Стократ - Дяченко Сергій Сергійович. Страница 41

Хлопчик трохи схилив голову, позначаючи вітання, й питально подивився на жінку.

— Іди поки що до себе, — напружено всміхнулася вона. — Час іще є…

Хлопчик пішов, не сказавши ні слова. Нора пройшлась уздовж стола, сама запалюючи свічки.

— Лісовий Цар прийде по нього, щоб забрати на п’ять років, — сказала буденно. — Він перетворить його на дерево й навчить керувати часом. І ще він навчить його бути вірним Лісовому Цареві й ніколи не думати про бунт.

— Як з вами сталося це лихо?

Її рука з палаючою свічкою здригнулася. Жінка обернулася — виявляється, вона чекала довгого розпитування. Те, що Стократ не вимагав роз’яснень, її спантеличило.

— Наш батько прагнув захистити країну від Залізних Братів.

— Захистив?

— Як бачиш, — вона дивилася на вогник свічки в руці. — Ти не спитав, хто Альтів батько.

— Ймовірно, намісник.

— Тебе не бентежить, що я його сестра?

— Яка різниця, збентежений я чи ні? — він осміхнувся. — Ліс це влаштовує, як я розумію. Хлопчика визнано законним спадкоємцем.

— Ти дуже швидко міркуєш, — прошепотіла вона. — Ти ж… не просто бурлака з мечем, правда?

— Якби я був просто бурлака — хіба б ти запропонувала мені те, що запропонувала?

— Ні, — вона сіла за стіл і поставила свічку в свічник. Опустила руку в сумку на боці, вийняла папірець з надряпаними закарлючками, піднесла краєчком до вогню. Папірець зайнявся, освітивши її лице.

— Я тобі розповім, — сказала вона пошепки. — А ти сам вирішиш.

Три роки тому Лісовий Цар улаштував у себе в палаці великий прийом. Усі намісники одержали запрошення, їхні найближчі родичі — теж. У величезній кам’яній залі, за довгими столами, мовчки сиділи люди: хтось був знайомий між собою, хтось — ні. Хтось покликав Царя на свої землі, когось було захоплено силою. Усі сиділи, як рівні, але ніхто не почувався вільно.

Лісовий Цар вийшов до свого стола й підняв кубок. Слуги, що снували по залу, наповнили кубки гостей.

— Сьогодні ми п’ємо, — сказав Лісовий Цар. — Хто не вип’є — той мені ворог. А ви не хочете бути моїми ворогами, я знаю.

І в цілковитій тиші всі присутні в залі випили. І одразу почали падати.

Схопившись за край стола, Нора, крізь біль, відчула полегшення. Зрештою, жити не легше, ніж раптом умерти — особливо на бенкеті, після ковтка отруєного вина. Якщо, звичайно, вино не продовжить її муки заради царської забави…

Вона вмерла швидко. Її дух, здійнявшись над тілом, побачив згори завалену тілами залу. Вона шукала очима Пугача — і знайшла його; навколо метушилися слуги, збираючи трупи так само моторно, як раніше розливали вино. Узявши мертвого брата за руки й за ноги, слуги тягли його до помосту. Нора побачила, як тягнуть і її тіло, і як безпорадно волочиться по підлозі край святкової сукні. Коло помосту тіла викладали в ряд — на спину.

— Підійдіть до мене, — сказав Лісовий Цар.

Нора озирнулася й побачила, що всю залу заповнюють духи щойно померлих. Вона знову знайшла Пугача і потяглася за ним. Так, разом, вони наблизилися до помосту і зупинилися над своїми останками.

— Ви всі повернетеся до життя через кілька хвилин, — сказав Лісовий Цар утомлено. — Крім зрадника. Серед вас є один, хто задумав бунт. Він мертвий назавжди, і його душа не знайде спокою.

Прозорі фігури, що гойдалися в повітрі, були безмовні: вони не вміли ні говорити, ні кричати.

— Але якщо той, хто близько знає зрадника, сам його назве — я помилую обох, — сказав Лісовий Цар.

Папірець у Нориній руці догорів, обпалив їй пальці, попелом упав на скатерку.

— Твій брат хотів бунтувати?!

— На той час було ясно, що наш батько віддав країну у вічне рабство. Мій брат хотів одіслати нашого сина далеко, де Ліс би його не дістав. Тоді зі смертю Пугача закінчився б договір.

— І ти про це знала.

— Він мені не казав. Але мені не потрібні були слова, щоб знати.

— І ти видала брата Лісовому Цареві.

— Що значить — «видала»? Лісовий Цар і так усе знав, він хотів посміятися з нас і налякати інших. Я пам’ятаю, як трупи на помості раптом задихали й заворушилися, когось нудило… Я пам’ятаю, як отямилася — на підлозі. Поруч лежав Пугач — мертвий. І він не встав. Цар велів гостям повернутися за столи й продовжувати забаву. Я кричала: ти ж обіцяв! Він сказав: дарма ти повірила. Зраду, або сам тільки намір зрадити, я караю на смерть, і нехай це буде наука для всіх.

Вона підняла очі, в яких відбивався вогонь.

— Ти сказав — назви причину. Я кажу: причина в тому, що весь цей край, усі наші землі платять часом з вини моєї родини. Причина в тому, що мій син стане деревом на п’ять років і рабом Лісу назавжди. Коли він повернеться, я вмру від старості наступного ранку, як умер наш з Пугачем батько. Альт буде намісником, віддасть свого сина Лісові і вмре від старості в день його повернення, і так буде завжди!

— А якщо хлопчика звідси відвезти, — повільно сказав Стократ, — договір утратить силу?

Вона моргнула.

У цій кімнаті було багато запорошених старовинних речей, що стояли непорушно на своїх полицях ще звідтоді, як Нора й Пугач були дітьми. Згори, закриваючи всю стіну, звисала карта Населеного Світу, намальована на величезному шматку полотна.

— Збирайся, Альте, — Нора обняла хлопчика. — Стократ відвезе тебе далеко, де Ліс тебе не дістане.

— А ти?!

— А я пам’ятатиму тебе, поки не вмру… Збирайся. Це єдиний шанс.

Стократ зійшов униз, щоб не заважати їм прощатися. Тремтіли язички свічок над столом; Стократ подумав, що на дорогу непогано було б попоїсти. У таверні його кепсько пригощали, більше розважали байками…

Щось стукнуло в будинку. Загуркотіли стулки, загупали кроки, розчахнулися двері обідньої зали:

— Ваша милість! Там…

Слуга спіткнувся, оступившись на порозі, й почав падати. І так, падаючи, завис у повітрі. Завмерли вогні свічок, завмерли тіні завісок, що гойдалися на вітрі, завмерла муха в польоті навколо шийки пляшки. Стократ з цікавістю прислухався до себе: межа застиглого часу щільно прилягала до шкіри, шкіра трошки свербіла, і нічим стало дихати.

Обігнувши застиглого в падінні слугу, увійшов чоловік у сухому, без єдиної дощової крапельки плащі. Він був літній і геть лисий. Жовті очі його видавали нелюдську природу; чоловік зупинився навпроти, дивлячись на Стократа, і той дивився у відповідь, затамувавши дух.

Сіпнулися язички свічок: час потік знову. З гуркотом упав слуга. Стократ вдихнув, наче виринув з дна; в домі запахло пилом і димом, трошки — деревом, трошки — старими парфумами на жасминовій олійці.

— Ти хто? — запитав його Лісовий Цар.

— Бурлака.

Лісовий Цар дивився, наче не вірив очам. У цю мить застукали кроки на сходах: згори сходила Нора, бліда, як хмарина, і з нею хлопчик у дорожньому одязі.

Побачивши Лісового Царя, вони зупинилися. Лице жінки застигло, як поверхня зимового ставка. Хлопчик затремтів.

— Бачу, Норо, ти вже зібрала його в дорогу, — сказав Лісовий Цар. — Це добре.

Жінка подивилася на Стократа, і в її погляді більше не було надії.

— Ти помиляєшся, — сказав Стократ Лісовому Цареві. — Хлопчик поїде зі мною.

Запах диму згустився. Слуга, що впав коло порога, відповзав у коридор, задкував, не наважуючись підвестися.

— Не варто цього робити, бурлако, — сказав Лісовий Цар.

— А хто мені завадить?

Нора стояла, вчепившись у перила старих сходів, і здавалося, що її пальці проростають крізь поліроване дерево.

— Ходімо, — Стократ ступив до сходів. — Ходімо зі мною, Альте.

Хлопець ступив униз — і почав падати, як велика ганчір’яна лялька. Перш ніж він торкнувся підлоги, Стократ вихопив меча й зніс голову Лісовому Цареві.

Обезголовлене тіло повалилося без єдиного звуку. Одночасно з ним упав на сходи хлопчик і засичав од болю крізь стиснуті зуби. Стократ подав йому руку…

— Ти прийшов по чуже, — сказав Альт.