Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 24

— Пане, — зненацька сказав середній трактирників син, не зводячи зі Стократа захопленого погляду. — Дозволь подивитись на твій меч!

Трактирник захлинувся й застиг, вирячивши очі, поволі червоніючи, наче рак в окропі. Старший дивився з-за шинкваса, під удаваною статечністю ховаючи цікавість.

Стократ усміхаючись витяг меча з піхов. Клинок був чистий, як і має бути щира сталь. Старші трактирникові сини, зачаровані виглядом прославленої зброї, не звернули ніякої уваги, що батько їхній трохи не вмер, вдавившись кашею.

Дружина швиденько постукала трактирника по спині. Джміль стояв, тримаючи перед собою тарілку з хлібом, дивлячись не на меч і не на батька, а на Стократа.

Раптом у дворі загавкали собаки. Застукали копита. Жінка схопилася:

— Гості приїхали!

І кинулась до дверей, але двері розчинилися перед нею самі. Жінка позадкувала: в одвірку стояв стражник з Макухи, із запаленими очима, блідий, дуже злий.

— Агов! Трактирнику! Що тут у вас? Що за трупи?!

Оце князь, подумав здивований Стократ. Таємні спостерігачі? Голубина пошта? Чи, враховуючи нічний час, совина? Щоб до ранку прибути на перевал, треба виїхати з Макухи раннім вечором, а краще після обіду, а ще краще їхати зранку, бо нічна поїздка по Білій дорозі може закінчитися на дні ущелини, на гострому камінні…

Трактирник почав пояснювати про розбійників, причому вигляд у нього був такий розгублений і наляканий, що підозрювати в ньому спільника було просто смішно. Тим часом стражників у обідній залі було вже четверо, і всі вони, судячи з вигляду, подолали свій шлях уночі і в поспіху.

— Купець, значить, — сказав, наче виплюнув, старшина дозору. — Доторгувався Східець… Ну та й розбійники, хай їм, полягли, це добре, трупи треба звезти вниз, може, впізнають кого… А ти, — він раптом обернувся до Джмеля, який так і не випустив тарілки з хлібом, — про тебе є спеціальний князівський наказ: тебе терміново доставити в Макуху.

— Мене?

— Його?

— Джмеля-а?

— Що сталося? — нарешті спитав Стократ.

— Що треба, — пробурмотів стражник, але, обвівши поглядом обличчя, все-таки не промовчав: — Прийшло повідомлення від цих… лісовиків поганих, прислали князеві якесь своє вариво. Майстер-мовознавець його сьорбнув — і помер у ту ж таки мить!

Джміль упустив тарілку. Глина розкололася, чорні скалки розляглися віялом на підлозі.

— А тому збирайся, хлопче, — стражник був похмурий, мов чорна хмара. — Немає більше в Макусі мовознавця, а цей, Пундик, хай йому, з переляку весь у соплях сидить… Лісовики дроворубів обстріляли. Двох привезли ледве живих, поколотих, у третього стріла вухо збила. І не зрозуміло, що відбувається, сучком їм у дупу, і чого ждати, с-сучком, сучком…

— Я зараз, — тихо, але виразно сказав Джміль. — Я зберуся. Зараз.

Він нахилився й дуже швидко став збирати хліб. Більше в кімнаті ніхто не рухався: трактирник важко дихав, дружина його стояла, заламавши руки, і завмерли старші сини.

— А про мене князь нічого не казав? — запитав Стократ.

— Про тебе? — здивувався начальник варти. — А навіщо ти нам потрібен? Їдеш у Долину — то й їдь собі…

— Розпорядження твої засунь собі у вухо, — м’яко сказав Стократ. Стражники одночасно ворухнулись, як торкнута вітром трава, але одразу, перехопивши його погляд, завмерли.

Піднімаючись, він люто розтяг губи:

— Хазяїне! Коней нам свіжих!

Усі в цю мить дивилися на нього, і тільки Джміль — без страху.

Удруге за кілька днів Джмелеве життя круто повернулось. Якщо не зважати на той момент, коли воно висіло на волосині.

Стократ узяв його до себе в сідло. Першу частину шляху, рівну, здолали легко й незабаром опинилися на місці вчорашнього побоїща. За ніч кров усоталася в землю, але кляті мухи, кружляючи над стежкою, дзвеніли настирно й нудотно. Джміль судомно ковтнув. Стократ торкнувся острогами коня, і той перейшов на рись.

Проминули те місце, де Джміль зустрів торговця. Проминули потаємну стежку; Джмеля погойдувало в сідлі, і погойдувався світ навколо: мальовнича прірва праворуч. Стрімка стіна, поросла чагарями, — ліворуч. Потихеньку почали злипатися очі.

— А тепер, — сказав Стократ упівголоса, — розкажи мені все, що знаєш про лісовиків. Це дуже важливо.

— Я небагато й знаю…

— Просто відповідай. Як вони себе називають?

— Вони? Люди…

— У них немає спеціального слова… смаку, щоб виділити своє плем’я з інших? Деревні, лісові… щось такого роду?

— Ні. Вони кажуть… вони смакують про себе — «люди».

— А ми тоді для них хто? Як вони нас називають?

— Чу… чужі, — Джміль затнувся. — «Без’язикі».

— Хто в них править? Князь, правитель — хто?

— Називається «вождь»… У них є кілька родів, значніші й простіші, вождь — такий важливий дід… здається.

На вузькій і крутій ділянці дороги Стократ спішився, залишивши Джмеля в сідлі, і пішов поряд, ведучи коня за вуздечку. Стражники догнали їх і тепер їхали позаду, дотримуючись шанобливої відстані. За стражниками, відставши, тяглися старші Джмелеві брати з сумним вантажем — тілом Східця.

— Вони, виходить, люди, а навколо без’язикі чужинці, — замислено проказав Стократ. — Слухай, а як вони думають? Якщо в них немає слів?

— По-моєму, так само, як ми. Тільки… язиком.

— Отак?

Стократ висунув язика, витріщився на його кінчик, скосивши очі. Джміль, хоч який був змучений, засміявся.

— Так, повеселішав, уже краще… А що в них за зброя, крім луків?

— Ще метальні ножі… Усяке. Вони хороші мисливці… Ще отрути.

— Отрути — це погано, — пробурмотів Стократ. — Раніше вони ніколи не намагалися отруїти послання?

— Що ти!

Стократ замовк, про щось міркуючи. Дорога стала рівніша й ширша. Стіна зліва відступила, даючи місце низьким кострубатим соснам. Сонце визирнуло й відкрило Білу дорогу чи не всю — кручений шнурок жовтувато-молочного кольору.

— Ти кажеш, вони мисливці. Що, на полюванні, щоб терміново покликати товариша, вони несуть йому питво?

— Ні! Розумієш, вони ж не глухі. Вони можуть перегукуватися по-пташиному, наприклад. Повторювати звірині звуки. Щоб сказати «Привіт, це я» або «Подивися праворуч» — самого свисту вистачить. Але вони не називають це «мовою» і не вважають розмовою, гідною людини.

— Гм.

— А «мовою» вони називають тільки те, що можна покуштувати язиком… Посмакувати. Це гідно людини. У них є цілий ритуал для бесіди — коли двоє сидять, і перед кожним спеціальний прилад, щоб обмінюватися смаками. Потім настанови — коли один готує смаки, а багато інших смакує. Майстер розповідав, є ще пісні, поеми…

Джміль затнувся. Він не міг журитися за майстром. Повинен був журитися, але не почував скорботи, а тільки гіркоту.

— Поеми? — обережно здивувався Стократ. — Пісні?

Джміль зітхнув:

— Будь-який сенс на воді або на вині, або на жирі — це просто послання. А вкласти сенс у їжу — це вже пісня. Наступний щабель мистецтва.

— Тушковане м’ясо, — мрійливо проговорив Стократ. — З підливою… і травами. Я відчуваю цей смак… Але не чую пісні. Тільки втіху для шлунка.

— От за це вони, власне, і зневажають людей. — Джмеля на секунду перестало хилити в сон. — Майстер розказував — у них у давні часи бували довгі бенкети… де всі одночасно смакували щось героїчне. І до кінця бенкету знали й почували більше, ніж на початку.

— Героїчне? — зацікавився Стократ. — Про що ж?

Джміль відвернувся від прірви, щоб не закрутилася голова.

— Про подвиги. Про воїнів… Про те, як хтось гине, а інший в останню мить приходить на допомогу і всіх рятує.

І замовк, уражений невідповідністю: він, що жодного разу в житті не тримав меча, — і пишномовні мрії про доблесть.

— Воєнна доблесть — це добре. — Стократ ішов легко, його чоботи, здавалося, ледь торкалися крутої, нерівної, кам’янистої дороги. — Тепер скажи мені: з ким вони воювали? Коли? Хто переміг?

— Я не знаю! Це ж хтозна-скільки років минуло! Майстер казав, що в них були війни між собою, потім ще з людьми, тоді, раніше, коли про Макуху й не чули. А потім їм набридло воювати, вони пішли до себе в ліси й відгородилися від усіх. Їм нічого не треба — усе в них є, ліс, вода, дичина… От тільки буряки люблять. На буряки найохочіше міняють свій ліс.