Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович. Страница 43

Поїзд, набираючи швидкість, пірнув в темряву гаю, що з обох сторін оточив залізницю. Між деревами мигнули й згасли вогні станції.

Пересівши ще в два поїзди, Ягвіц посеред дня приїхав в Москву.

В Москві прямо з Київського вокзалу він поїхав у «Мосторг», купив костюм, сірий пильник, черевики і шляпу. Ввечері Ягвіц виїхав на Ростов. Години через три, вийшов в тамбур, відчинив двері і пожбурив у темряву ночі, що її з гуркотом розсікав поїзд, згорток з старим одягом.

В багатолюдній метушливій Москві він трохи заспокоївся. Біс з нею, з цією делегацією! Треба вискочити звідси, а там він поверне Улласу до останньої копійки всі гроші, що їх той перерахував на рахунок Павла Савура, і нагадає генералові слова його співвітчизників: «Краще один раз бути боягузом, ніж назавжди — покійником». Тим більше, що він, Ягвіц, зовсім не був боягузом і весь час рискував. Так що він міг би і не повертати гроші. Але навіщо себе вв'язувати ними?

Як він не намагався заспокоїти себе думкою, що міна просто не вибухнула, відчуття страху постійно терзало його мозок. Інстинктом розвідника Ягвіц відчував, що зіпсована міна — не може поясняти невдачу, але нічого іншого придумати не міг, хоча й розумів, що його вистежили. Але коли?.. В Ростові зійшов з поїзда і об'їхав все місто, пересідаючи на тролейбуси, трамваї, таксі Він навіть виїхав у таксі за місто. Щоб переконатися, що за ним не стежать, зупинив за поворотом, що огинав гайок, машину і пройшовся назад, стискаючи в кишені пістолет. Шосе було порожне. Друзі закинули б йому, що це старий прийом, але Ягвіц ніколи його не цурався. Машиною він доїхав до Новочеркаська, а звідти приміським поїздом повернувся в Ростов» але на цьому не заспокоївся. Від Ростова на Керч Ягвіц поплив пароплавом, добрався до Ялти і пересів на «Грузію». В третьому класі плив аж до Сухумі і там під виглядом відпочиваючого без путівки, «дикуном», як тут говорили, найняв кімнату і прожив кілька днів.

Південне сонце, безтурботний вигляд пляжів, ласкаве тихе море повернули втрачене було відчуття спокою. Крім того, вирушаючи щоденно в далекі прогулянки в гори, він остаточно переконався, то за ним не стежать. Ним уже оволоділа єдина думка: добратися до Вірменії, знайти там резидента і за його допомогою перейти кордон в Туреччину. Одного разу, лежачи на гарячому давші, він подумав про те, що вибратись з цієї країни важче, ніж потрапити до неї, якщо, звичайно, потрапляєш таким шляхом, як він. Нового в цьому нічого не було, він завжди це знав. Але зараз, дивлячись на горизонт, за яким, наче опускаючись в густосинє море, зникали хмари, особливо гостро відчув цю добре засвоєну істину. Хмари були, мабуть, десь там, вже по той бік невидимого бар'єра, що за нього він прагнув перебратися. Ці хмари ввесь день стояли перед його очима. Увечері Ягвіц виїхав у Тбілісі Переночувавши на вокзалі, сів на поїзд, що йшов у Ленінакан. Звідси треба було їхати по шосе, що петляло поміж скелястими вершинами і бездонними прірвами. Починалася високогірна частина шляху. Химерно зламане гірське пасмо тяглося на багато кілометрів. Хребет його, вкритий вічними снігами, був своєрідним геологічним мостом, що з'єднував Грузію та Вірменію. Але міст цей був доступний лише диким козам та рідше — альпіністам.

Нарешті, втомившись від дороги, що без кінця петляла, Ягвіц зліз з вантажної машини і розплатився з відчайдушним водієм. Метрів за сто від шосе, в вузькій ущелині, як на макеті, до скель тулилося невелике містечко Лцен. Від нього, якщо йти в оці дикі, прямовисні гори, за 18 кілометрів кордон з Туреччиною. Він пролягає десь там, на височині 3.000 метрів, за сніговим гребенем. Але зараз Ягвіца цікавить це невелике містечко з плескатими дахами, де поруч з зеленою піною пишних садів росте чахлі арча — деревоподібний яловець.

Спустившись сипучою стежкою, Ягвіц опинився на початку вулиці. Він пішов нею і незабаром почув багатоголосий гомін. Це був ринок. На відкритих рундуках — сир, мед, яйця, різана птиця, лаваш. Поміж великими плетеними корзинами, що в них затишно примостилися глечики з мацоні, походжали покупці. Але що це? Двічі в натовпі промайнув зелений картуз військового крою. Ягвіц іде за ним. Він бачить, що біля молодої вірменки, яка вивісила бурдюки з вином, стоїть білобрисий сержант-прикордонник. Вони, посміхаючись, розмовляють. Строкатість базару вже не розважав Ягвіца. «Тут — кордон», пригадує він і виходить на тиху вуличку.

Ще в Ростові він не поголив вуса. І тепер, засмаглий, з темними вусами і бровами, в гладкій поплиновій сорочці з стоячим комірцем і довгим рядом ґудзиків, підперезаний вузьким пояском, в м'якому повстяному ковпакові на голові він був схожий на місцевого жителя. Незнання вірменської мови не бентежить його. Він може бути, врешті-решт, азербайджанцем або грузином, що вдається до російської мови. Документи на цей випадок є.

Ягвіц походив по місту і на його околиці знайшов провулок, що виходив на шосе. В будинкові під 12-тим номером живе потрібна йому людина. Адресу її він взяв ще в Франкфурті. Прізвище і— своє чи чуже — Чельянц. Бракер місцевого шкіряного заводу. Ким він був раніше? Ягвіц пригадує: здається, контрабандистом. Але це не має значення.

Він заходить через маленьку хвірточку в дворик. Біля порога навпочіпки сидить літня жінка ї гострить об камінь довгий ніж, Помітивши пришельця, вона зводиться назустріч і запитливо дивиться на нього.

— Мені потрібен Чельянц, — звертається до неї Ягвіц.

Жінка, мабуть, не розумів російської мови. Але почувши прізвище Чельянц, киває головою і зникав в темних сінях. За деякий час на поріг виходить невисокий худорлявий чоловік в низьких м'яких чоботях на кривих ногах. На смаглявому обличчі ного тонкий хрящуватий ніс і глибоко посаджені чорні очі Погладивши сивуватого вуса, він запитує:

— Вам кого?

— Я з взуттєвої фабрики «Зоря». Мені потрібен товариш Чельянц.

— Ви з приводу рекламації?

— Не тільки. Ви товариш Чельянц?

— Так.

— Погано ви постачаєте нас…

За півгодини вони вже сидять на базальтовій брилі біля гірської річки Ахурян, що лютує на дні глибокої ущелини, Навколо1 купчаться скелі. Їх застиглі вулканічні форми місцями заступають дорогу річці, але вона люто б'є в валуни, наче щойно зіткнулася з перепоною. Тут безлюдно й тихо, якщо не зважати на розлючений клекіт річки.

— Є два шляхи, — задумано говорить Чельянц і кидає вниз чергову пайку камінців. — Треба їхати двадцять п'ять кілометрів по шосе. Машину залишимо в колгоспі імені Мікояна і підемо через ущелину в гори на Ханчарську сідловину. Там неподалік прикордонна комендатура Хансар. Мені там нічого боятись. Я — бракер. Приїхав подивитися на худобу. Там є випас. Я їжджу туди часто. Ви — зі мною. Значить теж не страшно. Переходити там кордон людині, яка піднімалася на п'ятий поверх і то лише на ліфті — можна. Це найдоступніше місце. Страшне інше. Про зручність його знають прикордонники. Розумієте?

— А другий варіант?

— Другий? Там все шкереберть. Сніговий перевал. Височінь майже три кілометри. Альпіністських стежок немає. В цю пору року перевал перекривають обвали. Про незручність цього шляху прикордонники теж знають. Тому їх там зараз майже немає. Лише на «Пристановищі десяти» живе кілька душ. Але цим шляхом можна йти через місяць.

— Ви що ж, думаєте, що я тут місяць буду чекати! — спалахнув Ягвіц.

— Я нічого не думаю. Думати треба вам.

І Ягвіц думав, Він знав свою верблюжачу витривалість і міг на неї покластися, але знав також і те, що для переходу через трикілометровий сніговий гребінь необхідна не лише витривалість, але й досвід альпініста, досвід, що його в нього майже не було.

— Підемо через Хансарську сідловину, — врешті говорить Ягвіц.

— Добре. Підемо через Хансар, — погоджується Чельянц. — Ще раз нагадую, що я через кордон переходити не буду, Я доведу вас лише до п'ятикілометрової стежки, дам вам карту, а далі підете самі. Цей наказ я виконую вже багато років. Я лише провідник, — Чельянц пожбурив пригорщу камінців і, наставивши вухо, прислухається, як вони падають.