Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін. Страница 95

«Що ж, почну з Ральфа», — подумала Меґі й розсміялася гірким іронічним сміхом. Не надто добрий початок, але в певному сенсі Ральф був для неї Богом; ним усе починалося і ним закінчувалося. Ральф був у її житті з того дня, коли, ставши на коліно в червонясту від призахідного сонця пилюку на станції в Джилленбоуні, взяв її за плечі, й навіть якщо їй більше ніколи в житті не доведеться побачитися з ним, вона майже не сумнівалася, що остання її передсмертна думка буде про нього. Як це страшно, коли одна людина може важити так багато і так багато означати.

Що вона сказала Енн? Що її бажання та потреби є надзвичайно простими — чоловік, діти, власна домівка. Кохана людина. Здається, це так небагато, щоб вимагати цього від життя, зрештою, більшість жінок усе це мали. Але скільки з тих, хто мали, були по-справжньому задоволені своїм життям? Меґі здавалося, що вона має бути задоволеною, бо все це давалося важко.

Змирися з цим, Меґі Клірі. Меґі О’Ніл. Того, хто тобі потрібен, звуть Ральф де Брикасар, і він ніколи не буде твоїм. Як чоловік, він зруйнував тебе, і ти вже не зможеш бути ні з ким іншим. Що ж, гаразд, із цим розібралися. Припустімо, що чоловік і той, кого кохаєш, не зійдуться в одній особі. Тоді залишається любити дітей, і твої діти даватимуть тобі свою любов. Тобто Люка та Люкових дітей.

О, Господи, милосердний Господи! Втім, який же ж він милосердний? Що він мені доброго зробив? Нічого. Натомість забрав у мене Ральфа. Тому ми з Богом і недолюблюємо одне одного. А знаєш, що, Боже? Я вже не боюся тебе так, як боялася колись. Усе життя я йшла прямою вузькою дорогою, боячись прогнівити тебе. І де я є? Там, де б опинилася й тоді, коли порушила б кожну твою заповідь. Ти шахрай, Боже. Ти демон страху. Ти обходишся з нами, немов із малими дітьми, лякаючи своєю карою. Але я тебе більше не боюся. Бо не Ральфа слід мені було ненавидіти, а тебе. Це все твоя провина, а не бідолашного Ральфа. Він живе в страху перед тобою, так, як колись жила я. І я ніяк не можу збагнути, за що ж він тебе любить. Бо не бачу, що в тобі можна любити.

Але ж як мені кинути любити чоловіка, який любить Бога? Хоч як би я не старалася, скоріш за все, не зможу цього зробити. Він, наче зірка, яку я хочу дістати з неба. Я бажаю неможливого. Тоді припини його бажати, Меґі О’Ніл, от і все. Доведеться тобі задовольнитися Люком та дітьми від нього. Обманом та лестощами відверни його від отого триклятого цукру і заживи з ним десь у далекому степу, там, де навіть дерев немає. Скажеш банківському керівнику в Джилі, що весь майбутній прибуток переходить на твоє ім’я, і що ти збираєшся витратити його на комфортне облаштування свого степового будинку без дерев, який Люк сам не спроможеться тобі купити. Цей прибуток ти використаєш для того, щоб дати Люковим дітям належну освіту і зробити так, щоб вони ніколи ні в чому не знали нестачі.

От і все, що про це можна сказати, Меґі О’Ніл. Так, я Меґі О’Ніл, а не Меґі де Брикасар. Це навіть звучить якось сміховинно: Меґі де Брикасар. Я мала би бути Меґан де Брикасар, хоча завжди терпіти не могла оте Меґан. Господи, та коли ж я припиню жалкувати, що не народила від Ральфа дітей? Ось у чому головне питання, хіба ні? Повторюй собі знову і знову: твоє життя у твоїх руках, Меґі О’Ніл, і ти не марнуватимеш його на безглузді мрії про чоловіка та дітей, яких ти йому ніколи не народиш.

Ось воно! Все стало ясно як Божий день! Безглуздо думати про те, що було в минулому, про те, що слід поховати назавжди. Головне — це майбутнє, а майбутнє належить Люку та Люковим дітям. Воно не належить Ральфу де Брикасару. Бо він — у минулому.

Меґі перекотилася на піску долілиць і розплакалася так, як ніколи не плакала з трьох років: гучні зойки й тужіння, і лише краби та птахи чули її горе та відчай.

Енн Мюллер навмисне вибрала острів Метлок, бо мала намір послати туди Люка, як тільки випаде нагода. Щойно Меґі вирушила в дорогу, як вона послала Люку телеграму, де йшлося про те, що Меґі страшенно потребує його присутності, тому нехай він, будь ласка, приїздить якомога швидше. За своєю вдачею Енн не мала схильності втручатися в чужі справи, але вона любила Меґі й жаліла її, а ту крихітну істоту, яку вона народила від Люка, боготворила. Джастина мусить мати домівку і батьків. Енн розуміла, що їй буде боляче розлучатися з Меґі, але краще так, аніж теперішня ситуація.

Люк приїхав два дні по тому. Він саме збирався на цукроочисний завод до Сіднея, але таки відхилився від свого маршруту. Час вже навідатися до дитини; якби це був хлопець, то він приїхав би наступного дня після його народження, але новина про дочку його розчарувала. Якщо Меґі наполягала на дітях, то нехай би це були хлопці, які одного дня перебрали б керівництво фермою і продовжили його справу. А з дівчат немає ані найменшого толку: вони «виїдали» чоловіків із дому, і ті, щоби прогодувати їхні голодні роти, змушені були кидати домівку в пошуках роботи. А ставши дорослими, дівчата йшли працювати на когось іншого, а не залишалися, як хлопці, на місці допомагати батькові в останні роки його життя.

— Як там Меґ? — спитав Люк, ступивши на веранду. — Сподіваюся, не захворіла?

— Він, бач, сподівається! Ні, не захворіла. Я розповім тобі за кілька хвилин, а поки що ходімо поглянеш на свою гарненьку доньку.

Люк витріщився на немовля з цікавістю, але, на думку Енн, це його не зворушило.

— Вона має найхимерніші очі, які я тільки бачив, — зауважив Люк. — Цікаво, чиї вони?

— Меґі каже, що, наскільки їй відомо, таких у її родині не було.

— Очі точно не мої. Ця кумедна мала — якийсь атавізм. Щось вона не надто задоволена життям, еге ж?

— Аз чого їй бути задоволеною? — відрізала Енн, даючи волю нестримній вдачі. — Вона ніколи не бачила свого батька, вона не має справжньої домівки — і не матиме, якщо ти житимеш так, як живеш тепер!

— Я заробляю і заощаджую гроші, Енн!

— Дурниці! Я знаю, скільки грошей ти маєш! Мої приятелі з Чартерс-Тауерс час від часу надсилають мені їхню місцеву газету, тому я ознайомлююся з рекламою виставлених на продаж господарств на заході, розташованих значно ближче, аніж Кайнуна, і значно родючіших. Тепер Депресія, Люку! Ти можеш купити прекрасне господарство за гроші набагато менші, аніж ті, що ти маєш на своєму рахунку. І ти це чудово знаєш.

— Правду кажете! Тепер Депресія, і західніше Водорозділу, від Джунідо Ізи лютує страшенна засуха. Лютує вже другий рік, і за цей час там не випало ані краплини дощу. Нині страждає й Дрогеда, а що вже казати про місця довкола Вінтона та Блеколла? Ні, на мою думку, нам слід почекати.

— Почекати, поки ціна землі зросте, і випадуть рясні дощі? Облиш, Люку! Саме тепер треба купувати ферму! Ти ж не будеш перечікувати, скажімо, десятирічну засуху? Не треба купляти худобу. Живіть на ті дві тисячі фунтів на рік, які отримує Меґі, й чекайте на дощ. А опісля придбаєте худобу.

— Я поки не готовий кинути цукрову тростину, — вперто сказав Люк, і досі витріщаючись у химерні білі очі своєї доньки.

— От ми нарешті й добралися до істини. Чому б тобі не визнати її, Люку? Зізнатися самому собі. Ти не хочеш жити як одружений чоловік, ти волієш жити так, як живеш тепер — суворо й жорстко, в компанії чоловіків, що ішачать до сьомого поту, а таких — кожен другий австралієць, якого я знала. Що ж сталося з цією довбаною країною, де чоловіки воліють бути з іншими чоловіками, а не мати домівку, дружину й дітей?! Якщо холостяцьке життя є тим, чого вони насправді прагнуть, то на біса вони одружуються взагалі? Знаєш, скільки живе покинутих дружин в одному лише Данні, перебиваючись із хліба на воду і намагаючись зростити своїх дітей без батька? О, та він лише ненадовго відлучився, подався цукрову тростину рубати, але невдовзі повернеться! Бздура! Щоразу, коли приносять пошту, вони стирчать біля хвіртки, чекаючи на поштаря: може, хоч цього разу той вилупок собачий прислав їм трохи грошей? Здебільшого він не присилає нічого, лише зрідка, малувато, але для підтримання штанів вистачить.