Сліпота - Сарамаго Жозе. Страница 18

Тріскотіння пострілів, багаторазово підсилених в обмеженому просторі вестибюля, спричинило великий страх усередині будівлі. У перші хвилини люди думали, що солдати вдеруться до палат, скошуючи кулями все, що трапиться їм на шляху, уряд, певно, змінив свої наміри, вирішив здійснити масову ліквідацію небезпечних хворих, були такі, що поховалися під ліжко, інші від моторошного страху позавмирали на місці, неспроможні ворухнутися, ще інші думали, що ліпше нехай буде так, якщо здоров'я кепське, то нехай ліпше не буде ніякого, якщо людина так чи так приречена на смерть, то нехай вона прийде якнайскоріш. Найпершими відреагували на те, що сталося, заражені. Спочатку вони кинулися навтіки, коли розпочалася стрілянина, але тиша, яка потім настала, підбадьорила їх повернутися, й вони знову наблизилися до дверей, які виходили у вестибюль. Вони побачили навалені одне на одне тіла, звивисті струмки крові, що текли по вимощеній цеглою підлозі, наче були живими, і ящики з їжею. Голод підштовхнув їх уперед, вони побачили перед собою омріяні харчі, щоправда, вони були призначені для сліпих, харчі для них, згідно з установленим розпорядком, мали принести пізніше, але тепер про розпорядок усі забули, ніхто нас не бачить, а хто перший схопить здобич, тому вона й дістанеться, так казали люди стародавні повсюди й завжди, а люди стародавні добре розумілися на цих речах. Проте голод мав силу примусити їх ступити лише три кроки, після чого втрутився тверезий глузд і остеріг їх, що небезпека чигала саме тут на людей необачних, у цих трупах, що втратили життя, а насамперед у цій крові, бо хто міг знати, які випари, які еманації, які отруйні міазми вже поширилися від мертвої плоті сліпих. Вони мертві, вони нічого нам зробити не можуть, сказав хтось із наміром заспокоїти себе самого та інших, але ліпше б він цього не казав, сліпі й справді були мертвими, вони були неспроможні ані рухатися, ані дихати, але хто нас міг би переконати в тому, що ця біла сліпота не була захворюванням духу, а якщо так, якщо ми приймемо цю гіпотезу, то ніколи духи сліпих не були такими вільними, як тепер, адже вони покинули свої тіла й могли робити все, чого їм захочеться, а передусім зло, що його, як відомо всьому світові, робити найлегше. Але ящики з їжею, що там стояли, невтримно приваблювали до себе погляди, а шлунок завжди приводить резони такого калібру, які відкинути неможливо. З одного ящика витікала біла рідина, яка помалу наближалася до рівчаків крові, за всіма своїми ознаками то було молоко, колір якого ні з чим не сплутаєш. Більш хоробрі чи більш схильні до фаталізму, а провести різницю між першим і другим буває нелегко, уже доторкнулися жадібними руками до першого ящика, коли у дверях, що відчинялися в інше крило, з'явилися кілька сліпих. Як відомо, у страху великі очі, а за тих похмурих обставин усе здавалося можливим, і не дивно, що двом зараженим, які наважилися на глибоку розвідку, здалося, ніби мерці підвелися на ноги, звичайно ж, такі самі сліпі, як і раніш, але набагато небезпечніші, адже вони були опановані духом помсти. Двоє сміливців обачно й мовчки відступили до дверей свого крила, можливо, сліпі насамперед приділять увагу своїм мерцям, як того вимагають гуманність і звичай, а якщо й ні, то, можливо, з огляду на свою сліпоту, залишать бодай одну маленьку коробку, адже заражених у будинку було зовсім мало, можливо, найліпшим виходом із цієї ситуації було б попросити сліпих, Будь ласка, майте жалість, залиште бодай одну маленьку коробку для нас, бо вельми ймовірно, що вони більше не принесуть сюди їжі після того, що сталося. Сліпі рухалися, як зазвичай рухаються сліпі, обмацуючи все навколо, спотикаючись, тягнучи ноги, але так, ніби вони були організовані, уміли ефективно розподілити між собою ролі, одні з них, ковзаючись у липучій суміші з крові та молока, почали витягувати трупи на прилеглу територію, інші зайнялися ящиками й забрали усі вісім, залишені солдатами. Серед сліпих була жінка, яка, здавалося, перебувала водночас повсюди, допомагаючи збирати ящики, і, схоже, керуючи цими людьми, що, звичайно, було неможливим для сліпої, й випадково чи умисне, кілька разів обертала голову до двох заражених, так ніби могла їх бачити чи відчувала їхню присутність. Через короткий час вестибюль був порожній, і про недавні події нагадувала лише велика калюжа крові та ще одна маленька біла калюжка розлитого молока, що доторкалася до великої, а крім того на підлозі залишилося чимало слідів від підошов, червоних або просто вологих. Заражені сумирно зачинили за собою двері й рушили на пошуки бодай якихось решток їжі, перебуваючи в такому розпачі, що один із них мало не сказав, Якщо нам усе одно судилося осліпнути, якщо така наша доля, то чи нам відразу не приєднатися до сліпих, бо там принаймні дадуть щось поїсти, Можливо, солдати щось принесуть і нам, сказав другий, А ти служив у війську, запитав перший, Ні, Воно й видно.

Беручи до уваги, що вбиті належали до обох палат, мешканці першої й другої зійшлися вирішити, чи спершу вони поїдять, а потім закопають мерців чи навпаки. Здавалося, нікого не цікавило, хто помер. П'ятеро з дев'ятьох перед цим розташувалися в другій палаті, й ніхто не знав, чи були вони з кимось знайомі раніше, а якщо ні, то чи мали час і настрій, щоб познайомитися вже тут. Дружина лікаря не пам'ятала, щоби бачила їх, коли вони прибули. Щодо чотирьох інших, то цих вона пам'ятала добре, вони спали з нею, так би мовити, під одним дахом, хоча про одного вона нічого, крім цього не знала, і як вона могла про нього знати, адже чоловік, який себе шанує, не стане розповідати першій зустрічній особі, як він кохався в номері готелю з дівчиною в чорних окулярах, а та, у свою чергу, якщо це справді вона, не могла навіть подумати, що перебуває так близько від того, в чиїх обіймах світ затулився від неї білою завісою. Трьома іншими мерцями були водій таксі та два працівники поліції, троє дужих чоловіків, спроможних і за себе постояти, й з огляду на свої професійні обов'язки подбати про інших, хай і кожен по-своєму, і ось вони тут, жорстоко скошені нещадною долею і тепер чекають, що буде з ними далі. їм доведеться зачекати, поки ті, що залишилися живі, закінчать їсти, й то не з причини узвичаєного егоїзму живих, а тому що хтось дійшов цілком слушного висновку, що поховати дев'ятеро мерців у цій твердій землі та ще й однією лопатою, це робота, яка триватиме щонайменше до вечері. А що не можна було допустити, аби добровільці, наділені добрими почуттями, працювали, тоді як інші напихатимуть собі живіт, то було вирішено залишити мерців на потім, їжа надходила індивідуальними порціями, які було легко розподілити, бери ти, бери ти, бери ти — і так, доки ящик із продукцією спорожніє. Але те, що за нормальних обставин було б великою полегкістю, значно ускладнювалося жадібністю окремих не вельми делікатних сліпців, хоч нам і доводиться визнати, що ексцеси, які там виникали, мали певну причину, адже перед початком розподілення харчів було невідомо, чи вони дістануться всім. І справді, ніхто не стане заперечувати, що не так легко порахувати сліпців та розподілити порції, не бачачи ані їх, ані тих, кому вони призначаються. Додайте до цього той факт, що деякі мешканці другої палати з безсоромністю, яка, безперечно, заслуговує на осуд, намагалися вдати, що їх більше, аніж насправді було. У таких ситуаціях завжди допомагала, для цього вона тут і була, дружина лікаря. Кілька вчасно сказаних слів завжди могли розв'язати труднощі, які тільки ускладнювалися тривалими умовляннями та докорами. Проблема була також із тими сліпцями, наділеними поганим характером, які не лише намагалися відхопити собі по дві порції, а й домагалися цього. Дружина лікаря помічала ці прикрі вчинки, але з обачності не повідомляла про них. Вона не хотіла навіть думати про ті наслідки, до яких могло б призвести відкриття, що вона не сліпа, найменше, що з нею могло статися, її перетворили б на служницю для всіх, а найгірше — на рабиню для кількох. Ідея, про яку говорили спочатку, вибрати керівника для кожної палати, могла б допомогти розв'язати деякі з цих проблем і навіть набагато гірших, але за умови, що влада цього керівника, безперечно слабка, безперечно ненадійна, безперечно щомиті оспорювана, була б з усією очевидністю спрямована на благо всіх і як така визнавалася б більшістю. Якщо нам не вдасться цього досягти, подумала дружина лікаря, ми, в кінцевому підсумку, повбиваємо одне одного. Вона пообіцяла собі поговорити про цю делікатну справу з чоловіком і роздавала далі пайки.