Коли впаде темрява - Кінг Стівен. Страница 31

Насправді він не збирався робити нічогісінько.

— Можу сказати більше, — продовжив доктор Брейді, — що і вага у вас не така вже погана. Знову ж таки, зважаючи на те, що ви їсте. А тепер я хочу, щоб ви вислухали мене уважно, бо такі розмови я проводжу зі своїми пацієнтами лише один раз. Підкреслюю: з пацієнтами-чоловіками, бо коли справа торкається ваги, мої пацієнтки, якщо я їм піддамся, готові надзижчати такого мені у вуха. Тож чи ви готові?

— Так, — відповів Сіфкіц, він спробував і собі зчепити пальці на грудях, та второпав, що не годен цього зробити. Він з’ясував, чи коректніше було б сказати — згадав, що має там пару порядних цицьок. Не цілком, наскільки він це усвідомлював, стандартного розміру для чоловіка під сорок. Він покинув намір зчепити пальці на грудях, і замість того поклав руки собі на коліна. Чим швидше розпочнеться лекція, тим швидше закінчиться.

— Вам тридцять вісім років, ваш зріст шість футів, — сказав доктор Брейді.

— Важити ви мали би близько ста дев’яноста, і приблизно такий же рівень холестерину. Були часи, скажімо, у сімдесяті, коли ви могли перебутися й з рівнем холестерину двісті сорок, але, звісно, у сімдесяті ще й курити можна було у приймальному покої. — Він похитав головою. — Ні, кореляція між високим рівнем холестерину й захворюваннями серця занадто очевидна. Двісті сорок навіть тоді б не пропустили. Ви та людина, яку обдаровано гарним метаболізмом. Зауважте, не чудовим, а гарним. Отже, Річарде, скільки разів ви їсте у «Мак-Доналдсі» або у «Венді’з»? Двічі на тиждень?

— Либонь, тільки раз, — відповів Сіфкіц. Він пам’ятав, що насправді заглядає до фастфудів в середньому чотири-шість разів на тиждень. Не рахуючи обідів, що часом з’їдає по вікендах у «Арбі’з».

Доктор Брейді здійняв руку так, ніби проголошував Хай буде по-твоєму… ця фраза уявилася Сіфкіцу, либонь тому, що була гаслом мережі «Бургер Кінг».

— Авжеж, ви добряче їсте, як про це кажуть нам терези. У день обстеження ви важили двісті двадцять три фунти… знову ж таки, й невипадково, дуже близько до вашого рівня холестерину.

Він відповів кривою посмішкою на гримасу Сіфкіца, але, принаймні, та посмішка не була геть позбавленою співчуття.

— Ось що, мабуть, відбувалося впродовж вашого дорослого життя, — промовив Брейді. — Ви продовжували їсти так само, як робили це підлітком, і до цього часу ваш організм — завдяки своєму, хоч і не чудовому, проте гарному метаболізму — якось встигав за вами. Наразі нам допоможе, якщо ми уявімо собі метаболічний процес як бригадну роботу. Трудяги в робочих штанях і черевиках «Док Мартене».

«Вам воно, можливо, й допоможе, — подумав Сіфкіц, — але мене це не обходить».

А проте його очі не могли відірватися від червоної цифри 226.

— Їх завдання полягає в тому, що все, що ви закидаєте собі всередину, вони тут же хапають і утилізують. Щось вони розподіляють по різних виробничих цехах. А решту спалюють. Якщо ви надсилаєте їм більше того, з чим вони спроможні впоратися, то набираєте вагу. Що з вами й відбувалося, правда, досить повільно. Але незабаром, якщо не запровадите якихось змін, ви побачите, як ця швидкість зросте. Цьому є дві причини. Перша — те, що виробничим цехам вашого тіла потрібно менше пального, ніж вони потребували колись. Друга — те, що ваша метаболічна бригада — ті хлопці в робочих штанях і з татуюваннями на руках — аніскільки не молодшають. Вони вже не такі ефективні, як були колись. Вони вже гальмують, коли доходить до того, що треба розібратися, який матеріал пускати в діло, а що спалити. А інколи вони байдикують.

— Байдикують?

Доктор Брейді, так само не розчіпляючи рук, складених на запалих грудях («Груди сухотника, — подумав Сіфкіц, — певна річ, ніяких цицьок там нема»), кивнув своєю відповідно вузькою головою. Сіфкіцу промайнуло, що голова в нього як у ласки, така прилизана, з гострими очицями.

— Саме так. Вони кажуть собі щось на кшталт: «А чи він бодай колись вгамується?», або «За кого він нас має, ми йому що, супергерої з коміксу?», чи «Йозеф-Марія, та він хоч коли-небудь дасть нам перепочинок?» А хтось із них — підбурювач, у кожній бригаді такий є, — імовірно, каже: «А якого дідька йому за нас переживати? Хіба не він сидить в нас на головах?» Тож рано чи пізно вони зроблять те, що роблять усі роботяги, якщо їм підкидають забагато роботи упродовж тривалого часу, та ще й без вихідних, не мовлячи вже про оплачені відпустки: вони халтурять. Починають огинатися й никатися. Якогось дня один з них зовсім не з’являється на роботі, а потім інший — якщо ви проживете достатньо довго, то взнаєте, що хтось із них не зміг прийти, бо лежить у себе вдома, помер від інфаркту.

— Приємно чути. Вам із цим можна вирушати в турне. Давати лекції. А там і до Опри недалеко.

Доктор Брейді розплів пальці на грудях і нахилився до нього через стіл. Без посмішки подивився на Річарда Сіфкіца.

— Ви мусите зробити свій вибір, а моя робота — довести це до вашого відома, от і все. Або ви зміните свої звички, або за десять років опинитеся в моєму кабінеті з серйознішими проблемами — можливо, з вагою понад триста фунтів, із цукровим діабетом другого типу, варикозними венами, виразкою шлунка і рівнем холестерину, що дорівнюватиме вашій вазі. У теперішньому стані ви ще можете викрутитися без радикальних дієт, абдомінопластики чи інфаркту як крайнього застереження. Пізніше буде набагато важче. Після того як вам виповниться сорок, з кожним роком ставатиме важче. Після сорока, Річарде, зайві фунти в’їдяться у вашу дупу навічно, як в’їдається дитяче лайно у стіни спальні.

— Вишукано, — сказав Сіфкіц і розреготався. Просто не міг утриматися.

Брейді не засміявся, але легку усмішку, принаймні, собі дозволив і відхилився на спинку крісла.

— Там, куди ви прямуєте, нема нічого вишуканого. Лікарі говорять про це не частіше, ніж патрульні говорять про понівечену голову, яку вони знайшли в рівчаку поблизу місця автокатастрофи, чи про почорніле дитяче тільце, на яке натрапили у шафі наступного дня після того, як від свічки на різдвяній ялинці зайнявся будинок, але ми багато знаємо про чудернацький світ ожирілих: про жінок, у яких виростає пліснява між складками жиру, які роками не промивалися як слід; про чоловіків, що всюди несуть із собою хмару смороду, бо десятиліттями не можуть як слід підтертися.

Сіфкіц здригнувся й відмахнувся рукою.

— Річарде, я не кажу, ніби ви прямуєте туди, — більшість людей цього уникають, бо, певне, мають якийсь вбудований у них обмежувач, — а втім, є якась правда у старому прислів’ї про тих, хто риють собі могили виделкою й ножем. Зважайте на це.

— Я намагатимуся.

— Добре. Отака моя промова. Чи проповідь. Або чим би воно не було. Я не кажу вам: ідіть і не грішіть. Кажу лише — «вибір за вами».

Хоча останні дванадцять років до податкової декларації у графу ПРОФЕСІЯ він вписував слова НЕЗАЛЕЖНИЙ ХУДОЖНИК, Сіфкіц не вважав себе вельми творчою особистістю, бо після того, як закінчив «Де Пол», для самого себе не написав жодної картини (ба, навіть рисунка). Він створював обкладинки для книг, плакати до кінофільмів, багато ілюстрацій для журналів, час від часу палітурки для проспекту якоїсь промислової виставки. Він оформив один диск «Слоббербоун», групи, яку сам обожнював, але сказав, що ніколи не візьметься знову за таку роботу, бо в кінцевому продукті неможливо розгледіти деталі без збільшувального скла. Це був єдиний раз, коли він бодай трохи наблизився до того, що зазвичай називають «артистичним темпераментом».

Якби його спитали про улюблений твір, він, мабуть, не зрозумів би, про що йдеться. Та якщо наполягти, то, либонь, сказав би, що це молода білява жінка, що біжить по траві, яку він намалював для прального засобу для тканин з пом’якшувальним ефектом, але й це не було б правдою, просто принагідною відповіддю, щоб зняти питання. По правді, він не був художником, який мав (чи потребував мати) улюблені речі. Минуло багато часу відтоді, як він брав до рук пензля, щоб намалювати щось окрім того, що хтось йому замовив намалювати, зазвичай по детально розписаному в рекламній агенції сюжету або по фотографії (як було у випадку з жінкою, яка біжить по траві, вочевидь радіючи тому, що сукня не липне, бо їй нарешті пощастило перемогти статичну електрику).