітами вільги, які несамовито тріпалися під поривами щохвилини міцнішого буревію, виднілися кілька старих пеньків та колод, оточених високою травою. Посередині цієї білої скелетоподібної купи стирчав велетенський сухий евкаліпт; його мертвий стовбур здіймався на сорок футів до чорних, як ніч, хмар, закінчуючись угорі кількома гострими шпичаками.

Величезна квітка синього вогню, вогню такого яскравого, що обпікав очі крізь заплющені повіки, змусила Педді рвучко скочити на ноги. Але непереборна хвиля страшного вибуху кинула його додолу, як ганчіркову ляльку. Піднявши обличчя від землі, він встиг помітити завершальний пишний феєрверк після удару блискавки — мерехтливе яскраво-пурпурове сяйво, яке, пульсуючи й стрибаючи вгору-вниз, охопило шпиль мертвого евкаліпта. І не встиг Педді оговтатися й збагнути, що відбувається, як все довкола спалахнуло вогнем. Остання краплина вологи давним-давно покинула цю купу мертвої деревини, і висока трава усюди була суха, як папір. Немов посилаючи небесам зухвалу відповідь нескореної землі, гігантське сухе дерево вистрелило угору височенним стовпом вогню, колоди та пеньки довкола нього спалахнули в ту ж саму мить; широченні пасма полум’я, гнані шаленим вихором, кругами пішли від центру, де стояв палаючий евкаліпт. Педді навіть не встиг до коня добігти.

Суха вільга спалахнула, як сірник, смола в її тендітному стовбурі вибухнула і вирвалася назовні. Куди б не поглянув Педді, всюди нездоланною стіною стояв вогонь: смолоскипами палали дерева, а трава під його ногами ревіла вогнем. Заверещав кінь, і серце Педді стиснулося від жалю: він не міг покинути бідолашну тварину, щоб та, прив’язана й безпомічна, загинула. Завив собака, його виття швидко перейшло в пронизливий, майже людський, крик передсмертної агонії. Кілька секунд він стрибав, палаючи живим смолоскипом, а потім упав у охоплену вогнем траву і завмер. Знову почулося виття — то решта собак, кинувшись навтьоки, потрапили до чіпких обіймів пекельної стихії, гнаної вихором швидше за все, що могло бігати чи літати. Педді завмер на дещицю секунди, розмірковуючи, з якого боку найкраще підібратися до коня, аж щось блискавичним метеором обпалило йому волосся, і поглянувши вниз, він побачив обсмаленого какаду, що впав йому під ноги.

Раптом Педді збагнув, що це кінець. З цього пекла не було виходу ані йому, ані його коневі. Коли у його голові промайнула ця думка, розтрісканий евкаліпт позаду нього почав навсібіч стріляти омахами полум’я, смола у ньому шипіла й вибухала. Шкіра на його передпліччі збіглася і потемніла, червоняста чуприна зблякла, підсмалена ще червонішими омахами полум’я. Смерть у вогні страшна, бо він пропікає ззовні всередину. Останніми його жертвами падають мозок та серце, спікшись до стану, коли вони вже не в змозі функціонувати. Нестримно волаючи, в охопленій вогнем одежі, Педді гігантськими стрибками побіг у палаючому пеклі. І в кожному несамовитому викрику чулося ім’я його дружини.