Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 36

— Ось і я.

Мафіо й Ніколо вирішили про себе, що на такого ввічливого хлопця, як Марко, не можна сердитись. Їхні обличчя трохи проясніли. Мафіо глянув на Ніколо, той, у свою чергу, подивився на Мафіо. Адже вони так і не домовились, кому першому звертатись до хлопця.

Дядько відкашлявся і… промовчав. Хіба йому належить говорити першим? Зрештою, не він же батько, а Ніколо.

— Що ви хочете від мене, тату, і ви, дядьку? У вас такий дивний вигляд, — сказав Марко.

— Нам треба з тобою серйозно поговорити, — мовив Ніколо. — Сину мій, так далі тривати не може. — Батько нахмурився.

Марко здивовано дивився на старших. Що трапилось? Чи не одержали вони поганої звістки? На обличчі хлопця не лишилося й сліду од веселості. Може, йдеться про їхню подорож?

Хлопцеві не довелося довго чекати пояснення.

Ніколо заговорив з сином розважливо, як говорять з молодшим товаришем. Він заявив, наголошуючи на своїх словах, що ні брат, ні він не потерплять більше тісної дружби Марко з дітьми ремісників. Марко ще ніколи не замислювався над цим. Та й хто б міг наштовхнути його на таку думку?

Хлопець довго щось обмірковував. Останнім часом він щиро полюбив батька й дядька і завжди слухався їх. Однак цієї вимоги Марко не міг виконати. Треба переконати їх, що вони діють несправедливо. Доки Марко житиме у Венеції, він не перестане товаришувати з Джованні і Джіаніною — надто багато пережили вони разом, і ці події міцно зв'язали їх між собою.

Раптом йому пригадався напад, який колись учинили на нього в провулку за базаром. Хіба ж тоді не Джованні врятував йому життя, сміливо кинувшись на незнайомця? Тепер він знав, що відповісти батькові.

— Тату, ви не знаєте, що Джованні врятував мені життя? — спитав Марко і з задоволенням помітив збентеження на обличчях Ніколо й Мафіо Поло.

— Якийсь злочинець хотів убити мене кинджалом. Тоді Джованні, як кішка, кинувся йому на спину. Якби не він, то я б давно не був живим. А ви забороняєте мені зустрічатися з ним.

— Про що це ти говориш? — різко спитав Ніколо Поло. — Ану, розказуй усе!

Марко обережно, щоб, бува, хвилюючись, чого не наплутати, почав свою розповідь.

Ніколо Поло, схопившись з свого місця, швидко ходив по кімнаті. Мафіо сидів біля столу, стиснувши кулаки.

— Тобі треба було сказати нам про це раніше, — мовив Мафіо.

— Йди спати, сину, — звелів батько, намагаючись стримати хвилювання. — А з месером П'єтро Бокко ми ще поговоримо, так поговоримо, що він запам'ятає нашу розмову на все життя.

Про заборону їздити на острів Мурано не було більше й мови. Марко пішов спати. Він бачив, як розхвилювались батько й Мафіо, і це трохи непокоїло його, однак у глибині душі хлопець був задоволений, що зумів заступитися за своїх друзів.

Ніколо й Мафіо Поло ще довго сиділи й розмовляли.

Невдовзі вони запросили до себе Паоло, який раз уже приходив до них. Брати розпитали його про замах, але Паоло розповів їм те саме, що вони чули від Марко. На жаль, він не міг повідомити нічого такого, що дало б їм підставу звинуватити месера Бокко у замаху на життя Марко. Але й почутого було досить, щоб переконати братів у вині П'єтро Бокко. Вони вирішили при першій-ліпшій нагоді поговорити з ним начистоту.

Вже більше року брати Поло жили у Венеції, з нетерпінням чекаючи звістки від Теобальдо ді-Вісконті. Нестримне бажання вирушити в дорогу не давало їм спокою, але, мабуть, чи не найбільше за всіх хвилювався Марко. Хоч Мафіо й Ніколо розповіли лише небагатьом близьким друзям про все пережите ними, серед купців скоро стало відомо, що брати привезли з собою великі багатства. І ось одного дня до них з'явився шановний шурин П'єтро Бокко, справи якого йшли не так добре, як він того хотів. Він вирішив попросити у своїх родичів великої позички для вигідної торговельної угоди.

Мафіо, старший у сім'ї Поло, прийняв його з непроникливим обличчям і запропонував сісти. П'єтро Бокко хотів було одразу ж розпочати люб'язну розмову, однак Мафіо помахом руки спинив його. Він устав, підійшов до дверей і наказав служниці покликати Ніколо.

Потім знову сів і з байдужим виглядом попросив месера Бокко трохи потерпіти. Обмінюючись незначними словами, вони чекали Ніколо. Нарешті той прийшов і стримано привітався з гостем.

Месер Бокко почав розмову. Він розсипав компліменти братам Поло за вміння, з яким вони вели свої торговельні справи після такої тривалої відсутності. Брати лише вряди-годи озивалися якимось коротким реченням, а більше слухали.

«Марко казав правду, — думав Ніколо Поло, — в цієї людини холодні очі. Вони свідчать, що вся ця люб'язність — удавана». Спостережливість хлопця сповнювала батьківське серце гордістю.

Нарешті, після вмілого вступу, П'єтро Бокко перейшов до головного. Він просив братів Поло зробити йому маленьку послугу: позичити дві тисячі п'ятсот дукатів. Адже вони родичі. Ніколо Поло мовчав. Він думав про те, що почув від Марко й Паоло. Шкода, що немає достатніх доказів. Він грізно нахмурився.

Мафіо Поло встав і вийшов з-за столу.

— Ви просите в нас дві тисячі п'ятсот дукатів? — спитав він тоном, який примусив П'єтро Бокко насторожитися.

— А скільки ви заробили на своїй нічній контрабандистській операції? — спитав раптом Ніколо Поло. — Ви пам'ятаєте оті п'ятнадцять мішків солі?

Месер П'єтро Бокко зблід. Надто несподіваним був напад. Тимчасом Ніколо вже завдав йому другого удару.

— Ви розповідали мені, як ви турбувалися про мого неслухняного сина, — в'їдливо промовив він. — Я вдячний вам за це, П'єтро Бокко. — Очі його палали гнівом. Він нахилився до самого блідого обличчя гостя, аж той відсахнувся назад. — Удар кинджалом не влучив у ціль. Шкода, П'єтро Бокко, чи не так?

Мафіо Поло схопив брата за плечі і з ласкавою наполегливістю відтягнув його назад. Він не хотів, щоб Ніколо розчавив кулаком ненависне обличчя гостя.

П'єтро Бокко нарешті оволодів собою і схопився з місця.

— Що це за безглузді обвинувачення? Ви дуже дивно ведете себе, — невпевнено сказав він, намагаючись звести все на жарт.

— Ми потурбуємось про те, щоб вас притягли до відповідальності за контрабанду сіллю, — мовив Мафіо. — Ідіть геть з нашого дому. Щоб вашої ноги тут більше не булої Ми вас більше не знаємо, П'єтро Бокко! Ви — злочинець, а не чесний купець!

Не даючи переляканому й розлюченому П'єтро Бокко отямитися, він загрозливо наступав на нього, аж доки той не обернувся й не кинувся тікати.

— Убити його мало, — сказав Ніколо Поло, повертаючись до кімнати.

ДЖОВАННІ ЗНОВУ СПІВАЄ

Осінь 1271 року прийшла з величезними бурями, оскаженіле море з ревом кидалось на прибережні дамби й забирало з собою цілі шматки узбережжя. Але за ніч все раптом вгамовувалося, і ранком сяяло сонце.

Небо опускалося до моря, немов прагнучи взяти в нього таємничого блиску.

Потім настали погожі дні, і венеціанці заходилися біля руйнувань, заподіяних морем. Венеція знову жила. Знову повітря виповнилось барвами, голосами, хлюпотінням води, що невгамовно билась об берег.

В Римі після дворічної боротьби за папську тіару святий престол посів під ім'ям Григорія X колишній папський нунцій Теобальдо ді-Вісконті.

Марко сповнилось сімнадцять років. На зріст він майже доганяв батька. У нього було красиве, високе чоло, великі сірі очі, прямий ніс і міцне підборіддя, які свідчили про енергію і ясність думки.

Тільки вчора з Рима повернулися батько і Мафіо Поло. Марко ледве дочекався їх. Розмова з папою закінчилась успішно. Ласкаво прийнявши їх, Григорій X передав їм листи для великого хана і призначив двох ченців, які мали вирушити з ними до далекої імперії з папським дорученням: наставити там епіскопів, висвятити священиків і відпустити гріхи.

Не гайнуючи часу, брати заходилися лаштуватися в дорогу. Марко старанно допомагав їм. Біля причалу стояв уже корабель, яким мандрівники через кілька днів мали відплисти до берегів Вірменії. Ченці жили в монастирі Сан-Ніколо і мало клопоталися готуванням до подорожі.