Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович. Страница 30

Що ж за інтереси у концерну, що його взявся захищати Уллас? Які справи і перспективи цієї фірми? Що, зв'язане з нашою країною, може їх хвилювати й непокоїти? Можливо, те, що досить тривалий час у нас були напружені відносини з однією з країн, де господарі Улласа, засукавши рукави, гребуть гроші з уранових рудників. В останній час широка громадськість цієї країни стала підносити голос проти цих варягів, висловлюватись за те, щоб зробити рудники джерелом національного прибутку. Звернулися до нас, попрохали технічної допомоги. Ми не відмовили. Все йшло добре, але заметушилися господарі Улласа. Здійнявся галас в їх пресі. Особливо після повідомлення, що парламентська делегація цієї країни відвідає Москву в кінці липня.

Степаничев дістав хустину, міцно витер нею лоба і облизав губи. Карпенко, помітивши це, налив у склянку води й простягнув її генералові. Але той покрутив головою і продовжував:

— Адже навіть нетямущому зрозуміло, що цей візит повинен привести до подальшої нормалізації відносин між нами і державою цих парламентаріїв. Врахуй також, що до складу делегації входять лідери найкрупнішої в них парламентської партії «Національна єдність». Вона об'єднує середні прошарки населення. Серед цих лідерів є й такі, які ще вчора досить різко критикували «політику Москви», а сьогодні життя навчило їх бути більш обачними, вибираючи друзів. Ці люди користуються в себе на батьківщині не малим авторитетом. А восени там повинні відбутися парламентські вибори, які в значній мірі визначать політику цієї країни на найближчі кілька років. Тепер тобі зрозуміло, чому так занепокоїлись пани концесіонери? При такому стані нинішній візит в нашу країну може мати сумні наслідки для господарів Улласа.

Карпенко задумливо доторкнувся брови.

— Так. Дуже можлива провокація.

— Це ми й будемо мати на увазі. Так і Москва мене попередила, коли познайомилася з справами. Паралельно й одночасно будемо перевіряти всі можливі в цій обстановці варіанти. Зараз приїде інженер-мостовик, якого ти викликав з Вишгорода. Він приїхав зі мною і зразу ж пішов на 107-й кілометр. Треба буде, щоб він написав, який потрібен час для відбудови мосту, якщо диверсія вдалася б. Треба знати точно: яку шкоду розраховував завдати ворог, бо не виключено, що «Начальникові» цей міст якось заважав.

Степаничев підійшов до відкритого вікна.

— Ось і інженер іде. Між іншим, дуже експансивний товариш. Займись ним, Ігоре Олександровичу, — генерал посміхнувся якось лукаво і навіть трохи загадково. Так, принаймні, здалося Карпенкові.

— Ну, чого ти на мене дивишся? — запитав Степаничев, затримуючись в дверях. — Тепер твоя черга головувати. А я пішов,

Розділ XIII

ДЕЩО З'ЯСОВУЄТЬСЯ

В дверях стояв Кость Замбахідзе, Чорнобородий, величезний, відвертий у своїх почуттях. Друзів розділяв стіл. Вони стояли і трохи збентежено посміхалися.

— Ну? Хто першим буде бити? — запитав Кость, — Я тебе за те, що ти тоді втік, чи ти мене за те, що я «доніс» на тебе?

Карпенко обійшов стіл, обняв Замбахідзе.

— Тепер здоров по-справжньому, борода!

— А взагалі тобі повезло! — вже кричав Замбахідзе. — Коли б генерал вчасно мене не попередив, я тобі полатав би боки! Три ночі спати не міг! Приїхав до себе немов божевільний. Люди навіть обходили, такий страшний був! В душі не вірив, що ти міг виявитись… чорт, навіть повторити не можу. Ну, міг же ти хоча б натякнути!

— Що ж я міг тоді тобі сказати? Адже я виконував завдання. Я тебе стільки ж не бачив, скільки й ти мене.

— Ладно, ладно, не виправдовуйся. Ну, а цього… ви спіймали? Він хотів міст на 107-му кілометрі сковирнути?

— Ні, не так це просто, Костю. Але думаю, що довго розбишакувати у нас він не буде. А як з мостом? На скільки днів припинився б рух, коли б вони його висадили?

— Днів? — здивувався Замбахідзе. — На те, щоб такий місток полагодити, у військовий час 6 або 8 годин давали. Дистанція шляху має запасні двадцятиметрові змонтовані ферми, Мосто-поїзд швидко б поставив їх на місце: Гірше, коли б висадили й опори, але вони невисокі, і тому теж не ускладнили б справи. Не розумію — навіщо їм потрібен був саме цей місток? Вже якщо вони задумали щось серйозне, то повинні були б вибрати для диверсії такий міст, як на 141-му кілометрі. Там десять ферм. До того ж міст висить над безоднею, Там нам довелося б поморочитись.

— Ти все це опиши якнайдокладніше в своєму висновку.

— А висновок уже є. Ось він, — і Кость подав Ігореві кілька аркушів паперу, — Чим ще можу служити вам, товаришу підполковник?

— Підіть допийте пиво, що його ви не встигли у вагоні-ресторані випити, — підказав генерал, який саме зайшов. — Сьогодні ви, Карпенко, можете бути вільним. Товаришу Замбахідзе, не поспішайте їхати до Львова, Може ще будете потрібним. Ми вам відрядження будь-яким числом позначимо. Ну, гуляйте!

— Де ви ночувати будете, Юрію Кириловичу? — запитав Карпенко.

— А ти що — мій ад'ютант? Тут в кабінеті на канапі ляжу. Майор мені дозволив.

— Юрію Кириловичу, але і готелі…

— В готелі один лише номер, що його ви з Лоськом захопили, — перебив Степаничев, — та й інженера твого треба буде там влаштувати. Ну, йдіть уже! — і генерал виштовхнув їх за двері.

Спершу друзі пішли на річку, Вони зайшли вгору по течії, подалі від людних берегів. Золотистокоричньові сосни збігали тут майже до самої води, розсипаючи на дрібніш пісок зелені і руді голки. Ще кроків за сто до річки Карпенко зняв черевики, і, тримаючи їх в руках, пішов босоніж по холодному піску.

Вони роздягнулися біля величезного плескатого каменя. З нього річка під час розливів стерла піском і галькою всі нерівності.

— Ну, от і стіл є,— вдарив Кость черевиком по каменю.

— А на стіл?

— Найдемо, дорогий, найдемо. Давай все ж намну тобі боки. — І він, підскочивши до Ігоря, схопив його за плечі.

Друзі стали боротися, Кость сопів і крякав, намагався підім'яти під себе крупне, м'язисте тіло Ігоря, Той мовчки вивертався, але відчував, що не витримає довго: що не говори, а все ж відчутна різниця у вазі на п'ятнадцять кілограмів!

— Здаюся, чуєш, здаюся! Руки зламаєш, ведмедю! — почав благати Карпенко.

— Тож-то! — послабив свої обійми Замбахідзе і тут же грьопнувся на спину, збитий підступним ударом ноги під коліно. Карпенко вже втікав до води. Кость догнав його посеред річки, і вони, борючись з пружною течією, попливли на протилежний берег.

Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.

Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.

В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці знайди «діда». Він просив. Привіт». Ігор стояв біля вікна. Світити світло ще було рано. Сутінки починали заповзати в кути кімнати. Густі криваві промені вже невидимого сонця, пробиваючись крізь узорчатий заслон далекого гірського лісу, залили холодними барвами шибки і оцинкований дах сусіднього будинку. В кімнаті було душно, Карпенко вийшов. Кілька разів пройшовся довгою, що вела через все село, вулицею, постояв біля газетної вітрини, потім пішов у сквер до репродуктора — послухати останні новини.

Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.

Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.

Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.