Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович. Страница 34

Лосько чистив мундштук тоненьким дротом і мружачись, час від часу дивився в нього навпроти світла.

— А він же потрібен був нам живим, — сказав капітан, продовжуючи вибивати з мундштука нікотинові пижі.

— А комусь це було зовсім не потрібно, навіть протипоказано, — в тон йому відповів Карпенко.

Лосько здивовано звів брови:

— Ти думаєш…

— Умгу, — кивнув головою Ігор, кусаючи дубами сірника. — Не тільки думаю, а бачу: забили, а потім — обличчям в мурашник. Ці кузьки обгризли б його до черепа. Не лише слідство — рідна мама не впізнала б.

— Вбивця ховав «портрет»?

— Так. Якщо це не «Начальникова» робота, то когось з його підручних. Коломийчук уже був їм не потрібен, а попадись він нам — міг би переплутати карти «Начальника».

— Швидше всього, що це зробив сам «Начальник». Навряд, чи він доручив би комусь прибрати свідка: знову залишиться свідок.

— Так, ти маєш рацію. І здається мені, що «Начальник» засів у Вишгороді.

— Чому?

— На це останнє побачення з Коломийчуком він приїжджав з Вишгорода…

Ігор швидко роздягнувся і пірнув у ліжко. Довго не міг заснути. Знав, що й Лосько не спить.

Обидва лежали в темряві з розплющеними очима і думали, думали, думали.

Позбувшись усіх або майже всіх своїх підручних «Начальник» повинен був залишити думку про диверсію на перегоні, бо сам він без допомоги трьох-чотирьох осіб нічого не міг би зробити. Якщо після викриття «Глухонімого», затримання «кореспондента» «Начальник» пожертвував ще трьома своїми агентами, пославши їх на наперед приречену справу, то треба думати, що люди були йому не потрібні. Він навіть, про всякий випадок, «ліквідував» і Коломийчука. Отже, відмовившись від диверсії на ділянці Клуш — Стопачі, «Начальник» затіяв щось інше. Що? Здійснити терористичний акт під час зупинки поїзда? Але в Стопачах експрес не зупиняється. Вірно! Тому начальник перебазувався у Вишгород. Значить, Вишгород!

І Карпенко з Лоськом вранці виїхали у Вишгород!

Розділ XV

МАЛЯР ПРИХОДИТЬ ВЧАСНО

Метелик, залетівши на світло через відкрите вікно, бився об масивну настольну лампу.

Допит тривав вже дві години. Власне, це не можна було назвати допитом, оскільки той, кого допитували, вперто мовчав. Він мовчав п'ятий день. Правда, незворушність його вже не здавалася такою твердою. Часом в його очах спалахувала іскорка неспокою. Карпенкові навіть здавалося, що в них десь глибоко приховав ний страх.

— Отже, ви відмовляєтесь назвати себе?

Заарештований пригладив рукою зачіску.

— Ви вже п'ятий день називаєте мене «кореспондентом» і я охоче відкликаюся на це ім'я, — він говорив повільно, розтягуючи слова.

— А прізвище Федоров вам нічого не говорить? Дмитро Іванович Федоров?

Куточки вуст заарештованого ледь помітно здригнулися.

— Припустимо, що це я. Але, мабуть, це вже вам відомо.

— Відомо. Відомо й те, що під цим ім'ям ви з 1949 року працювали інспектором воєнізованої охорони однієї з московських доріг. Відомо й те, що це не ваше справжнє ім'я.

— Припустимо.

— Ви прибули в Москву в сорок сьомому році, начебто після демобілізації з військової частини 22518. Але ви ніколи не служили в цій частині.

— Припустимо.

— Слухайте, Федоров, чи як вас там… Чи не здається вам, що в ваших же інтересах бути більш багатослівним?

— Ні, не здається.

— Чи не думаєте ви, що ми так нічого більше й не взнаємо про вас?

— Ні, я цього не думаю, громадянине слідчий. Не кривлячи душею, скажу, що ви зі мною справились дуже добре. Думаю, що рано чи пізно ви про мене будете знати все. Але в моїх інтересах, щоб це було пізно, а не рано. Адже я знаю, чим повинен поплатитися за вбивство тільки вашого офіцера. Але знаю н те, що цікавлю вас не лише як вбивця. Вам потрібно інше, головне. І про це інше ви хочете дізнатись від мене. Це природно. Але природно й те, що я не поспішаю предстати перед Військовим Трибуналом. Це не в моїх інтересах, бо вирок я вже знаю наперед. А мені нікуди поспішати. Не зрозумію лише, як я наскочив на вашу засідку.

— А вам ніколи не здавалося, що вами просто пожертвували, як пішаком?

— В нашій роботі все можливе. Хоча зараз це вже не мав значення.

Більше він нічого говорити не став. Заарештованого вивели.

Ігор сів проглядати списки громадян, які зупинилися в готелях, що їх щойно приніс капітан Лосько, і дані міліції про всіх тимчасово прописаних або навіть деяких непрописаних осіб, що проживали на приватних квартирах. Його цікавили мужчини віком від 30 до 50 років, що прибули до міста дев'ятого липня.

Як не намагався Карпенко звузити коло, все ж список був безнадійно довгим, і підполковник готовий був відмовитись від цієї затії, що зайняла б тиждень копіткої праці в кількох співробітників. Лосько взяв під контроль пошту й телеграф, особливо його цікавила кореспонденція, що надходила до запитання.

Широким фронтом провадився пошук. Райуповноважені надсилали оперативну інформацію. Проглядаючи її, Ігор ставив помітки: «Перевірити», «аноиімка-наклеп», «цікаво, але не зараз», «перевірити терміново». На ноги були підняті десятки співробітників, що забезпечували нагляд за ресторанами, вокзалом, аеропортом, автобусною станцією, зупинкою таксі. Зовнішність людини, яку вони шукали, була їм відома лише в загальних рисах: по усному описові. Старанно перевірялися всі версії, припущення, навіть ті, що на перший погляд здавалися безглуздими.

Карпенко, який керував операцією, не давав нікому спокою. 3 одними він розмовляв заохочувально, весело, з іншими холодно і ввічливо; одних він проводжав в посмішкою в сірих очах, інших — жорстко стиснувши губи, щоб не підвищувати голосу. Одні були вдячні йому за пораду і вчасно підказану думку, інші ображалися за дошкульну репліку або незадоволено підібрані губи. Було по-всякому: йшла велика і дуже трудомістка робота. В кожного вистачало глузду зрозуміти, що його особиста симпатія чи антипатія до цього молодого підполковника все ж закінчується там, де починається виконання наказу Карпенка, що не підлягає суб'єктивним оцінкам.

Терміновий від'їзд генерала в Москву несподівано поставив Ігоря в трохи неприємне становище: йому треба було керувати операцією, що в ній брали участь як його підлеглі люди, старші не лише за віком, але й за досвідом роботи.

Раз Степаничев пішов на це, то в нього, розумів Ігор, були якісь свої розрахунки, і Карпенкові не залишалося нічого іншого, як діяти згідно з становищем, що складалося.

Відчинилися двері, зайшов Лосько. В руках у нього була зелена папка, що її Ігор раніше не бачив.

— Ой, які новини тут! — весело вигукнув Лосько, вимахуючи папкою.

— Ти відразу говори: хороші чи погані?

— Найцікавіші! — майже проспівав Лосько, підходячи до Ігоря. — На! — Він кинув папку на папери, що їх переглядав Ігор. — Я був на третьому поверсі. Туди прийшов маляр міської рембудконтори Шпак і зробив дуже…

— Ти зробив би дуже корисну справу, коли б помовчав. — Карпенко вже гортав аркуші, підшиті в папці.

— Добре. Читай сам. Я вже все напам'ять знаю.

Ігор зупинився поглядом на одній сторінці, списаній крупним твердим почерком. Вона свідчила, що в один з відділів обласного управління надійшла заява якогось Шпака про те, що сьогодні в дві години дня він зустрів колишнього генерал-хорунжого української повстанської армії «Вітра».

— Що? — підморгнув Лосько, помітивши розгублене обличчя Карпенка. — Твій старий знайомий.

— Ну, знаєш! — розвів Ігор руками.

Лосько підійшов до столу, на якому лежала карта області, взяв з цигаркової коробки прапорець-фішку, надписав чорнилом «Вітер» і ввіткнув його в крапку на карті, під якою було написано: «Вишгород».

Карпенко, що мовчки спостерігав за квапливими рухами рук капітана, запитав:

— Слухай, Стасю, чи не робимо ми зараз помилку? — Він кивнув головою на коробочку з чистими фішками.

Лосько, не відриваючи руки від карти, різко повернув голову: