Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 85

Оглянувши як слід високого, широкоплечого венеціанця, хан Коготай узяв руки в боки, став поважно походжати по кімнаті. Раптом він спинився, виставив уперед вказівного пальця і сказав:

— Значить, ви хочете їхати в Шаньту? Гаразд, їдьте в Шаньту… Його величність вирішить, що робити… Скажіть йому, що я буду охороняти імперію. Не забудьте сказати цього. Вас супроводитиме тисяча воїнів. Ви будете їхати не в голові і не в хвості, не з лівого і не з правого боку колони. Солдати весь час слідкуватимуть за вами. Пам'ятайте про це! Я наказав убити вас, якщо ви спробуєте тікати. Сьогодні вранці з Камбалі виїхав кур'єр. Коли ви прибудете на місце, верховний цензор Юсю Темюр уже передасть мій звіт його величності. Я написав усе так, як бачив на власні очі… Юсю Темюр — мій родич. Якщо хочете, можете привітати його від мого імені… А тепер беріть обвинувачення і йдіть. Загін уже чекає вас надворі.

Хан Коготай витер з чола піт після такої довгої промови.

— Дякую за почет, який буде мене супроводжувати, — сказав Марко Поло з легкою іронією в голосі. — Він досить численний… Я привітаю від вашого імені Юсю Темюра і скажу імператорові, що ви охороняєте імперію.

Він злегка вклонився і за монгольським звичаєм доторкнувся пальцями до серця, щоки і чола.

— Так, так… — мовив хан Коготай, втішений його словами.

Хіу Хенг підійшов до Марко Поло і мовчки обняв його. Генерал Чен зробив те ж саме.

— Так, так… — знову пробурмотів хан Коготай. — Хай захистить вас вічне небо.

В дворі на Марко Поло чекав гарячий, у яблуках кінь. Це був найкращий доказ прихильності хана Коготая до венеціанця. Марко Поло скочив у сідло, і, оточений вершниками, рушив у дорогу.

Важкі думи зникли. Втоми наче й не було. Вітер обвівав йому обличчя. Сонце спускалося на західні гори, за білими мурами, цвітом цвіли дерева й кущі, кінський тупіт зливався у якусь хвилюючу мелодію. Нічні події в палаці кронпринца здавалися тепер Марко ніби сном. Його заполонило п'янке почуття волі.

Він стиснув ногами боки коня, вдарив його злегка нагайкою, схилився до гриви і тихо гукнув:

— Ану, швидше, моя пантера!

Він відчув, як напружились м'язи на тілі чудового скакуна. Відкинувши назад голову, кінь пронизливо заіржав і стрілою понісся по дорозі, його копита ледь торкалися землі. Марко здавалося, наче він летить. Ось вони проминули північні ворота. Перед ними лежала широка дорога, що вела до мисливських угідь на берегах Білого озера і до літньої резиденції імператора в Шаньту.

Обличчя татар блищали. Припавши до грив своїх коней, вони час від часу щось радісно вигукували. В повітрі свистіли нагайки, зброя сяяла на сонці, вороні скакуни мчали, розпластавшися над землею, і лише гриви розвівалися на вітрі.

Звістка про смерть тирана Ахмеда випереджала вершників. Країна була охоплена гарячковим хвилюванням. Гнівними поглядами проводжали люди татарський загін. По дорозі Марко Поло дізнався про те, що в деяких містах спалахнули повстання і для придушення їх послано війська. Скрізь стояли наготові загони солдатів. З вуст в уста передавали імена Ван Ку та Хіу Хенга.

Протягом усієї мандрівки Марко Поло не залишало почуття надії. Він думав про майбутнє і зовсім забув про небезпеку, яка нависла над ним зараз. І тільки тоді, коли Марко з вершини гори побачив вдалині літню ханську резиденцію з її квітучими садами, з її будинками, палацами і пагодами, він згадав, яке важке у нього завдання.

Одягнений у червоне шовкове вбрання з гаптованими золотом стрічками, молодий чиновник зустрів Марко Поло поштивим поклоном.

— Милостивий пан головний цензор Юсю Темюр чекає на вас, милостивий пане.

— Ведіть мене до нього! — наказав Марко.

Юсю Темюр зайняв високу посаду недавно. Марко Поло не знав його.

Переступивши поріг, Марко на мить оторопіло спинився: йому здалося, що перед ним сидить не хто інший, як хан Коготай, з котрим розстався чотири дні тому. Схожість була неймовірною. Але скоро Марко пересвідчився, що головний цензор багато чим відрізняється від свого родича. Тоді як обличчя коменданта видавало грубу добродушність, Юсю Темюр, навпаки, весь був пройнятий хитрістю. Маленькими оченятами, байдужими і холодними, він глянув на Марко, ніби пронизав його наскрізь, але не озвався жодним словом. Тривала мовчанка пригнічувала Марко, однак він сміливо дивився в очі головному цензорові, чекаючи, що буде далі.

Нарешті низенький, кремезний монгол промовив:

— Говоріть, пане Марко Поло.

Він виставив наперед круглу, поголену голову і втупився в Марко своїми колючими холодними очима. Дивлячись на старече, покраяне зморшками обличчя цензора, Марко згадав, що він чув про цю людину. Юсю Темюр лише кілька років тому прибув з гучною помпою до імператорського двору з рідних татарських степів. Колись у молодості він був бойовим товаришем хана Кублая. Тепер імператор викликав його і з якоїсь незбагненної примхи призначив головним цензором, хоч той не знав ні китайської, ні уйгурської мов. Щоправда, він чудово знав людей, цілком покладаючись на свій гострий природний розум. Він мав великий вплив на хана, і тому придворні всіляко улещували його, відповідаючи люб'язними посмішками на його грубі жарти.

— Ваш родич хан Коготай шле вам привіт, — сказав Марко Поло.

— Ви прибули сюди для того, щоб передавати привіти? — спитав Юсю Темюр.

— Ні, — коротко одказав Марко Поло. — Запитуйте, і я буду вам відповідати… Ви знаєте, що я привіз з собою обвинувачення.

Головний цензор узяв з рук Марко товстий рукопис і байдуже поклав його на стіл.

— Скільки вам років? — спитав він. Марко Поло здивовано глянув на цензора.

— Двадцять дев'ять, — відповів він.

— Скільки чоловік ви убили в бою? Що хоче від нього цей старий?

Чому він ставить такі дивовижні запитання? Венеціанцеві здалося, що вузенькі очі дивляться тепер на нього з явною приязню. Чи, може, це просто погляд мисливця, який з насолодою роздивляється на благородну постать загнаної в пастку дичини?

— В бою — жодного! — відповів він. — Нащо ви питаєте мене про це, Юсю Темюр?

На обличчі старого проступив вираз розчарування.

— Мовчіть! — суворо наказав він. І після довгої мовчанки додав: — Коготай — герой. Коли ми вирушали в бій, наші вороги тремтіли. — Раптом він вибухнув гнівом: — Дурні ви! Ховаєтесь за товстими мурами і морочите голову помазанику божому хану Кублаю!

Марко Поло вирішив, що найкраще буде відповідати на дивну поведінку головного цензора байдужістю.

— Значить, хан Коготай доручив вам передати мені привіт. — Юсю Темюр надовго замислився, потім підняв голову і промовив: — Він прислав до мене кур'єра… Це ви відрубали голову пацюкові Ахмеду?

Він узяв з стола обвинувачення і дав його Марко Поло.

— Я не розуміюся на таких речах. Прочитайте мені, щоб я міг усе розповісти його величності.

Головний цензор сів навпроти Марко.

Протягом двох годин він уважно слухав обвинувачення Ахмеда. До них ніхто не заходив. Вечір кинув у кімнату свою тінь. Літери стрибали в Марко перед очима, голова боліла від напруження — адже йому весь час доводилося перекладати китайські ієрогліфи на татарську мову. Нарешті, полегшено зітхнувши, він прочитав останнє речення.

На обличчі Юсю Темюра не поворухнулась жодна риска.

— Я все чув, — сказав він. — Його величність не можна зараз хвилювати. Завтра вранці я передам йому все. А тепер ідіть! І не смійте виходити за межі палацу!

Марко Поло залишив кімнату цензора з двоїстим почуттям. Він не знав, чи вірно діяв, чи ні. Судячи з того, як поводився старий лис, можна було думати різне. Але десь у глибині душі Марко відчував, що їхні справи не такі вже й погані, особливо коли пригадував слова: «Це ви відрубали голову пацюкові Ахмеду?»

Слуга показав Марко приготовану для нього кімнату. Коли Марко вийшов ще трохи погуляти в сад, то помітив чотирьох охоронців, які не спускали з нього очей.