Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 2

— Про що ти знову думаєш? — спитав Джованні свого товариша.

— Про те, що я почув на П'яцеті. Я розповім тобі пізніше: Це історія про діамант завбільшки з голубине яйце. А зараз ходімо до рибного ставка пана Кельзі.

На полях працювали селяни. Повз хлопців проїхав на вороному коні якийсь сенатор, і друзі поштиво привітали його. Погоничі поганяли своїх мулів, котрі неквапом ішли дорогою з громіздким вантажем сіна.

Хлопці проминули склодувну майстерню, з димаря якої здіймались в ясне літнє небо темні клубки диму. Дерев'яні двері її були розчинені навстіж. Всередині працювали виснажені нестерпною спекою, оголені до пояса склодуви.

Неподалік від жіночого монастиря, розташованого на другому боці острова, біля самісінької води, вони зустріли Джіаніну. Дівчинка знала, що сьогодні в Мурано приїде Марко, і вони разом з Джованні підуть до рибного ставка, тому й чекала їх у цьому місці. Однак вона удала, начебто потрапила сюди зовсім випадково.

— А! Це ви! — сказала вона. — Мало не розминулась з вами. Добрий день, месер Марко, добрий день, месер Джованні.

Джіаніна вклонилася і розвела руками, немов справжнісінька дама при дворі французького короля.

— Маю за високу честь вітати вас, мої благородні панове. — Цьому звертанню вона навчилася у своєї матері, яка працювала на кухні жіночого монастиря і частенько потай відносила в місто усні і письмові послання черниць.

— А у вас непоганий вигляд, месер Марко, — сказала вона і обіперлася спиною об стовбур стрункого, темнокорого кипариса.

— Завжди ти жартуєш, — зніяковіло мовив Джованні.

— Облиш її, Джованні. Вона скоро знову прийде до розуму, — сердито наморщивши лоба, сказав Марко.

Тоді дівчинка весело посміхнулася і закружляла в пустотливому танці навколо хлопців.

— Візьміть мене з собою! — вигукувала вона. — Якщо ви допоможете мені ввечері наносити з цистерни води, я можу піти з вами.

— Гаразд, гаразд, — вдоволено пробурмотів Марко. — Ходімо, я розповім вам цікаву історію.

— А Джованні заспіває, — сказала Джіаніна і поклала товаришеві на плече руку. — Добре, Джованні? Ти будеш співати?

Джованні ствердно кивнув головою. На його обличчі й сліду не лишилося від зажури. Він ішов босоніж поряд з Марко. Курна дорога злегка піднімалася вгору до побудованого з неотесаних колод моста, що перекинувся через вузенький канал. Береги каналу були укріплені балками й фашинами.

— Ви йдіть собі, — сказав Марко. — Я вас наздожену.

Він сів на землю, стягнув з себе черевики й панчохи і заховав їх у кущах. Потім босоніж весело побіг через міст, доганяючи Джованні й дівчинку.

Раніше було небезпечно з'являтися поблизу рибного ставка, який належав багатому селянинові Кельзі. Двоє охоронців з дрючками в руках стежили, щоб ніхто не ловив у ставку риби і не вештався понад берегом. Але Велика рада Венеції видала наказ засипати всі рибні ставки на острові. Спочатку месер Кельзі спробував було не підкоритися цьому наказові. В довгому посланні до Великої ради він доводив, що ставок здавна по праву належить його родині, і уряд міста не сміє забирати його власність. Тоді представники уряду почали загрожувати, що в разі невиконання наказу, на нього буде накладено високий штраф. Кінець кінцем месеру Кельзі не лишилося нічого іншого, як поступитися.

З того часу ставок ніхто не охороняв. Частину водоймища вже було засипано, і тільки серед очеретяних заростів ще виблискувала деінде смужка води, приваблюючи до себе дітей. Вони бавились там і ловили рибу. Правда, ставок тепер опустів, бо месер Кельзі наказав протягти по ньому великі сіті. Від грабіжницького наскоку майже не збереглося великої риби, і лишилась тільки безліч дрібноти.

Ставок дрімав під полудневим сонцем. Здавалося, поблизу не було жодної живої душі. Та й кому б спало на думку прийти зараз у це безлюдне місце? Склодуви до пізнього вечора стояли перед палаючими печами, кораблебудівельники вправно збивали дошки, селяни й поденники працювали на полях, муляри й каменярі споруджували палаци для графів, герцогів і багатих купців, жебраки, фокусники і торговці товклися перед церквами і на площах або ходили від будинку до будинку, кожен по-своєму справляючи своє ремесло.

В очереті стояв човен. Ще кілька тижнів тому, він, наполовину залитий водою, киснув біля трухлявої дерев'яної кладки. Батько Джованні, прозваний робітниками добрим Ернесто, налагодив його. Він ні в чому не міг відмовити своєму Джованні.

Хлопці з Джіаніною збігли по піщаному схилу до води, пройшли крізь очерет, який сягав їм до грудей, і влізли до човна.

Джованні сів на місце керманича. Джіаніна й Марко вмостилися на середньому сидінні. Було так навдивовижу тихо, що, здавалося, ось-ось має трапитись щось незвичайне. На двох березах над ставком тремтіли листочки, шурхотів десь в очеретах качиний виводок, і раз по раз щось булькало, немов у воду падав камінь.

— Жаби, — сказав Марко.

Джованні сів так, щоб Джіаніна не бачила його спини. В присутності дівчинки він завжди страждав через своє каліцтво. Інколи йому думалося, що то сам злий дух наврочив йому горб. Одного разу, — охоплений відчаєм, він побіг до старого Франческо, про якого ходили чутки, начебто він уміє виготовляти з цілющих рослин чародійні напої, і попросив у нього яких-небудь ліків, аби позбутися горба. «Не журися, сину мій, — сказав йому Франческо. — Адже руки в тебе дужі, а груди — як у грецького атлета. Що з того, що ти трохи горбатий? Бог дав тобі гарні очі і чудовий голос. Іди, сину мій, і не сумуй!» Тисячу разів повторював собі ці слова Джованні, але від того йому не ставало легше.

Джіаніна вгадувала думки свого друга по його обличчю, їй хотілося розвеселити його. Та нелегко було знайти потрібні слова. І вона говорила все підряд, що тільки спадало їй на думку.

— Послухайте, як співають пташки! Онде на небі біла хмаринка! Наче корабель! Рак! Дивись, Джованні! Рак! — Кожної хвилини дівчинка відкривала щось нове.

Обличчя Джованні проясніло.

«Вона говорить все це лише для того, щоб підбадьорити Джованні», думав Марко.

— Хочете, я розповім вам про коштовний камінь? — голосно спитав він. — Чи, може, спочатку давайте виїдемо звідси?

— В очереті прохолодніше. Та й нас тут ніхто не побачить, — озвався Джованні. — Розповідай, Марко! — Він обхопив руками коліна і, готовий слухати, схилив набік голову.

Марко почав:

— Жив у Тулузі якийсь граф, і мав він красиву доньку. Багато років він ворогував з своїм сусідом Дон Фернандо, графом Барселонським. Але одного дня, втомившись від постійних чвар, які поперемінно спустошували то одну, то другу країну, графи помирилися і з'їхались на обід, де з надзвичайною поштивістю привітали один одного. Щоб закріпити мирний союз, вони вирішили обвінчати сина Дон Фернандо з прекрасною донькою графа Тулузького Юлією. Свого часу граф Тулузький пообіцяв доньці видати її заміж лише за її згодою. Але він не турбувався, бо юнак мав благородні погляди і хороші манери, як того й вимагала французька ввічливість. Батьки влаштували справу так, що наречені зустрілися в Тулузі, в домі Юлії. Юнак і дівчина закохалися одне в одного з першого ж погляду. Невдовзі батьки дійшли згоди і щодо посагу. Батько Юлії дав своїй доньці чимало золота, яке дістав у багатого графа Провансальського під задаток Арлеського і Тарасконського помість.

Був ще в Юлії надзвичайно коштовний діамант завбільшки з голубине яйце. Він виблискував на сонці такими барвами, що від нього важко було відвести очі. Цей діамант Юлія хотіла одягнути під час весілля в Барселоні, а до того часу віддала його на сховок своєму нареченому.

Тепло попрощавшись, юнак весело вирушив з своїм почтом до моря, де їх чекав корабель. Але зла доля вирішила інакше. В морі на них напали норманські пірати, які зважились проникнути аж у каталонські води, і після запеклого бою захопили корабель. Майже ввесь почет графа загинув у бою, і тільки сам він, наче чудом, залишився неушкоджений. Пірати пограбували корабель і забрали з собою полонених на острів Мадеру, сподіваючись одержати за них добрий викуп. Так коштовний діамант, яким Юлія мала прикрасити себе в день весілля, потрапив у руки морських розбійників і до сьогоднішнього дня ще не знайдений.