Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш. Страница 12

– На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.

– Так, так, – палко погодився він, – я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.

Він замислився, а тоді запитав:

– Нині ти знову багато витратила на ліки?

– Не переймайся цим.

– Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.

– Янеку! Про що це ти! – докірливо вигукнула пані Беата.

– Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.

На обличчі Беати з’явилися червоні плями.

– І це ти мені таке говориш, Янеку?! – вигукнула вона, не приховуючи обурення. Досі протягом п’яти років між ними не було жодної згадки про зниклого професора. П’ять років тому пан Янек наказав навіть білизну й одяг Маріолі віддати до якогось притулку для бідних дітей.

Окша потупився.

– Я не маю права прирікати її на бідність.

– А я не маю права простягати руку до його грошей. Краще сто, тисячу разів померти. Ніколи, чуєш, Янеку, ніколи!

– Гаразд, не говорімо про це. Та бачиш, якщо я помру… Коли я думав, що помру, то мене охоплював жах від самої думки про те, що станеться з вами…

– Я вмію шити, гаптувати, можу давати уроки… Усе, тільки не те, що було в минулому. Подумай, невже я можу прийти до його спадкоємців з якимись вимогами, я… котру вони мають право звинувачувати в його загибелі. Зрештою, Янеку, навіщо ми взагалі це обговорюємо? Ти почуваєшся здоровим, дасть Бог, усе буде добре.

– Звичайно, кохана, звичайно, – він притулився обличчям до її руки.

– От бачиш! – просяяла вона. – А тепер тобі треба спробувати заснути. Уже пізно.

– Добре. Мені вже хочеться спати.

– На добраніч, єдиний мій, добраніч. Сон зміцнить тебе.

– Добраніч, моє щастя.

Беата затулила лампу, загорнулася в плед і прилягла на дивані. Та за чверть години пригадала собі, що мусить дати йому на ніч краплі.

Підвелася, відлічила двадцять крапель ліків, що відгонили креозотом, додала води й схилилася над хворим.

– Янеку, – неголосно покликала вона, – треба випити ліки.

Та він не прокинувся. Вона легенько торкнулася його плеча й нахилилася ближче.

І тоді побачила, що очі в нього розплющені.

Він був уже мертвий.

Розділ V

Якраз посеред дороги між Радолишками й Нескупою від непам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність василіан з монастиря у Віцкунах, заснованого ними ще за часів короля Баторія, а тепер – власність Прокопа Шапеля, якого всі звали на білоруський лад Прокопом Мельником.

Земля в тих околицях не була ані дуже багатою, ані дуже родючою, житньо-картопляною, що належала переважно дрібній шляхті й селянам. Проте жита на помел Прокопові не бракувало, бо конкурентів поблизу не було, хіба що вітряк у віддаленому за п’ять верст литовському селі Бервінти. А той на вісімдесят хат намолоти не міг, бо литвини відзначалися хазяйновитістю, і переважно з п’яти десятин збирали більше, аніж білоруський господар із семи чи й восьми.

Так само було й у Нескупій. У Нескупій жили кацапи, старообрядці, що колись примандрували сюди з Росії. Усі мужики здорові, роботящі, могутні, що їм заввиграшки було від світанку до заходу сонця за плугом ходити й орати так глибоко, як і в Бервінтах не орали.

У Радолишках, як у кожному містечку, жили євреї, які потрохи займалися тим, що скуповували збіжжя по віддалених селах для потреб містечка і на вивіз до Вільна. Ці Прокопові Мельнику теж роботу давали. Тож він не нарікав, бо ж якщо не посуха, якщо води в ставах не забракне, то й причин немає. А посуха в тих краях траплялася рідко, і мусила тривати хтозна-скільки, щоб води для колеса не стало. Бо стави, хоча й викопані десь двісті років тому, були добрячі, глибокі, та й чистили їх кожні десять років, аби не заросли.

Ставів було три. Два горішні й один долішній. Усі густо верболозом порослі. До нижнюю провадив двосажневий схил, а крім лотоків, спрямованих під колесо, були ще й два великі спусти, на випадок повені. У ставах риби було чимало: плітки, окуні, мині та найбільше пічкурів. Не бракувало й раків. У глибоких ямах, попід корчами, що їх вода вимила, вони гніздилися сотнями. Обидва Прокопові наймити, і особливо молодший Казюк, добряче навчилися їх ловити. У воді по коліна стоїш, і як у річку по лікоть або й глибше руку запхнеш, то вже рака й витягнеш.

У самому млині їх, щоправда, ніхто не їв, гидуючи, зате в містечку, у Радолишках, їх завжди можна було продати: і католицький ксьондз, і православний піп, і доктор, особливо цей останній полюбляв ними ласувати. Волів за візит півкопи раків узяти, аніж зо два десятки яєць чи й три злоті.

За містечком, верст за дванадцять, на фабриці теж було любителів чимало, але тут треба було нагоди. Пішки задалеко, а старий Прокіп коня для такого не давав, хоч той геть у стайні застоявся, та ще й гладкий був, мов той кнур. Паші йому, видко, не бракувало. Він лише стояв, переступав з ноги на ногу й пирхав, аж луна по хліві розлягалася. Хлів був великий, міцний, збудований з добрих колод. Крім коня там ще стояли дві корови, а в загороді тримали підсвинків. Під дашком було досить місця для воза й сіна.

Дім був прибудований до млина. Мав три кімнати, у яких жив Прокіп із родиною та наймитами, і прибудову, зовсім нову, котру господар поставив ще для старшого сина, Альбі- на, коли той мав женитися. Від Альбінової смерті прибудова стояла пусткою, бо й другого сина, щойно він там оселився, назавтра спіткало нещастя. Подейкували люди, що хтось на неї прокляття кинув чи лихим оком на підмурівок глянув. Чи була в тім правда чи ні, та все ж ніхто там мешкати не хотів, хоч були й такі, що потайки переконували, буцім не прибудову проклято, а Господь покарав Прокопа Мельника через його нащадків за те, що він свого брата спадку позбавив і з торбами пустив.

Такі чутки страшенно Прокопа гнівили. Не міг він такого стерпіти, тож не один постраждав від нього за ці підозри.

І все-таки щось у цім мусило бути. Бо ж мав старий Мельник троє синів. Середульший на війні загинув, найстарший перед самим весіллям п’яний на лід вийшов, крига не витримала, і хлопець потонув. А наймолодший, забиваючи клин у шворінь при самім вершечку, упав і ледве живим залишився, проте поламав обидві ноги. Марно привозили доктора, марно той брав ноги між дощечки. Хлопець на все життя мусив залишатися калікою, ходити не міг. Уже п’ятий місяць він то сидів, то лежав, до жодної роботи не здатен був, і у свої вісімнадцять був тягарем для батька.

Та й із донькою не повелося Мельникові. Вона вийшла заміж за майстра в цегельні, але той загинув під час пожежі, а що жінка саме на той час вагітною була, то видко через це народила хворе дитя, що страждало на чорну хворобу.

От чому старий Прокіп ходив похмурий мов ніч, і вовком дивився на кожного, хоча люди й заздрили йому через багатство, хоч і в млині робота завжди кипіла, та й сам Мельник на здоров’я не скаржився.

Того року восени додався йому ще один клопіт: молодшого наймита, Казюка, забирали до війська. На його місце абикого Прокіп брати не хотів. Робота в млині відповідальна, вимагає тямущості й сили. Перший-ліпший пастух тут не підійде. Довго міркував старий, аж перегодом вибір його впав на Микитку Романюка з Побереззя. Батько Микитки однаково мав двох жонатих синів, а наймолодший до міста мусив найматися. Хлопець здоровий, та й школу навіть закінчив.

Отак собі постановивши, у четвер, що був базарним днем у Радолишках, подався Прокіп у дорогу. До тартака від млина недалечко, менше версти. А битим шляхом саме селяни на торговицю прямували. Одна за одною проїжджали брички й вози. Селяни Мельникові вклонялися, бо всі його знали. Усяк, не спиняючи шкапини, здоровкався, позираючи цікаво, як старий змирився з Божою волею, що отак понівечило йому останнього сина, Василька. Проте по Прокоповім обличчю годі було про щось здогадатися. Як завжди Мельник мав нашорошені брови й ворушив своєю широкою сивою бородою.