Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі. Страница 9

— Зусінка була маленькою чарівницею. Коли вона била в бубон, всі присутні кидались у танок. Отака вона була моя Зусінка. Коли вона збирала серед глядачів гроші, навіть найчерствіші серцем розкривали свої гаманці. Досить їй було сказати слово, і Геркулес, навіть втомлений, починав танцювати. Мені часто доводиться з ним лаятись, перш ніж він піде в танок. А от Зусінку Геркулес слухав з одного слова…

Джіаніна напружено прислухалася до монотонного голосу старого цигана, який час від часу кидав на неї запитливі погляди, немов хотів пересвідчитися, чи його слова досягають бажаної мети.

— Одного разу багатий, поважний пан, одягнений, немов султан, у шовкове, гаптоване вбрання, побачив, як танцює моя Зусінка. Він спинився, неначе заворожений, і впився в неї поглядом. О донечко моя, коли б ти знала мою Зусінку! В своїй червоній сукеньці вона була гарна, як принцеса з казки. Пан дав нам золоту монету, а Зусінку ласкаво погладив по щоці. Потім він одвів мене вбік і запропонував мені за Зусінку п'ятсот золотих дукатів…

— Звичайно, ви не погодились? — спитала Джіаніна, яка слухала старого, затамувавши подих.

— Та я б її не віддав і за тисячу дукатів, — відповів старий. — Але ж ти знаєш, як воно буває, коли багачеві що-небудь забажається. Одного дня моя Зусінка пішла по харчі і по воду для Геркулеса та Піпіно і більше не повернулася до нас. Я всюди шукав її. Мабуть, разів десять бігав скаржитись на багатія, аж поки вони мене не вигнали з міста. Добре, що не всипали мені ще п'ятдесят палиць. Кому яке діло до нещасної циганської дів-чини-сирітки?

Старий сумно дивився поперед себе. Цю історію він переказував уже тисячі разів, ввесь час додаючи до неї все нові й нові подробиці, доки, врешті, й сам повірив, що все було так, як він розповідав.

— А що це ти, квіточко моя, робиш одна-однісінька посеред шляху? — Він хитро подивився на неї. — У тебе такий вигляд, начебто тебе спіткало лихо.

Джіаніна, все ще під враженням розповіді про дівчинку циганку, не зразу зрозуміла його слова. Якесь неясне почуття підказувало їй, що не треба розказувати старому про своє горе. В цю мить до них знову підійшов ведмідь і привітно обнюхав руку дівчини, немов заохочуючи її, щоб вона погладила його. Джіаніна провела рукою по рудій шерсті звіра, і аж зраділа, почувши його вдоволене бурчання.

— Ти хороша дівчинка, — сказав старий. — Ти йдеш до своїх батьків?

Джіаніна сховала обличчя в шерсті Геркулеса.

— Ні, я не можу з'явитись додому, — схлипнула вона, забувши про обережність. — Ні, я ніколи не повернуся більше додому!

— Я так і думав, що в тебе якесь горе. Ти така ж гарна, як і моя Зусінка. Облиш плакати. Я ось тобі покажу ще нашого Піпіно.

Він узяв дівчинку за руку і підвів до візка.

— Це вся наша сім'я. Але з Піпіно будь обережною. Не встигнеш і оком моргнути, як він сяде тобі на голову і почне скубти за волосся. Та й бліх у нього, як піску на березі моря. Але коли ти погодуєш його кілька днів, він звикне до тебе… Геркулес буде ходити за тобою, мов слухняний песик… Ну, донечко, сядь і розкажи мені, чом ти не хочеш повертатися додому… Може, старий Ферко порадить тобі що-небудь путнє.

В Паоло було неспокійно на душі. Адже він пішов з хлопцями, не попередивши матері Марко. Але тепер уже було пізно. Вони прямували дорогою на Аквілею. Один рибалка з Местре сказав їм учора, що цим шляхом пішла якась дівчина, і, судячи з його слів, це була Джіаніна.

Всі троє були пригнічені. Перед ними лежала безконечна дорога з численними роздоріжжями й мостами, які перекинулись через струмки й річки.

Біля таверни, що стояла у затінку двох великих дерев, наші мандрівники спинилися. Марко зайшов досередини спитати про Джіаніну. Хазяїн привітно розповів йому все, що знав. Але й цього разу нічого нового вони не почули. Останніми днями сюди не заходила жодна дівчинка.

— Скільки шляхів перед нами! Де нам шукати Джіаніну? — сказав Паоло, запитливо дивлячись на друзів.

— Ми повинні її розшукати, навіть коли б довелося зайти на край світу, — відповів Марко. На серці в нього було неспокійно. Він турбувався за матір: адже вона не знала, куди він так раптово зник.

Обабіч шляху плелися по дерев'яних жердинах виноградні лози. Над полями лунав церковний передзвін. В небесній блакиті, що велетенським склепінням розкинулась над землею, біліли поодинокі хмарки, запалені по краях рожевим вогнем. На заході лежала Венеція, на сході розкривав свої обійми ліс, і в ньому зникала дорога.

Ліс дихнув на мандрівників свіжістю й п'янкими пахощами. Якась стара жінка, що збирала дрова, почувши їхні кроки, кинулась у затінок дерев. Ліс, лани і виноградники належали отцям церкви, які суворо карали за найменшу крадіжку дров.

— Ми вже другий день у дорозі, — сказав Паоло. — Скоро ніч, а нам ще не вдалося знайти жодних слідів. Повернемось назад, мій пане. Сеньйора не знає, де ми поділися. Вона хвора і буде турбуватися.

Марко промовчав.

— Паоло правду каже, — озвався Джованні. — Іти далі марна річ. Може, вона пішла в протилежному напрямку і зараз усе більше й більше віддаляється від нас. Ходімо, Марко. Повернемося до Венеції і поговоримо з батьками Джіаніни. А тоді знову вирушимо в дорогу.

Обличчя Марко залишалось замкнутим і непроникним. Ніхто не повинен бачити, які почуття хвилюють його. Розум підказував хлопцеві, що друзі мають рацію, але думка про те, що беззахисна Джіаніна десь блукає сільськими шляхами, можливо, навіть не маючи чого їсти і де спати, витісняла з його голови всі тверезі міркування.

«Може, Джованні правий? — думав Марко. — Що, коли вона подалася в Падую? Тоді кожен крок віддаляє нас від неї. Ми ніде не знайшли жодного сліду. Навпаки, все говорить за те, що вона йшла не цим шляхом. То чи ж варто йти до Аквілеї або ще далі? А мама? Що вона скаже, коли взнає про моє зникнення».

Нараз Марко боляче вразила думка: може, матері загрожує небезпека? Чом його хотіли вбити? І що мав значити таємний лист? Як він міг забути про це?

О мамо, люба мамо!

Дерева обабіч дороги чорніли, немов страшні велетні. Марко бачив перед собою широку спину Паоло, яка рухалася в такт ході. Поряд ішов Джованні, намагаючись не збитися з кроку. Раптом він зупинився і зачекав, доки Марко порівнявся з ним.

— А що, коли вона подалася в Падую? — спитав він.

— Та я теж думав уже про це, — нерішуче мовив Марко.

— Твоя мати боятиметься за тебе, Марко. І мій тато теж. Нам треба повертатися. У мене таке почуття, що ми обов'язково знайдемо Джіаніну. Може, вона де-небудь зовсім близько, і ми просто пройшли повз неї…

— Скоро вже вечір, — докинув Паоло.

Марко ще трохи для виду повагався, та коли Джованні й Паоло неквапом рушили назад тим самим шляхом, яким йшли сюди, він теж подався за ними.

Друзі прямували до Венеції. Залишивши ліс, вони вийшли у відкрите поле і з насолодою вдихнули тепле вечірнє повітря. Надія на врятування Джіаніни підганяла їх. Вони забули навіть про голод і втому. В лісових сутінках пошуки дівчини здавалися їм безнадійними, але зараз, коли вони вийшли на залитий золотим надвечірнім промінням простір, їхня віра зміцніла.

Тепер друзів уже не лякали численні роздоріжжя, які ще кілька годин тому збивали їх з пантелику. Перед ними виднілись принишклі хатинки села, ліворуч від якого на згірку височів замок. За опущеним підйомним мостом бігали дві мисливські собаки в рудих і білих плямах. Паоло, Марко й Джованні не зводили погляду з мурів, що оточували житлові приміщення і присадкувату сторожову вежу. Замок загрозливою примарою тяжів над красивим ландшафтом.

Паоло перший відірвав погляд від замка і вигукнув:

— Що це за дивне товариство он там на шляху? Чоловік у жовтому капелюсі! — Він приставив долоню дашком до очей, захищаючись від сліпучого вечірнього сонця. — І якась дівчинка з ними…

— Може, це Джіаніна? — сказав Марко.

— Джіаніна! — вигукнув Джованні і кинувся назустріч дівчинці.