Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович. Страница 20

Тому генерал Уллас, сидячи в невеликому холі цього будинку над архівними справами колишнього штандартенфюрера СС Пауля фон Ягвіца-Савура, не боявся голосно ділитись своїми зауваженнями з Гартом. Уллас був у хорошому настрої. За вікном, що було завішене легкими єдвабними фіранками, одноманітно шумів дощ. Стояла вечірня прохолода, а електричний камін підтримував у холі приємне тепло. Нечутно ввійшов воротар і запитально подивився на Гарта. Лише коли полковник хитнув головою, воротар доповів:

— Ця людина приведена сюди, екселенц.

Гарт звівся.

— Введіть його. Доктор Реверс, — він кивнув на Улласа, — буде з ним розмовляти.

Воротар зник. Гарт підійшов до великої книжкової шафи, відчинив у ній потайні двері:

— Я залишаю вас, бажаю успіху.

Уллас нічого не відповів.

Коли Савур ступив на м'який килим вітальні і масивні різблені двері безшумно зачинилися за ним, він був абсолютно спокійний і такий же елегантний, як і вранці.

Сухорлявий, високий Уллас в скромному костюмі звівся йому назустріч, погладжуючи м'яке сиве волосся.

— Радий вас бачити, пане штандартенфюрер. — Це було наперед продумано. — Ви маєте прекрасний вид, Ягвіц. Навіть не віриться, що з дня вашої смерті минуло понад дванадцять років.

Колишній полковник СС поправив краватку і ввічливо, аж трохи театрально вклонився:

— Дякую за комплімент, генерале Уллас. — Ягвіц помітив, як здригнулося підборіддя його співрозмовника.

— У вас хороша пам'ять. Адже ми бачилися з вами лише один раз та й то мимохідь. До того ж це було дуже давно.

— О, генерале, такі зустрічі не забуваються. — В голосі Ягвіца вчулася іронія. — Я навіть пам'ятаю, що тоді, в 1943 році, в затишному швейцарському готелі, де ми випадково обоє зупинилися, ви іменувалися доктором Реверсом.

Уллас зігнав посмішку з обличчя.

— Я набагато старший від вас, Ягвіц, і моя пам'ять стає все більш немічною, але, якщо я не помиляюся, вас у Швейцарії іменували Петером Крафтом. — Голос генерала став жорсткіший, а за ввічливістю вчувалася погроза. — Сідайте, сідайте, будь ласка. Що за церемонії!.. Пригадую, що ви були тоді комівояжером по розповсюдженню електрохолодильників, а за сумісницвом виконували делікатні дорученння вашого справді-таки мертвого шефа пана Кальтенбруннера. Але це вже в минулому і нічого говорити про це — хіба мало хто бував з різних причин в нейтральних країнах в ті тривожні роки. — Уллас потер кисті рук. — Інше мене цікавить. Чому зараз в нашому секторі під чужим ім'ям переховується один з відомих працівників колишньої німецької розвідки — людина, яка зіграла комедію своєї смерті, щоб втікти від відповідальності? Навіщо ця людина, яка іменує себе Павлом Савуром, проникла у відділ розвідки наших військ? Я чекаю відповіді, пане штандартенфюрер!

Ягвіц залишався спокійним.

— Я дам відповідь, генерале, на всі запитання. По-перше, я не переховуюсь під чужим ім'ям: я напівукраїнець. Мати моя, уроджена Савур, завжди називала мене Павлом. Як бачите, носити прізвище матері і ім'я, яке вона мені дала, — не такий уже й великий гріх. По-друге, я, дійсно, в 1944 році міг стати покійником. Тяжкопоранений під Бродами, я два місяці пролежав у старого слуги мого діда. Товариші залишили мене на порозі смерті в цього старика — росіяни наступали. Через півроку я з великими труднощами пробрався на Захід. Наша справа була програна. Якось наткнувшись в старій газеті на некролог, присвячений мені, я не став вимагати спростування.

— Колишній львівський банкір Богдан Савур— ваш дід по матері?

— Так.

— А ким вам доводиться генерал-полковник СС Вільгельм фон Ягвіц?

— Це брат мого батька. Він виховував мене з 16 років.

— Виховання його відчутне. Але, взагалі, ви непогано вигадуєте, Ягвіц.

— Пробачте, генерале, але я не настільки дурний, щоб вам брехати. Більшість фактів ви можете легко перевірити.

— Найпереконливіша брехня — та, що перемішана з правдою. Облишимо поки що це. Що ви робили в Гарта?

— Мабуть, вам уже все відомо з його слів. Я можу назвати ще ряд прізвищ старших і давіть вищих офіцерів вашої армії, які вдаються до моїх послуг в приватних комерційних оправах. Цього не варт заперечувати, бо…

— А свою роль в злочинах, вчинених під час війни, ви теж не намагаєтесь заперечувати? — Уллас ставав брутальним.

— Бачите, генерале, юристи різних країн по- різному трактують поняття правопорушення. Те, що вважається злочином за законами однієї країни, в іншій — вважається потрібною справою і навпаки. Оскільки мені відомо, ваші юристи не є прибічниками крайніх поглядів у цьому питанні.

— Я знаю, що ви колись учились на юридичному факультеті Берлінського університету. Але розстріли мирних жителів, організовані масові грабежі населення і катування військовополонених за законами будь-якої країни є злочин, А це саме те, що ви робили, пане щтандартенфюрер, на Східному фронті.

— Я не буду з вами сперечатися, генерале, про юридичну кваліфікацію дій, що ставляться мені за вину. В першу чергу мова повинна бути про підсудність. А судити мене можуть лише росіяни. Адже ви не можете до мене пред'явити претензій!

— Не все одно, хто засудить вас на шибеницю— наш чи російський трибунал.

Уллас зрозумів, що треба трохи відступити. Він уже добре знав людей і розумів, що Ягвіц не з тих, кого можна залякати. Разом з тим генералові все більше подобався цей незворушний розумний співрозмовник. Це була саме та людина, яку він шукав. Але де та вуздечка, з допомогою якої його можна взятої до рук.

— Я не юрист, дорогий Ягвіц, але можу сказати, що росіяни не будуть довго морочити голову над тим, по якій статті вас засудити. І якщо вони пред'являть вам обвинувачення за всіма статтями їхнього Карного Кодексу, то вони не дуже помиляться.

Ягвіц знизав плечима.

— Боюся, що ви, генерале, не зробите їм такої послуги.

— Чому ж! — заперечив Уллас. — Ми саме це й хочемо зробити: віддати вас росіянам. Це буде ще одним спростуванням комуністичної пропаганди про те, що ми опікуємо колишніх нацистських злочинців, і викличе дуже потрібну нам сенсацію.

Ягвіц раптом звівся і перехилився через стіл до Улласа:

— Не думаю, щоб сенсація в зв'язку з моїм процесом, — тихо сказав він, — була вам приємною, генерале. А раптом я на суді пригадаю про нашу зустріч в Швейцарії. Адже ми обоє супроводжували високопоставлених представників країн, що воювали одна з одною. І пригадаю ще, про що говорили або, точніше, намагалися домовитись за спиною у ваших союзників наші тогочасні патрони?

Уллас несподівано засміявся:

— Якби тоді в Швейцарії я краще придивився до вас, то вже не загубив би вас і в 1944 році. Для нашої спільної вигоди. Але все це поправимо.

Уллас встиг помітити ледь помітний рух чорних брів на кам'яному обличчі Ягвіца. Здається, цього разу генерал пішов по вірній доріжці. Треба було кувати залізо, яке, здається, почало нагріватись.

— Хочете кофе з бісквітом?

Коли лакей вніс кофе й бісквіт, він побачив, що «доктор Реверс» і той, якого привезли в закритій машині, сиділи поруч в кріслах і, димлячи сигарами, голосно сміялися.

— Слухайте, Ягвіц, коли керівництво однієї відомої акціонерної кампанії, членом правління якої я є, дізналося, що я хочу провести відпустку в Західній Німеччині, мені дали невелике доручення приватного характеру. Ви могли б допомогти мені. Ми з вами не лише колеги, дорогий Ягвіц, Ми — це головне — люди ділові. Тому я буду говорити відверто. Правління моєї кампанії проявляє неабияку зацікавленість до цієї справи. Ваш гонорар може бути визначений будь-якою п'ятизначною цифрою. Але крім грошей є перспектива. Ви мене розумієте?

Ягвіц зрозумів усе ще з самого початку: він потрібен Улласові. Розмова була просто розвідкою. Він потрібний Улласові. Це закономірно. Рано чи пізно так повинно було статися. Але чи варт все починати спочатку?

— Я не зовсім вас зрозумів, генерале.

— Я ще раз підкреслюю, що веду з вами розмову, як приватна особа, як представник приватного підприємства.