Завдання Героїв - Райс Морган. Страница 4

«Відповідай!» — крикнув він.

Тор глитнув, йому відібрало мову. Він уявляв це собі зовсім не так.

«Образити Срібло — це образити самого Короля», — промукав Тор, повторюючи раніше вивчені слова.

«Так», — відповів солдат. — «А це означає, що я можу призначити тобі сорок ударів батогом».

«Я не хотів вас образити, сер», — сказав Тор. — «Я лише хочу, щоб мене обрали. Будь ласка. Я мріяв про це усе своє життя. Будь ласка. Дозвольте мені приєднатися до вас».

Солдат подивився на нього, і його обличчя пом’якшало. Після паузи він похитав головою.

«Хлопче, ти ще молодий. В тебе велике серце. Але ти не готовий. Приходь до нас, коли виростеш».

З цими словами він розвернувся та поспішив до свого коня, лише ковзнувши поглядом по інших хлопцях.

Пригнічений Тор дивився як колона від’їжджає — так само швидко, як і приїхала.

Останнє, що побачив Тор — це своїх братів, які сиділи в останній кареті та дивились на нього зневажливо та насмішливо. На його очах вони від’їжджали до кращого життя.

Тору здавалося, що він зараз помре.

Ажіотаж довкола нього згасав, і селяни почали розходитися по домівках.

«Ти хоч розумієш, яку дурницю ти утнув?» — гаркнув батько, схопивши Тора за плечі. — «Ти розумієш, що міг звести нанівець шанси твоїх братів?»

Тор різко скинув батькову руку. Батько відступив і відважив йому ляпаса.

Тор відчув опік удару та розлючено подивився на батька. Вперше в житті йому захотілось відповісти батькові ударом на удар. Але він стримався.

«Іди приведи назад мою отару. Негайно! А коли повернешся, не чекай, що я дам тобі їсти. Сьогодні ти не їстимеш. І добре подумай над тим, що ти зробив».

«Можливо, я взагалі не повернусь!» — прокричав Тор, тікаючи з дому у напрямку пагорбів.

«Тор!» — покликав його батько. Кілька селян, які ще не розійшлися, стояли на дорозі та спостерігали за цим дійством.

Тор біг з усіх сил, намагаючись відбігти від цього місця якомога далі. Він навіть не помічав, що плаче, але сльози заливали його лице. Мрія його життя була зруйнована.

Розділ другий

Тор декілька годин бродив поміж пагорбів, аж поки не присів, схрестивши руки на ногах, вдивляючись у горизонт. Він бачив, що карети зникли, але хмари пилу ще довго продовжували висіти у повітрі.

Вони більше не приїдуть. Тепер він був приречений залишитись у цьому селі на роки, очікуючи на інший шанс, якщо він взагалі коли-небудь трапиться. Якщо його батько дозволить цьому статися. Тепер він буде жити лише зі своїм батьком і, напевне, побачить усю силу батьківського гніву. Він продовжуватиме бути прислугою в свого батька. Йтимуть роки, і він стане точно таким же, як і його батько — житиме своїм дрібним, непримітним життям. В той час як його брати здобуватимуть славу та визнання. Всередині Тора все кипіло від приниження. Це не було життя, яке він хотів би жити. Він знав це.

Тор ламав голову над тим, як змінити цю ситуацію. Але не міг нічого придумати. Життя видало йому саме таку карту.

Просидівши кілька годин, він понуро піднявся і почимчикував назад по вже знайомих йому пагорбах. Він піднімався все вище і вище. Звичайно, він повернувся до своєї отари, на високий пагорб. Коли він піднімався, перше сонце впало за хмари, а друге досягло своєї вершини, надаючи небу зеленкуватого відтінку. Тор неквапливо зняв ремінь, який був добряче зношений за роки свого використання. Він засунув руку у сумку, прив’язану до стегна, і намацав свою колекцію камінців: один гладкіший за інший, відібрані з місцевих струмків. Іноді він кидав ними по птахах, іноді — по гризунах. Цю звичку він мав вже багато років. Спочатку він ніяк не міг поцілити. Але одного разу він вразив рухливу мішень. З тих пір його приціл був точним. Тепер метання каміння стало частиною його життя, і це допомагало йому вивільняти частину гніву. Його брати могли пробити мечем колоду, але вони ніколи б не змогли вразити летючого птаха за допомогою камінця.

Тор бездумно поклав камінець на пращу, відтягнув її та метнув з усієї сили, уявляючи, що він стріляє у власного батька. Він поцілив у гілку далекого дерева, яка зламалася від удару. Він зрозумів, що може вбити тварин, якщо гатитиме по них та перестав цілитися у живих істот, не бажаючи їм лиха. Тепер його мішенями стали гілки. Звичайно, якщо лисиця не підбігала до його отари. З часом лисиці зрозуміли, що від Тора слід триматися подалі, і його отара почувалася найбезпечнішою з села.

Тор подумав про своїх братів, і його кров закипіла. Після дня їзди, вони мали б приїхати до Королівського Двору. Він просто бачив це. Він бачив, як їх під фанфари зустрічають якнайкраще вдягнені слуги. Воїни вітають їх. Члени Срібла. Їх приймуть, дадуть місце для проживання у казармах Легіону, дозволять тренуватися на Королівських полях, використовуючи найкращу зброю. Кожен буде призначений зброєносцем відомого лицаря. Одного дня вони самі стануть лицарями, отримають власних коней, власний герб та власного зброєносця. Їх запрошуватимуть на усі фестивалі, вони будуть обідати за Королівським столом. Це було чарівне життя. І воно вислизнуло з його рук.

Тор відчув себе фізично хворим і намагався випхати усі ці думки зі своєї голови. Але не міг. Частина його єства, десь глибоко всередині, кричала на нього. Вона казала йому, що не треба здаватися, що на нього чекає краща доля, ніж ця. Він не знав, що це було. Він відчував, що він інший. Можливо, навіть особливий. Що ніхто його не розуміє. І що всі вони недооцінюють його.

Тор досяг найвищого пагорбу та побачив свою отару. Вона була добре навчена і досі трималася купи, переміщуючись у пошуках свіжої трави. Він почав рахувати їх за червоними відмітками, які він лишив в них на спинах. Закінчивши, він завмер. Не вистачало однієї вівці.

Він перерахував знову. І знову. Він не міг повірити: однієї вівці не вистачало.

Тор ніколи раніше не губив овець, і батько нізащо йому цього не пробачить. Більше того, йому було гидко думати про те, що одна з його овець залишилася сам-на-сам з дикою природою. Він не міг бачити, як страждає невинне створіння.

Тор вибіг на вершину пагорба і почав шукати її поглядом, поки не знайшов, на відстані кількох пагорбів: одинока вівця з червоною міткою на спині. Вона була одна серед дикого лісу. Його серце опустилося, коли він зрозумів, що вівця не просто втекла, а серед усіх напрямків обрала західний, напрямок Темного Лісу.

Тор глитнув. Темний Ліс був забороненим місцем — не лише для овець, але й для людей. Він був за межами села, і з часу, коли він навчився ходити, Тор знав, що туди краще не соватися. І він ніколи цього не робив. Згідно легенди, кожний, хто потрапить туди — приречений на загибель, адже непролазні хащі лісу кишіли хижими тваринами.

Тор дивився на небо, яке темніло, та вагався. Він не міг дозволити своїй вівці піти. Він порахував, що, якщо рухатиметься швидко, зможе повернути її.

Він озирнувся останній раз та побіг, прямуючи на захід, до Темного Лісу. Над ним збиралися густі хмари. Він відчував слабкість, одначе ноги несли його самі. Він відчував, що не може повернутися, навіть якщо захоче.

Це було схоже на забіг у жахливому сні.

Тор пробіг декілька пагорбів, не зупиняючись, та опинився під густим склепінням Темного Лісу. Стежки закінчувались там, де починався ліс, і він забіг на непозначену територію. Під його ногами хрускотіло соковите літнє листя.

Щойно він опинився у лісі, його охопила темрява. Величезні сосни перекривали сонячне проміння. Тут було холодніше. Він відчув, як його беруть дрижаки. Не тільки від темряви чи холоду — це було щось інше… Щось, що він не міг назвати. Це було відчуття… що за ним хтось спостерігає.

Тор підвів погляд на старезні гілки: кострубаті, товщі від нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вітрі. Він не зайшов у ліс і на п’ятдесят кроків, коли почув дивні тваринні звуки. Він розвернувся і зрозумів, що вже не бачить місця, де він зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Він хвилювався.