Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 66

— Саїд! — гукнув він.

— Я тут, пане!

— Зачекай мене. Я піду до імператриці.

Західний вітер ніс у парк куряву пустелі. Джамбуїк-Хатун кинула в басейн золотим рибкам смачне тістечко. Рибки повиринали з води, ловлячи крихти, і на гладенькій, як скло, поверхні басейну знялися брижі.

До Джамбуїк-Хатун несміливо підійшла служниця.

— Прийшов милостивий пан міністр Ахмед.

Імператриця підняла голову і одним порухом руки змела в воду останні крихти.

— Я чекаю на нього.

Ахмед низько вклонивсь і мовчки зупинився перед імператрицею. На його брунатному обличчі з випещеною бородою застиг вираз шанобливого захоплення.

— Це ви, Ахмед, — втомленим голосом озвалася Джамбуїк-Хатун. — Чого я не поїхала в Шаньту на соколине полювання… Ви не можете собі уявити, як нудно жити серед оцих мурів!

— Ваша величність, ви глибоко засмутили б мене, коли б поїхали! — відповів Ахмед. — Ми повинні багато чого обговорити з вами. Як би я міг без ваших мудрих порад вести державні справи так, щоб догодити його величності імператорові? — І тихіше додав: — У вашій присутності я забуваю всі турботи, що обтяжують мене.

Імператриця умлівала від його красивих слів і німих поглядів.

— Ви чуєте, як шумить вітер у деревах? — спитала вона.

Листя, що вже почало жовтіти, тріпотіло од вітру.

Імператриця й Ахмед рушили підметеними доріжками парку до Зеленої Гори. По великих квітниках походжали фазани, пави й горді фламінго. Зелену Гору було насипано руками. Вона мала милю в обхваті і здіймалась на сто кроків над землею. На тому місці, звідки забрали землю, тепер був ставок. У ньому плавали лебеді. На вершечку гори стояв красивий павільйон.

Імператриця сіла на лавку серед квітучих кущів і запросила сісти Ахмеда.

— Ви говорили про турботи, які вас обтяжують. Чи я не можу вам допомогти?

На обличчі Ахмеда промайнула вдоволена посмішка, йому хотілося за звичкою спертися підборіддям на руку і затарабанити пальцями по губах, але він згадав, що сидить біля імператриці, і спритно, як актор, удав, що дуже стурбований.

Він на мить завагався, потім мовив:

— Китайці — непокірний народ, нездатний оцінити безмежні блага від урядування його імператорської величності.

Джамбуїк-Хатун роздратовано відмахнулась рукою, і тоді Ахмед покірним голосом, ледь чутно, сказав:

— Ніколи вже не повернуться найщасливіші дні мого життя…

Імператриця провела рукою по своєму шовковому вбранню. В її очах спалахнули теплі вогники, які прикрасили непорушне, нафарбоване обличчя.

Ахмед, відкинувшись назад, уважно роздивлявся її у профіль. Він навчився бути терплячим і, прагнучи до чогось, завжди починав дуже здалеку.

— То, значить, вам не до серця служба у нас? — спитала імператриця.

— Яку вагу має моя скромна служба? — відповів Ахмед. — Мене турбує те, що одного чудового дня мої щирі слова не знайдуть шляху до серця його величності.

Ахмед стежив за птахом, котрий непорушно висів у повітрі поміж деревами, потім каменем упав на землю і, схопивши кігтями якусь маленьку тваринку, знову знявся вгору.

— Я вас не розумію, Ахмед.

— В Шаньту прибули чужоземні посланці і вже зуміли своєю улесливістю завоювати милість його імператорської величності.

Ахмед, затамувавши подих, вичікував, яке враження справлять його слова.

Джамбуїк-Хатун, від якої можна було чекати всяких несподіванок, насмішкувато спитала його:

— А ви що, міністре Ахмед, боїтеся їх?

— Я думаю про благо імперії.

— Імператор розумніший за вас, — суворо мовила імператриця.

Міністр Ахмед схилив голову. Погамувавши своє розчарування, він сказав:

— Пробачте, ваша величність.

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ У КАМБАЛІ

Падав м'який лапатий сніг. Він кружляв у повітрі, осідав на засклені різнобарвним склом дахи палаців, на міські ворота й павільйони, зависав на голих деревах і сріблястих ялинах, лягав блискучим шаром на розбиті дороги.

Білий колір — колір трауру в китайців. Якщо помер родич або друг, вони одягають біле вбрання.

Білий колір — колір щастя у татарських володарів. Коли настає перший день нового року, вони одягають біле вбрання.

В клітці лежав тигр. Поклавши голову на лапи, він похмуро дивився поперед себе тьмяними непорушними очима. Перед ним червонів шматок закривавленого м'яса. Маленький чорний песик шматував його гострими зубами і гарчав так загрозливо, ніби був страшнішим за свого великого друга, з яким жив у клітці з самого дитинства.

Марко Поло, незважаючи на густий сніг, спинився перед кліткою. В одежі, підбитій горностаєм і облямованій соболиним хутром, він не відчував ні холоду, ні вогкості. В ніс йому вдарило гострим запахом. Марко спробував піймати погляд хижака і пробудити в його байдужих очах бодай іскорку почуття.

— Ти вже не впізнаєш мене, Турго?

Чорний песик люто загавкав і кинувся на залізні штаби клітки. Марко посміхнувся.

— Ти вже не впізнаєш мене, Турго?

Марко відступив назад. Тигр з ревом рвонувся до ґрат і вдарив могутньою лапою по залізних штабах, аж задрижала вся клітка. Песик люто гавкнув.

— Даремно все це, Турго.

Тигр відскочив назад і почав бігати по клітці — від ґрат до стіни, від стіни до ґрат. З неба падав білий, лапатий сніг.

А тоді ще сяяло сонце. Ти пам'ятаєш, Турго?

Був кінець квітня. На широкій Камбалійській рівнині зеленіли хліба і розквітали дерева. Імператор з величезним почтом виїхав з міста. Три головних дружини супроводжували його, сидячи в позолочених візках. І тільки Джамбуїк-Хатун, якій полювання вже не давало втіхи, лишилась у Камбалі.

Імператор сидів з дванадцятьма сановниками в дерев'яному павільйоні, який несли чотири слони. Зовні павільйон було обтягнуто тигровими шкурами, всередині — устелено гаптованими золотом килимами.

Марко випала висока честь їхати з імператором у його павільйоні.

Десять тисяч сокольничих несли найцінніших, спеціально навчених для полювання соколів. У своєму павільйоні імператор теж мав дванадцять найкращих птахів.

Протягом двох днів процесія, що нараховувала біля сімдесяти тисяч чоловік, посувалася на північний схід. Неподалік від імператора погойдувались на спинах верблюдів та мулів клітки з тиграми й леопардами. Хан Кублай любив, сидячи в безпечному місці, дивитись, як видресировані хижаки кидались на оленів, козуль і диких віслюків, як вони шматували їх своїми могутніми лапами, впивалися їм у шию жахливими іклами. В одній з кліток сидів білий тигр Турго, присланий імператору з півдня якимось татарським ханом.

Імператор став табором на березі широкої річки, неподалік від її гирла, посередині оточеного сокольничими й нагоничами багатого на дичину району. Марко не міг навіть уявити собі щось подібне. За кілька годин, на зеленому лузі виросло ціле місто з вулицями, провулками, крамничками, майстернями і заїздами. В суворому порядку вистроїлись павільйони і розкішно обладнані намети для синів, придворних і жінок імператора, оточені меншими наметами охоронців і сокольничих.

Намет, у якому розташувався імператор, міг умістити десять тисяч солдатів. Позаду знаходилась кімната й спальня великого хана, підперта дерев'яними, позолоченими колонами.

На березі річки стояли клітки з хижаками. Тигр Турго, збуджений галасом і роздратований голодом, розлючено ревів. Він почув запах свіжої рослинності і здогадувався, що десь неподалік, у лісах і на рівнинах, має бути дичина.

Марко стояв на пагорбі і оглядав це дивне мандрівне місто. Вечірнє сонце освітлювало строкаті намети і позолочені колони. На зелених луках паслися неозорі табуни коней, мулів, верблюдів. Річка бігла вдалину, ніби широка мерехтлива дорога.

Четверо служників винесли на пагорб паланкін і поставили його на землю біля Марко Поло.