Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 16

— Я часто думаю про Зусінку, — сказав раптом він. — Що з нею трапилось? Інколи мені навіть хочеться податись в Дамаск на пошуки дівчини.

Друзі не раз згадували в своїх розмовах старого цигана Ферко, який блукав десь з своїм Геркулесом і Піпіио по селах і містах. І Зусінка, незнайома їм дівчина-циганка, стала для них ніби сестрою. Її невідома доля, що нагадувала казку, весь час давала привід для роздумів і мрій. Ось і сьогодні, в ніжному мороці зоряної ночі, вони вигадували всілякі історії, уявляючи собі, що б могло статися з Зусінкою.

Власне, для Джованні й Джіаніни це була скоріше гра багатої фантазії, тоді як Марко вкладав у свої слова справжню віру в те, що одного чудового дня він дізнається про Зусінку, а може, навіть і побачить її на власні очі. Він уявляв її схожою на Джіаніну: з повними червоними губами і очима, подібними до розпечених вуглин.

Вода дихала прохолодою. Джованні, який був одягнений у короткі штани і взутий на босу ногу, мерзлякувато звів плечі.

Легенький вітерець ніс із селища дим склодувних майстерень.

Склодувні печі в Мурано не згасали й уночі.

Ернесто в цей час сидів на маленькій саморобній лавці перед своїм будиночком. Тільки що його відвідала сусідка Єлена і принесла йому шматок копченої ковбаси. Вона одразу ж пішла додому, бо мала готувати їсти чоловікові, який ішов на всю ніч на роботу. Та Ернесто уже звик цілими днями бути на самоті з своїми милицями і своїми турботами, котрі тепер дошкуляли йому більше, ніж будь-коли.

Він згадував про незвичайного гостя, що приходив сьогодні вранці. Джованні ще нічого не знав про це. До них завітав месер Кельзі і поцікавився, як Ернесто почуває себе. Він був надзвичайно привітним і розмовляв з Ернесто, як з рівним собі. «Ти зараз у нужді, Ернесто. І я хочу допомогти тобі — адже я зовсім не такий поганий, як про мене кажуть. Оте дівчисько, — він показав на сусідський будинок, — надміру вразливе. Але я не беру цього близько до серця, у мене добра душа. Вона втекла? Нехай. На світі досить дівчат, які захочуть працювати в мене. Хіба не так?»

Ернесто, стримуючи відразу, що здіймалася в грудях, не відповів нічого.

«Так от, Ернесто, — вів далі месер Кельзі, — я хочу тобі допомогти. Не можу ж я справді кинути земляка в біді. Якщо тобі потрібні гроші, Кельзі дасть тобі їх. Ми складемо зараз документик, і ти зобов'яжешся в ньому сплатити борг за три роки».

Так приблизно говорив месер Кельзі. Ернесто може одразу ж одержати двісті цехінів або й більше. Щождо процентів, то про них не варто й говорити, вони легко дійдуть згоди…

Заглибившись у думки, Ернесто бавився милицею, котру сам собі змайстрував. Звичайно, він розумів, що месер Кельзі зробив таку пропозицію зовсім не з добрих почуттів, а просто, щоб запопасти до своїх рук його будиночок.

«Якщо ж ти не зможеш заплатити, ми заберемо твій будинок. Тут на папері позначено, що ти винен мені двісті цехінів». Ось який був месер Кельзі. Де б тільки не запахло якоюсь поживою, одразу з'являвся ненажерливий Кельзі й розсипав привітні, співчутливі слова.

Та що було робити Ернесто? Його друзі по роботі досі допомагали йому, і сусіди робили все можливе, щоб полегшити його долю. Але ж вони самі були безпросвітними бідаками, які перебивались з хліба на воду. Боліло в нього також серце, коли він згадував, у чому ходить його син. Двісті цехінів! За ці гроші він міг би купити собі рибальський човен, та ще й для Джованні дещо залишилося б. Гаразд, а чи зможе він повернути в строк позичені гроші? Рибальство давало невеликий зиск. Ернесто знав, що рибалки раділи, коли їм щастило роздобути грошей бодай на їжу та дешевенький одяг для своїх сімей. До того ж він не зможе виїжджати в море сам. Йому треба буде знайти якогось досвідченого помічника. Правда, гребти він як-небудь зуміє, для цього бог дав йому міцні руки. Гребти можна, навіть не маючи ноги. І помічника він, звичайно, знайде, коли в нього буде човен…

Ернесто обдумував свої плани. Йому було тридцять вісім років, волосся на скронях у нього вже взялося сивиною. Тринадцять років жив він у своєму будинку, який побудував власними руками, йому пригадалося, скільки сил віддали він і його жінка, тягаючи ночами камені з руїн старовинної вілли. На тій роботі й підірвалась його бідна Маріета. Коли зводився дім, вона носила під серцем дитину. Зростав дім. Худів Ернесто. Маріета, зціпивши зуби, подавала йому камені. Прогнати її з робочого місця було неможливо.

Коли народився Джованні, бракувало лише даху. Але Маріета вже не підвелася з свого ліжка. Вона померла, коли на вікнах розцвіли квіти.

Кожен камінчик цього будинку був дорогий для Ернесто.

Двісті цехінів!

Все дужче захмарювалось небо.

Ернесто хотів було вже взяти милицю й підвестися з лавки, як відчинилась хвіртка і зайшла якась дівчина з кошиком у руці.

— Це ви, Ернесто? От добре, що я вас ще застала надворі!

— Що тобі треба? — здивувався Ернесто.

— Мене послав месер Кельзі. Я принесла вам смаженого каплуна.

Месер Кельзі посилав йому каплуна!

Ернесто важко підвівся. Через отакого каплуна було по-звірячому побито Джіаніну. На лобі в Ернесто набрякли жили від гніву.

— А пір'я на голові не обсмалене? — спитав він, гамуючи гнів. — Я споживаю лише каплунів з прикрасою на голові, так і передай своєму благородному месеру Кельзі!

Дівчина злякано дивилась на нього. Та Ернесто вже заспокоївся.

— Забирай його геть! Скажи, що він мені не потрібний!

Ернесто покульгав у дім.

Дівчина похитала головою і пішла. Її пройняв страх від думки, що вона має принести назад месеру Кельзі його каплуна.

— Ти замерз, Джованні, — сказала Джіаніна. — Ходімо швидше додому. Певно, нас уже чекають.

Паоло дістав кошик з їжею і міцніше закріпив човна. Відчувалось, що ніч має бути бурхливою.

Вітер висвистував над водою, сіпав за одяг, проносився над луками й скошеними полями, підхоплював з землі сухе листя.

Щоб почути одне одного, доводилось кричати. Хмари затягнули місяць, і лише де-не-де на небі пробивалися зірки. Коли друзі проходили повз склодувну майстерню, відчинилися двері. Широке пасмо світла впало на дорогу, і в тому світлі друзі побачили неприродно велетенський силует склодува, який стояв на порозі, глибоко вдихаючи повітря.

Джіаніна й Джованні, поминувши освітлену місцину, одразу ж знову пірнули в морок. Вони йшли, міцно стуливши губи, підставивши груди вітрові. Вони мовчки крокували пліч-о-пліч по знайомому з дитинства острову, сповнені якимось невимовно прекрасним почуттям.

Марко, що простував за кілька кроків позаду, бачив осяяну світлом із майстерні благеньку одежу товариша. Він прискорив ходу і порівнявся з Джіаніною. Попереду йшов Паоло, вказуючи дорогу.

— Скоро ми будемо дома! — вигукнув Джованні.

«Наступного разу я принесу йому одежу», подумав Марко. Він вирішив разом з Джіаніною розробити план наступу, бо добре знав, яким вразливим був його друг. «У мене є кілька костюмів, які вже стали для мене замалими. Вони марно лежать у скрині. Може, вони тобі пригодяться, Джованні? Нащо їм лежати без діла!»… Так Марко підшукував у думках слова, якими б можна було найлегше умовити Джованні взяти подарунок.

Вони спинились перед каналом, який розділяв Мурано на дві частини.

— Дядечку Андреа! — гукнув Джованні на протилежний берег. Вітер підхопив його слова.

Довелося добре покричати, поки їх не почули. Минув ще деякий час, і нарешті до їхнього берега причалив на своєму поромі Андреа. Він був сердитий, що його так пізно примусили вилізти з дерев'яної будки. Але, побачивши Джованні, він одразу ж подобрів.

— А! Це ти! — пробуркотів поромник. — Ну, залазьте швидше. — Він упізнав і Джіаніну. — Ти знову прийшла сюди?

Андреа відштовхнувся від берега і почав гребти проти хвиль. Вітер куйовдив йому волосся. «Проклята буря!» бубонів поромник, міцно прив'язуючи пором біля протилежного берега.