Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 24

— Тоді я спробую його розбудити, — мовила вона, обеззброєна наполегливістю дітей. — А ви поки що посидьте!

Через кілька хвилин Люція повернулась до кухні.

— Його розбудити не так легко. Вже як спить, то спить. Але я передала ваше прохання. Потерпіть ще трішки, зараз він вас покличе.

Раптом почувся гучний оклик:

— Заходьте!

Всі троє поспішно зайшли до кімнати. Капітан Матео стояв посеред спальні, його могутня постать і набрякле обличчя злякали Джіаніну. Справді, вигляд у нього був грізний. Праве око геть запливло, і, здавалося, люто поблискувало крізь щілинку на юних друзів.

Перший острах минув, як тільки капітан почав говорити. В його словах відчувалась властива йому добродушність.

— Підійдіть ближче! — наказав він. — Яка ж красуня прийшла до нас у гості! Як тебе звати, донечко?

— Джіаніна! — сказала дівчина й зітхнула з полегшенням.

— А вас, герої? — обернувся капітан до хлопців.

Трохи спантеличені його раптовим запитанням, ті промовили один за одним: «Марко», «Джованні».

— Джіаніна, Марко, Джованні, — повторив капітан Матео. — Тепер я, принаймні, знайомий з вами. А зараз скажіть мені, в чому річ? Нащо ви стягнули мене з ліжка?

Він глянув на Джованні і раптом пригадав, що це обличчя з тонкими рисами він уже бачив у майстра Бенедетто.

— Ви капітан Матео? — відкашлявшись, спитав Марко.

В очах капітана спалахнули веселі іскорки.

— Ти допитуєш мене, сину, наче його світлість член Верховного суду, — мовив він і злегка вклонився… — Я капітан Матео. Чим можу бути корисним?

Джіаніна не витримала і посміхнулась, але одразу ж знову посерйознішала.

— І чорна барка належить вам? — вперто розпитував далі Марко.

Очі капітана посуворішали. Він підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.

— Ану, кажи, що тобі треба, хлопче. З капітаном Матео так не розмовляють навіть вельможі.

Марко ледь не вибухнув гнівом. Але широка рука капітана легенько стиснула йому плече; спокійні, розумні очі з батьківською доброзичливістю дивилися на нього. Вони, здавалось, промовляли: «Не хвилюйся, хлопче!» 1 Марко стримався.

«Все, він робить не так, як треба, — подумала Джіаніна — І Джованні мовчить».

— Капітане Матео, — сказала раптом вона. — Нас так турбує… і майстер Бенедетто теж казав… — Дівчина відчула, що її очі наповнюються слізьми. Схлипуючи, вона спитала: — Скажіть нам, де Паоло?

Більше Джіаніна не змогла промовити жодного слова. Їй навіть забракло сили витерти залите слізьми обличчя. В тих сльозах вилився весь біль минулих днів.

Капітан Матео підійшов до вікна, майже закривши його своєю могутньою постаттю. «Так, ось у чому справа! — думав він. — Вони хочуть знати, що сталося з Паоло. Ех, коли б я сам це знав! Чому він стрибнув у воду?» Капітан затарабанив пальцями по шибці.

— Не плач! — сказав Джованні.

— Я розповім вам, як усе трапилось. Але ви мені спершу пообіцяйте, що ні з ким не будете говорити про це. Звичайно, окрім майстра Бенедетто.

Він уважно, ніби вивчаючи, подивився на кожного з юних друзів. Ті мовчки кивнули головами. Глибока тиша запала в кімнаті.

— Власне, хто він такий, оцей Паоло? — спитав капітан, перш ніж почати свою розповідь. — Чому він прийшов до П'єтро Бокко? Він мені сподобався. Можете повірити.

— Я його послав до П'єтро Бокко, — тихо мовив Марко. — П'єтро Бокко мій дядько, а Паоло служить у нашому домі. — В свідомості хлопця почуття власної вини виросло до неймовірних розмірів.

Капітан Матео прочитав на обличчі Марко вираз муки. Роздратування, яким він пройнявся до нього в перші хвилини, тепер зникло.

— Звідки ж тобі було знати, що станеться? — сказав він. — Не докоряй собі!

— Паоло — наш друг, — сказав Джованні.

— Він міг би стати й моїм другом. — Капітан Матео дивився кудись понад головами дітей. — Чи ви, може, не вірите? Ось гляньте. — Він показав на своє обличчя. — Це сліди його кулаків. І все ж таки я кажу: Паоло міг би стати й моїм другом. — Він майже благально дивився в обличчя своїм гостям. Йому хотілось, щоб вони повірили в його слова.

— Та скажіть же нам, що трапилось! — з відчаєм вигукнула Джіаніна. — Ви говорите про Паоло так, начебто він ніколи вже не повернеться. Скажіть, капітане Матео: він ще живий? Ні, я не плачу!

Вона змовкла, хоч по її щоках котилися сльози.

Капітан важко опустився на лавку і почав розказувати про штормову ніч у лагуні — спочатку обережно підбираючи слова, але поволі все дужче й дужче запалюючись і підсилюючи свою розповідь рішучими жестами. Він не сказав лише про те, що віз тоді для П'єтро Бокко заборонений вантаж.

— Ви гадаєте, він вибрався на берег? — спитав Марко, коли капітан, нарешті, замовк. Матео хитнув головою.

— Я буду розшукувати його. Не сумуйте. Одного чудового дня ваш Паоло знайдеться. Можете відвідувати мене завжди, коли вам забажається.

САМОТНІСТЬ

Минула не одна ніч і не один день.

За вікнами народжувався ранок. Стояв листопад 1268 року. Тумани розкинулись над землею й водою, повзли-піднімалися по крутих берегах, по стовбурах дерев, по стінах будинків.

Марко був сам у кімнаті. Після зустрічі з капітаном Матео хлопець часто залишався сам. Він ще двічі, нічого не сказавши Джіаніні, ходив до Матео, розпитував, чи той, бува, не дізнався чогось нового. Але всі сподівання виявилися марними. Одне тільки повідомив хлопцеві капітан: йому вдалося встановити, що на берег острова Лідо не викинуло жодного трупа…

Марко сів до столу і без апетиту з'їв сніданок. Він мовчки дивився, як служниця Марія прибирала з столу. Потім вийняв письмове приладдя, взяв гусяче перо і спробував записати свої думки та спостереження. До ченця Лоренцо він ходив тепер нерегулярно, і старий гнівався на нього. Але свої заняття він занедбав не через те, що втратив цікавість до науки, а тому, що П'єтро Бокко якнайсуворіше наказав йому відвідувати Лоренцо. Хлопець інстинктивно відчував, що інтерес П'єтро Бокко до його навчання менш за все пов'язаний з турботою про його успіхи.

До того ж брат Лоренцо все більше й більше наполягав на вивченні монастирських правил і псалтирів, годинами розповідав про отців церкви й святих, найяскравішими фарбами змальовував монастирське життя. Якось Марко навіть заснув під час занять, і його розбудив гнівний голос старого й гавкіт Тіберіуса.

Марко любив, умостившись біля столу, виводити на жовтому папері літери з химерними викрутасами. Важко було передати словами свої думки, розповісти про псе, що відбувалося навколо. Але хлопець не відступався від своїх занять і невдовзі став помічати, що справи його йдуть усе краще й краще. Наприклад, він описав свою поїздку з човнярем-співаком на острів Лідо. Перечитуючи записи ще раз, Марко з гордістю відчув, що вийшло це в нього добре.

Проминула осінь, а там уже недалеко лишилося й до кінця короткої зими. За цей час Марко мав зробити немало всіляких справ, щоб як слід підготуватись до великої подорожі. Весною він вирішив обов'язково втекти з Венеції.

Не було тільки Паоло, з яким він збирався вирушити в дорогу. Принаймні, тільки йому він міг би щиро розкрити своє серце.

А зараз — цілковита самотність. Лише П'єтро Бокко настирливо опікується ним. Той, кого він ненавидить, опікується ним.

Марко вмочив у чорнило перо й почав виводити літеру за літерою. Дім поволі оживав. Марія прибирала в кімнатах. Сьогодні Марко хотів піти на площу Ріальто, туди, де містились великі склади і де стояли на якорі торгові кораблі, де купці й носії вантажили й розвантажували скло, золото, сукна, продукти та інші товари з усього світу, де були контори міняйл і портові таверни.

Марко не чув, як хтось тихо підійшов до дверей і несміливо зупинився. Коли почувся стук, він здивовано підняв голову. Хто міг прийти до нього? Чи, бува, не дядько? Але ж він би не стукав так обережно.