Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш. Страница 47

Держава турбується про здоров’я своїх громадян через сотні законів і розпоряджень. Від лікаря вимагають тривалого навчання, виснажливої практики, знань та відповідного етичного рівня. А тут звичайний темний селянин цей закон порушує. Немає жодного значення, що кілька його операцій виявилися вдалими. У тисячах інших випадків він може виявитися вбивцею. Заради чого тоді лікареві, який на свою фахову освіту витратив силу-силенну грошей і багато років, добровільно відмовлятися від своїх прав, байдуже спостерігаючи за шкідливою й небезпечною діяльністю якогось неотеси, а на додачу ще й голодувати?

– Заради чого?!

Невже заради того, що вони, ці вочевидь чесні, проте мало- освічені люди, не схвалюють його вчинку? Проте саме він, як інтелігент, як єдина присутня тут людина з вищою освітою, мусить їх переконати, пояснити, що він діє справедливо й слушно, бо знахарство становить небезпеку для суспільства, а закони слід поважати, що, зрештою, крадіжка – це завжди крадіжка, незалежно від тих чи інших намірів злодія. Що цивілізоване суспільство, держава й усі свідомі громадяни зобов’язані будь-що дотримуватися встановленого порядку.

Звичайно, у мотивах вчинку Косиби знайдеться чимало підстав для пом’якшення вироку. Але це залежить від суду…

Ні, доктор Павлицький не міг собі нічим дорікнути. І лише вроджена гордість не дозволяла йому принижуватися до виправдань перед цими людьми, зрештою, це й так марно.

Він стояв мовчки і, піднісши голову й зціпивши вуста, вдавав, що не помічає зневажливих поглядів.

Сержант Зьомек закінчив протокол, присутні підписали.

– Ви повинні ще підписати зобов’язання про невиїзд, – звернувся він до Косиби, – ось тут. Вам не можна виїздити, не повідомивши про те поліцію.

– Як це? – здивувався лікар. – То ви його не заарештуєте?

– Не бачу причини, – знизав плечима сержант.

– Але крадіжку доведено?

– І що з того? Арештовують тоді, коли є підстава припускати, що підозрюваний утече, а я впевнений, що він цього не зробить.

– Ця упевненість може вас підвести.

– За це відповідатиму я, пане лікарю. Зрештою, я скеровую справу до слідчого судді. Можливо, він віддасть наказ про арешт, якщо ви про це клопотатиметесь. Хоча сумніваюся. Після оголошення вироку його посадять до в’язниці, звичайно, якщо вирок буде обвинувальним. Що ж, мені тут більше нічого робити. До побачення, пане Косибо! Видужуйте, панно Марисе!

Він вийшов, і за мить гуркіт коліс брички потвердив, що сержант поїхав.

Знахар нерухомо стояв біля дверей. Озирнувшись, він побачив, що Марися заливається сльозами.

– Що з тобою, голубонько, що сталося?! – захвилювався він.

– Стриєчку, любий стриєчку Антонію, яких же прикрощів я тобі завдала. Усе це через мене!

– Заспокойся, голубонько, не плач. Які там прикрощі. Зі мною все буде гаразд.

– Якщо вони посадять тебе до в’язниці, я, мабуть, помру від розпачу!

– Не посадять, не посадять! А якщо й посадять, то що? Корона мені з голови не впаде.

– Не кажи такого, стриєчку! Це була би страшенна несправедливість!

– Серденько моє, на світі більше несправедливості, аніж справедливості. А в цьому світі, правду кажучи, я заслужив на покарання. Бо вкрав.

– Щоб урятувати мене!

– Це правда, але все-таки це крадіжка. Інша справа, що я не відчуваю каяття. Бо що я мав робити? Але немає про що говорити. Навіть сержант мене захищатиме.

– От тільки цей лихий чоловік, цей доктор…

– Хіба він лихий, голубко? Я не знаю, чи це справді так. Він упертий. А за впертість нікого звинувачувати не можна. Така вже вдача. Може, до нього ніхто не ставився сердечно, тому його серце й зачерствіло. Пам’ятай і про те, що йому тяжко змиритися з думкою про те, що він уже на тебе махнув рукою, а я з Божою поміччю врятував тебе, голубко. Я навмисне тобі досі нічого не розповідав, як воно погано з тобою було. Хворим не можна говорити таких речей, бо вони хвилюються, а це перешкоджає одужанню.

– Чим же я тобі віддячу, стриєчку Антонію, за твою доброту, за твою самовідданість!

Вона молитовно склала руки й повними сліз очима дивилася просто на нього. А знахар усміхнувся й сказав:

– Чим? От, полюби мене трошки.

– Полюбити? – вигукнула вона. – Але ж я тебе, стриєчку, так люблю, як хіба що матусю любила!

– Хай тобі Бог віддячить, голубонько, – відповів він тремтячим голосом.

Розділ XV

Справу Зенона Войдилла розглядали в середині жовтня у Вільні. У Радолишках про це довідалися лише наступного дня, після вироку. Оскільки через зізнання обвинуваченого до суду не викликали жодних свідків, крім потерпілих, а ті не могли з’явитися з огляду на стан здоров’я.

Та якщо газети перетворили цю справу на сенсацію, то лише тому, що обвинувачуваний сам прохав про найсуворіше покарання. Суд, проте, вбачаючи в тій вимозі Зеноновс каяття, а також беручи до уваги численні інші пом’якшувальні обставини й переконання в щирих намірах обвинувачуваного, засудив його лише до двох років в’язниці.

До млина цю новину приніс Василь, який їздив до Вільна в справах батька і, користуючись нагодою, був присутнім на суді. Від нього ж таки Марися довідалася, що молодий Чинський не з’явився на слуханні, позаяк перебуває на лікуванні за кордоном. Докладніше про місце його перебування він сказати не міг, бо хоча й чув у судовій залі назву тієї місцевості, та що назва була чужоземна, то вій її й не запам’ятав.

Марися думала, чи не попрохати його чи когось іще довідатися про Лешекову адресу. У Людвикові її напевне знали не лише його батьки. Та дівчина побоювалася, що через таку цікавість можуть виникнути якісь труднощі, і вирішила терпляче ждати листа.

Легко було прийняти таке рішення, та важче виявилося чекати. Минав тиждень за тижнем, а Лешек не писав. Думки Марисі ставали дедалі смутнішими, а надії танули.

Тим часом стан її здоров’я покращувався несподівано швидко. Вона вже давно сідала на ліжку, а з першими днями листопада знахар дозволив їй встати.

Рани над скронею й поопераційний шрам загоївся вже цілком. Від поранень на руках і ногах залишилися хіба що ледь помітні шрами. Сили поверталися поволі, зате невпинно. Уставши, Марися наступного ж дня заходилася коло знахаревого господарства. За тиждень приміщення й спальна ніша виглядали геть по-іншому.

– Не турбуйся, голубко, – намагався втишити її завзяття знахар. – Нащо це все?

– Хіба ж тут не чистіше й не гарніше, стриєчку Антонію?

– Шкода твоїх сил.

Зрештою, часу для порядкування, миття й витирання пилюки було небагато. Осінні холоди додали знахареві пацієнтів. Траплялися дні, коли приїздило по тридцятеро й більше людей. Усі знали, що Антонія Косибу викликали до слідчого судді, і що його справу розглядатимуть у Вільні. Подейкували, що хнахаря посадять до в’язниці, тож слід було поспішати, щоб отримати від нього пораду.

Сам Антоній також сподівався обвинувального вироку, і хотів підготувати до цього Марисю, проте вона обурювалася й переконувала, що про це й мови бути не може.

– Адже я виступлю як свідок, якому ти врятував життя. Хіба цього не досить?

Знахар трохи на це розраховував, як і на багатьох інших своїх пацієнтів, які масово зголошувалися й пропонували свідчити на слуханні.

Термін розгляду справи призначено було на кінець листопада, і все було б непогано, якби Марися раптом не захворіла. Її виснажений довгим перебуванням у ліжку організм легко піддався хворобі. Прибираючи в холодних сінях, вона застудилася. Банки й трави, від яких хвора пітніла, небагато допомогли. Довелося лежати в ліжку.

Про її поїздку до Вільна не було й мови, і Антоній Косиба поїхав сам.

Приїхавши, він одразу звернувся до адвоката Маклая, що його Антонієві порадив Юдка з Радолишок. Познайомившись зі справою, адвокат призначив невеликий, на щастя, гонорар, проте відразу сказав, що на виправдання розраховувати не доводиться.

– Я намагатимусь, щоб ваш вирок був якомога м’якшим.