Ярославна - Чемерис Валентин Лукич. Страница 9

Недарма ж Ярослав Володимирович отримав у народі почесне прізвисько Осмомисл. Як визнання його немеркнучого розуму.

Казали (іноді навіть пошепки, з деяким аж острахом, і Єфросинія тому вірила): князь Ярослав справді знає аж вісім смислів! Що воно таке – знати вісім смислів, вона не відала, але коли дивилася на батька, то таки відчувала деякий острах. Тож для дочки рідний батько був як таїна-потайна – вісім-бо смислів знає! Єфросинія його аж трохи боялася. Для батька, мабуть, вже й тайн-загадок більше не існує, коли він знає стільки якихось незбагненних смислів! Мати – хоч і княгиня із знаного роду, – все ж була простою, ясною і зрозумілою, а ось батько-князь – загадка із загадок. У Галицькому князівстві він був не такий, як усі, гейби не такий! Бо знав аж вісім смислів і проти нього, казали, навіть знахурі-кудесники безсилі. Ба й мудрі змії його безсилі перехитрити. Які саме вісім смислів відав князь, того ніхто не знав, але галичани загадково казали: нам і мудреців не треба, і волхвів-ведунів, адже наш князь знає вісім смислів – тож маємо покладатися на Ярослава!

А вісім смислів – це як вісім тайн, що їх нікому не дано розгадати. Своїм батьком Єфросинія таки пишалася. Адже тільки в неї був такий батько – мудрий, як руський волхв-кудесник. А як князь – добре знаний чи не у всіх землях. За його правління значно розширилось Галицьке князівство – до нього було приєднано землі в пониззі Дунаю, він збудував багато укріплених градів. В літописах писали, що саме Володимир Ярославич «затворив Дунаю ворота». Його й у Києві поважали, а великі князі остерігалися, щоб він був не пішов на них походом за київський стіл – військо він мав дуже. Полки залізні. Куди пошле їх – звідусіль йому перемогу привезуть. Та й воєводи у нього – всім воєводам воєводи! Поведуть залізні княжі полки галицькі – начувайтесь, воріженьки лихі!

Вороги його остерігалися, навіть дружити з ним намагалися. Та й свої князя боялися. І за його мудрість, за те, що знає стільки смислів. Не інакше, як чаклун. Характерник.

Батька вона любила більше, як матір. Можливо, за його загадковість, за ту славу мудреця, що супроводжувала отця. Княгиня Ольга, мати її, була відкрита й зрозуміла, і нічого загадкового чи таємничого в ній не було. Просто жінка – хоч і княгиня, хоч із знатного роду, княжого. До батька їй було далеко. Це вона й сама розуміла, мужа свого остерігалась і намагалась не перечити йому, іноді дочці скаржилась:

– Ми з тобою хоч і княгині, але я у мужа, а ти у батька – безправні. Запер він нас у Галичі, як рабинь своїх. Ми в нього наче простолюдинки у своїх чоловіків. Що нам накажуть, те й мусимо чинити. Слова свого не маємо висловити. Тільки так, як він думає. Як він хоче. Бо хто ми для нього? Простолюдинки, та й годі, а він… Він має осьм смислів. Відчуває моє серце: лихо мені буде з таким мужем, а тобі з таким батьком.

Єфросинія тоді з матір’ю не погоджувалась, і від того матінка зело дратувалася. Що дочка не за нею, а за «тим… який знає осьм смислів»!

Неньку свою Єфросинія зрозуміє пізніше. Як отець загуляє напропале зі своєю любаскою. І заради любаски зруйнує свою сім’ю. Хоча… Може, він так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звідкілясь у світі любов, от і до батька вона прийшла така… Така, що й світ білий йому без Настаски немилим став. А може, в цьому й полягає щастя, га?

Князь Ярослав взагалі був передбачливим, уміло вертівся в княжих чварах і ніколи й нічим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких він був зело охочим. До жінок, до вин…

Тут він вже дав собі волю-воленьку – як молодий лошак, який нарешті вирвався із загону на буйні луки. На всі умовності махнув рукою – стрибати в гречку – так стрибати. Щоб аж гуло й лящало! Кохатися – так кохатися, бо раз на світі живеш. На тім потойбіччі вин не буде, і жінок, щедрих на кохання, теж. І це він, князь, який «високо сидів на злотокованім столі». Бідній княгині Ользі й поскаржитись не було кому. Правда, галицькі бояри їй мовби співчували, і це єдине, що тоді стримувало Ярослава Володимировича хутчій запроторити свою законну в монастир, а до княжого терему привести любаску. Але ж і дорого їм обом – немолодому вже князеві й молодій його коханці – доведеться розплачуватися за свої, може, й щирі почуття, що вихлюпували з їхніх душ через край, дуже дорого. Але це буде потім, а поки що князь Ярослав і його любаска Анастасія раювали чи не на сьомому небі.

«Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (її ім’я так і залишилося невідомим історикам) Ярослав був зовсім іншим, ніж його пихатий, жорстокий і підступний батько. Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли його однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю», – М. Ф. Котляр.

«Феномен Ярослава Галицького досі лишається нерозгаданим, – пише П.П. Толочко. – Як ніхто із давньоруських князів другої половини ХІІ ст., він удостоївся однозначно високої оцінки сучасників. Прочитавши палке звернення автора «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава, можна подумати, що йдеться не про князя однієї із земель, до того ж не найбільшої на Русі, а про великого київського князя часів розквіту його влади й сили… Не князь, а суцільна доброчесність. Він і бідних підтримував, і в злагоді з законом Божим жив. Історики продовжили традицію літописців і також характеризували Ярослава здебільшого позитивно».

Невідомо, коли він народився – очевидно, на початку 30-х років XII ст.

Все своє чвертьвікове князювання в Галичі [7] Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але, як свідчать історики, так і не здолає його. Тамтешнє боярство виросло з місцевої племінної знаті й володіло багатими землями, селами й навіть містами. Воно багло самовладно правити у краї, а князь повинен був мати владу хіба що формальну. Виходить, Ярослав, могутній князь, відігравав одну з перших ролей у Давній Русі, але вдома ніколи не був господарем. (Вдома – це у Галицькому князівстві). З галицькими боярами у могутності і гордині могли тоді зрівнятися хіба що бояри Новгорода Великого. Вони верховодили над Ярославом, свавільно втручалися не лише у державні справи, а й навіть у його приватне життя. І все ж Ярослав правив, і за його князювання Галич досягнув і слави, і величі чи не найбільшої. Він пожвавив традиційні для Галицької Русі стосунки з Візантією, допомагав руським князям військовою силою у їхній боротьбі з половцями. На північному сході Галичина межувала з Волинню, на сході – з Київською землею. Рубіж між ними проходив через верхів’я Горині, Случі і Південного Бугу. Сусідами Галичини на заході були Польща й Угорщина, тож західні рубежі Галицького князівства стали державним кордоном Давньої Русі. Карпатські гори слугували русько-угорським порубіжжям (давньоруські літописці називали їх горами «Угорськими», а угорські – «Руськими»), До складу Галицького князівства входила також і Закарпатська Русь.

Оскільки Галичина була ближче до Західної Європи та Візантії і далека від половецького степу, то в ній бурхливо розвивалися економіка й культура. Зростали міста, що ставали осередками ремесла й торгівлі. Найбільшими серед них були Перемишль, Звенигород, Теребовль та Галич. Він мав потужну фортечну оборону на підвищенні між ріками Луквою і Мозолевим Потоком. З півдня столицю оточували дві системи подвійних і потрійних земляних валів та ровів. Місто розросталося уздовж лівого берега Лукви аж до самого Дністра – там була торгівельна гавань. А на посаді і в «підгородді» розташовувались ремісницькі майстерні.

А ще на благополуччі Галицького князівства позитивно позначилась відсутність амбітності в Ярослава – щодо свого місця в давньоруському князівському табелі про ранги. Він був байдужим до великокнязівського столу в Києві, а тому галичани не несли тяжкої повинності по спорядженню військ для походів на інші руські землі, а це оберігало Галичину від спустошливих набігів інших руських князів. Це чи не єдиний князь Давньої Русі, який, маючи «залізні полки», не водив їх на сусідні руські князівства і ніколи не брав участі в князівських міжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували літописці й позитивно відгукуються про нього й нинішні історики.