Острів Дума - Кінг Стівен. Страница 12

Вгорі, у почорнілій глибочині, з’явилися перші зірки.

Відчуття голоду минулося, минулося й бажання телефонувати Ілсі. Я вже не хотів нічого, тільки малювати те, що бачив. Я знав, що не зможу вхопити всього, але мене це не обходило, найважливіше — передати цю красу. На все інше мені було насрати.

Мій новий помічник (на мить його ім’я знов випало мені з голови, відтак я пригадав канал «Погода», а далі Джек: справу, блядь, закрито) поклав ранець зі знаряддями для малювання в іншій спальні. Я прошкандибав до Флоридської кімнати, незграбно тримаючи ранець і одночасно намагаючись спиратися на костур. Легким бризом мені ворухнуло волосся. Думка, що цей бриз і сніг у Сент-Полі можуть існувати одночасно, в одному світі, здалася мені абсурдною — як наукова фантастика.

Я поклав ранець на довгий дерев’яний стіл, подумав, чи варто ввімкнути світло, і вирішив, що не варто. Малюватиму, допоки бачитиму, що малюю, а потім перестану. Я усівся у своїй незграбній позі, розкрив ранець і витяг звідти альбом. УМІЛЕЦЬ — повідомляв напис на його обкладинці. Зважаючи на рівень моєї майстерності, це сприймалося як жарт. Я ще порився в ранці й дістав коробку кольорових олівців.

Працював я швидко, черкав і розфарбовував, майже не придивляючись до аркуша. Я тушував вище приблизно визначеної лінії обрію, навмання штрихуючи збоку вбік жовтим «Вінусом» [53], з дикою нестриманістю іноді залізаючи вище корабля (напевне, то був перший у світі танкер, вражений жовтухою), і не переймався. Коли я вирішив, що колір моєї призахідної смуги набув достатньої глибини — реальна смуга швидко відцвітала — я вхопив помаранчевий олівець і почав замальовувати ще гарячковіше. Відтак повернувся до корабля, бездумно накладаючи на папір серію кутастих чорних ліній. Так я це бачив.

Коли я закінчив, стояла глупа ніч.

Лівобіч торохкотіли три пальми.

Нижче піді мною — але тепер не дуже віддалік, бо надходив приплив, — зітхала Мексиканська Затока, в неї був довгий нелегкий день, а попереду ще чимало роботи.

Вгорі сяяли тисячі зірок, і прямо в мене на очах з’являлися все нові й нові.

«Так було тут завжди», — подумав я і згадав фразу, яку промовляла Мелінда, почувши по радіо пісню, яка їй дійсно подобалася: чіпляє з першого хелло. Тож я надряпав під моїм рудиментарним танкером маленькими літерами слово HELLO. Наскільки пригадую (а зараз пам’ять в мене покращала), тоді я вперше в житті дав картині назву. І гарну, правда ж? Попри всі руйнації, що трапилися потім, я й зараз вважаю, що це чудове ім’я для картини, намальованої чоловіком, котрий з усіх сил намагався виборсатися з журби... намагався пригадати, як воно — відчути себе щасливим.

Картину було закінчено. Я поклав олівець й відтак Велика Ружа вперше промовила до мене. Її голос звучав м’якше за подих Затоки, але я почув його не менш ясно.

— Я чекала на тебе,— сказала вона.

— 6 —

Той рік став роком моїх балачок із самим собою і відповідей самому собі. Іноді відповідали й інші голоси, але тієї ночі там був лиш я, сам, один.

— Х’юстон, це Фрімантл, ви на зв’язку, Х’юстон?

Зазираю до холодильника. Бачу: Боже, якщо тут тільки найнеобхідніше, я нізащо не хотів би стикнутися з тим, що хлопець має на увазі, кажучи «повний запас харчів», — із ним я міг би перечекати Третю світову війну.

— Так, Фрімантле, прийом, ми записуємо.

— Еге, тут є болонья, Х’юстон, продовжую, болонья, ви записуєте?

— Прийом, Фрімантле, ми вас чуємо голосно і ясно. Як у вас справи з майонезом?

Ох і були ж ми колись нарвані до майонезу. Там, де я ріс, діти вважали, що копчена ковбаса і білий хліб — це їжа богів. Я зробив два сандвічі з болоньєю на булці і з’їв їх за кухонним столом. У буфеті я знайшов стос «Застільних теревенів» [54] — яблучних і чорничних. Треба поміркувати щодо переоформлення свого заповіту на користь Джека Канторі.

Майже по вінця переповнений їжею я повернувся до вітальні, ввімкнув повне освітлення й подивився на «Хелло». Малюнок не видався мені аж надто гарним. Проте був цікавим. У сяк-так нашкрябаній вечірній зорі було щось потайне, щось від моторошного пічного вогню. Корабель виявився не тим, який я бачив, намальоване мною судно виглядало чудернацьким, ніби примарним. Воно було лише трохи кращим за опудало корабля, а навколишня жовто-помаранчева штриховка робила його кораблем-привидом, так, ніби дивне західне сяйво просвічувало його наскрізь.

Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ. Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані — либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиблення перспективи, — але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищити ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумавши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобільному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.

Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач — мабуть, моя заклопотана дівчинка зараз в коледжі, — проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.

— Тату? — Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимовити й слова, тож вона перепитала: — Тату?

— Так, — промовив я. — А як ти впізнала?

— У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.

— Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?

— Чудово. Наразі від мене питання — як там ти?

— Я в порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.

— А хлопець, якого ти найняв...

— Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.

Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.

— Ти ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин — це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.

— Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді... — тут я осікся.

— Що, тату? Що! — її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.

— Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти вікодин... — я поглянув на годинник, — і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.

— Тобі дуже болить?

— Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу [55], щоб заспокоїтися. Принаймні до півночі.

— Напевне, це подіяла переміна клімату, — сказала вона. — І сон.

Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.

Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути назад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати мейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залишаюся в рядах живих.

— Татку, а електронний зв’язок там є?

— Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.

Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.

— Ілсо? Люба, мабуть, нам вже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.

— О’кей, але... — пауза, і раптом вибух. — Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так неправильно!

— Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене є хлопець — його звуть...

«Урагани, — подумав я. — Канал "Погода"»