Коли впаде темрява - Кінг Стівен. Страница 20

Расті не заборонив їм дерева (хоча матір Емілі напевне це зробила б, якби на той момент виглядала з кухонного вікна). Расті зробив інше, він навчив їх, як треба падати. А потім вони майже годину вправлялися у цьому вмінні.

Який же то був класний день.

Вилазячи з вікна, Емілі побачила, що від неї до вимощеного плитками патіо внизу в біса добряча відстань. Можливо, лише десять футів, але вони виглядали на всі двадцять п'ять, коли вона, загорнута у ковдру, стрибнула. А може, й на п'ятдесят.

Розслабляйте коліна, — навчав їх Расті сімнадцять чи шістнадцять років тому, того дереволазного літа, також відомого під назвою Літо Білого Носа. — Не вимагайте від них тримати удар. Вони витримають у дев'яти випадках з десяти, якщо висота не завелика, витримають — але кістку собі зламати ви можете. Стегнову, голінну або щиколотку. Найшвидше щиколотку. Пам'ятайте, що гравітація — матір усього сущого. Віддайтесь їй. Хай вона вас прийме. Згинайте коліна, а тоді падайте й котіться.

Ем вдарилася об іспанського типу плитняк, підігнувши коліна. В той же час вона, вивертаючи плече в повітрі, перекинула власну вагу вліво. Втягнула голову в плечі і покотилася. Болю не було — миттєвого болю не було, — але крізь її нутрощі щось потужно торохнуло, так, ніби тіло її стало порожньою шахтою, в яку хтось просто згори скинув меблі. Але вона тримала голову, щоб не подертися об плити. І гадала, що не зламала собі жодної ноги, хоча тільки підвівшись можна пересвідчитися, чи має вона рацію.

Вона доволі сильно вдарилася об надвірний металевий столик, аж той перекинувся. Там вона скочила на рівні, все ще не певна, чи її тіло достатньо ціле для такої дії, поки воно цього не зробило. Вона поглянула вгору і побачила Пікерінга, той витріщився на неї з розбитого вікна. Його обличчя скривилося в гримасу, він махав ножем.

— Зупинися! — закричав він. — Не тікай, стій смирно!

Аякже, — подумала Ем. Рештки пополудневого дощу перетворилися на туман, що зрошував крапельками її задерте обличчя. Божественне відчуття. Вона показала йому середнього пальця і демонстративно струсила ним.

Пікерінг заревів. Не тикай мені факи, ти, паскудо! — і шпурнув у неї ножаку. Ніж з брязкотом вдарився об плитняк і сковзнув під газовий гриль уже розламаний надвоє, лезо й руків'я окремо. Поглянувши вгору знову, вона побачила порожнє вікно.

Батьків голос сказав їй, що Пікерінг іде по неї, але навряд чи їй потрібно було ще коригування. Вона наблизилася до краю патіо — хода легка, не кульгає, хоча й побоювалася, що завдячує цим викиду адреналіну, — і подивилася вниз. Якісь три нікчемні фути до піску й морського вівса. Зайцю по яйця порівняно з висотою, з якої вона щойно звалилася. Під патіо тягнувся пляж, по якому вона вже зробила стільки ранкових пробіжок.

Вона подивилася в інший бік, де лежала дорога, але туди не варто. Бридка сіра стіна там була зависокою. І Пікерінг десь наближається. Звісно, що він йде сюди.

Вона сперлася однією рукою об декоративну цегляну огорожу і перестрибнула на пісок. Морський овес лоскотнув їй стегна. Вона поквапилась дюною між Дотом і пляжем, підтримуючи порвані шорти й повсякчас оглядаючись через плече. Нікого... поки що нікого... аж раптом Пікерінг вихопився з задніх дверей, волаючи до неї, щоб стала й ані руш. Він скинув з себе жовтий дощовик, але десь прихопив якийсь новий гострий предмет. Він розмахував ним, наближаючись по доріжці до патіо. Вона не могла розгледіти, що там у нього в лівій руці, і не бажала. Вона не бажала бачити його так близько.

Вона могла його випередити. Щось у його бадьорості підказувало, що він спершу бігтиме швидко, але скоро ослабне, не допоможе ані його шаленство, ні його страх перед викриттям.

Вона подумала: Це так, ніби я тренувалася весь час заради цього.

Вона ледь не зробила невиправну помилку, опинившись на пляжі, ледь не повернула на південь. Таким чином вона дісталася б кінця Вермільйону за якихось чверть милі. Звісно, там вона могла б загукати до доглядача мосту (насправді щодуху заверещати про порятунок), але якщо Пікерінг устиг щось заподіяти Діку Холлісу — а вона боялася, що так воно й є, — їй буде непереливки. Може трапитися, що якесь судно проходитиме канал і вона кричатиме, щоб її на ньому почули, але їй здавалося, що в Пікерінга перегоріли вже всі запобіжники; у такому стані він готовий зарізати її на смерть на сцені мюзик-холу «Радіо Сіті» просто на очах у «Рокеттс» [39].

Отже, натомість вона повернула на північ, де пролягали дві милі пустого пляжу між нею та її Солом'яним Куренем. Скинувши кросівки, вона кинулася вперед.

Вона не вперше бігла пляжем після однієї з таких коротких, але потужних післяобідніх злив, і відчуття вологи, що акумулювалася на її лиці й руках, було знайомим. Також і наростаючий шум прибою (якраз надходив приплив, пляж звужувався до стежки), і підсилення ароматів: солі, водоростей, квітів, навіть гнилуватої деревини. Вона очікувала, що відчуватиме переляк — як його відчувають, так вона вважала, люди в бою, що звичайно роблять небезпечну роботу і виходять (але не завжди) з неї неушкодженими. Чого вона не очікувала, то це краси.

Від Мексиканської затоки насувався туман. Вода здавалася темно-зеленим маревом, що сягає берега крізь білину. Мабуть, гуляла риба, бо віддалік виднівся пелікан, отой всепожираючий мішок. Більшість інших вона бачила як подовжені тіні, що, склавши крила, стрімко падали у воду. Декілька похитувалися на хвилях ближче до берега, на вигляд неживі, мов ляльки, але напевне крадькома вони назирали за нею. Ліворуч від неї тьмяно виблискувало маленькою монетою жовтогаряче сонце.

Вона боялася, що литку їй знову вхопить судома, — якщо так станеться, їй кінець, гаплик. Але це була робота, до якої та звикла, тож почувалася достатньо розслабленою, хіба трохи занадто гарячою. Її більше непокоїв поперек, що на кожному третьому-четвертому кроці відгукувався кольками, а на кожнім десятім-двадцятім надсилав угору важкий сигнал болю. Але вона заговорювала його подумки, заколисувала його, обіцяла йому гарячий масаж шіацу, коли все скінчиться і та дика тварина, що переслідує її, опиниться за ґратами в'язниці округу Кольєр. Метод, схоже, діяв. Чи то умовляння, чи то сам біг діяли як різновид масажу. Вона мала резони, щоб так вважати.

Пікерінг ще двічі волав до неї, щоб зупинилася, зрештою замовк, економлячи дихання для погоні. Вона озирнулася раз і вирішила, що він відстає на сімдесят ярдів, єдиним, що видавало його в цьому туманному присмерку, була його червона сорочка «Ізод». Вона озирнулася знову, і він був уже ближче, вона зуміла розгледіти його заляпані кров'ю шорти кольору хакі. Відстань п'ятдесят ярдів. Але засапався. Добре. Засапався, це добре.

Емілі перескочила через купу плавника, і її шорти сковзнули вниз, загрожуючи стати їй на заваді, а то й перетворитися на пута. Вона не мала часу на те, щоб зупинитися й скинути їх, тож тільки поспіхом підсмикнула, мріючи, аби вони були на зав'язках, вона б їх тримала чи навіть закусила б їх кінці зубами.

Ззаду долетів крик, і вона вирішила, що в ньому окрім злості почувся також страх. Прозвучало так, ніби до Пікерінга врешті дійшло, що все може обернутися зовсім не на його користь. Вона ризикнула кинути ще один погляд назад, з надією, і її надія виявилася не марною. Він перечепився через ту купу плавника, через яку вона перескочила, і впав на коліна. Його нова зброя валялася перед ним на піску у формі X. Ножиці цього разу. Кухонні ножиці. Оті великі, що ними кухарі-перерізають хрящі й кісточки. Він ухопив їх і зірвався на ноги.

Емілі бігла далі, потроху збільшуючи темп. Робила це несвідомо, хоча й не думала, що тіло само її підганяє. Було щось між мозком і тілом, якийсь інтерфейс. Саме ця її частина прагнула зараз керувати, і Ем їй дозволила. Ця частина воліла нарощувати темп потроху, майже ніжно, аби тварина позаду неї не второпала, що вона робить. Ця її частина хотіла підбити Пікерінга на те, щоб він сам додав швидкості, либонь, навіть дозволити йому трохи скоротити між ними відстань. Ця її частина воліла заморити його й виснажити. Ця частина воліла почути, як він захекався й хапає ротом повітря. Чи навіть харкає, якщо він курець (хоча, схоже, на це не варто сподіватися). А тоді вона рвоне своїм уже добре напрацьованим, але рідко застосовуваним спуртом; хоча той спурт чомусь завжди здавався їй схожим на спокушання долі — як розчепірені воскові крила під яскравим сонцем. Утім, вибору не було. А коли вже йдеться про спокушання долі, то це трапилося ще тоді, коли вона збочила з дороги, щоб зазирнути на подвір'я бетонного Доту.