Опівнічні стежки - Канюка Михайло. Страница 104

Сєверцев зачинив за собою дверцята кабіни.

Було тихо. Висвітлений неживим світлом ліхтаря куток вулиці здавався неприродним, як погана театральна декорація.

3

– Сім бубен, – сказав Длугач.

– Мої! – протягнув руку Міщенко.

Ян Казимирович скоса зиркнув на партнера. Василь Сергійович Міщенко спокійно палив, ліниво слідкуючи за грою.

Пасуючи цю гру, Сєверцев обережно, але уважно розглядав Міщенка, який сидів навпроти. Це був худорлявий чоловік середнього віку з розумним і рішучим поглядом блискучих сірих очей. Хвилясте русяве волосся раз у раз падало на його високе чоло, і він щохвилини характерним жестом відкидав його назад. Губи, складені в іронічну посмішку, надавали обличчю скептичного виразу. Він справляв враження бувалої людини – навіть своєю манерою грати, лінивою і панськи зневажливою. Ось і зараз, чекаючи на відповідь Длугача, він бездумно пихкав цигаркою і всім своїм виглядом показував, що він виявив своїм партнерам особливу послугу, сівши з ними за стіл.

«Так, здається, Длугач був правий в оцінці його, – подумав Сєверцев. – Але все-таки треба бути насторожі, проаналізувати всі дані».

Інформація про Міщенка надходила до Сєверцева з двох джерел. По-перше, через Длугача, який прекрасно розумів, що за помилки в таких справах важать життям. По-друге, з іншого каналу, який був у Сєверцева. Микола Іванович співставив їх – все співпадало. Рідний дядько Міщенка дійсно-таки працював начальником розвідки у штабі так званої Російської визвольної армії Власова, а зараз живе у Парижі.

«От якби у самого дядечка одержати відомості про племінничка! – всміхнувся про себе Сєверцев. – На жаль, часу обмаль…»

Майже машинально слідкуючи за грою, Сєверцев цілком заглибився у свої думки.

«Таким чином, вербування Міщенка можна розпочати. Він може стати чудовим зв'язковим між підпільним проводом Сірого і нашою розвідкою. Гадаю, що шеф буде задоволений».

Непокоїла Сєверцева тільки одна обставина: час минав (хоча і недаремно), а до виконання головного завдання – зустрічі з керівництвом націоналістичного підпілля – ще далеко. Длугач лише сьогодні одержав наказ про відрядження до міста Л. Поки він там буде шукати шляху до Сірого, ще спливе чимало часу, і шеф буде незадоволений. Ну, на місці буде видніше… Головне, щоб Длугач якомога скоріше знайшов можливість вийти на Сірого.

А гра тим часом була у розпалі.

Ян Казимирович чарував. Він не просто грав, а виконував урочистий ритуал. Вираз його обличчя щохвилини змінювався, як у дзеркалі, відбиваючи кривляння вибагливої фортуни, що то дарувала йому відмінну карту, то підкидала всілякий дріб'язок.

Четвертий партнер, Яків Давидович Вінницький, літній товстий бухгалтер артілі промкооперації, підтягши до себе розкреслену пульку, роздивлявся записи гравців, підсліпувато мружачи маленькі очі і гарячково підраховуючи, скільки він може програти. Він раз по раз хапав прикуп, дивився у карти Сєверцева, намагався зазирнути і в карти Міщенка, але завжди наштовхувався поглядом на руку інженера, яка лежала на картах.

– Пас! – закінчив нарешті свої міркування Длугач.

Яків Давидович відкрив прикуп.

– Туз, король чирви! – блаженно скрикнув він. – От так везе!

Пулька закінчилася.

Вінницький, скривившись, розрахувався і пішов. Троє чоловіків, що залишилися у кімнаті Длугача, мовчки сиділи навколо столу.

– Які будуть пропозиції? – позіхнувши, спитав Міщенко.

– Може, поїдемо у «Динамо», повечеряємо? – запропонував Длугач.

– А не пізно? – Сєверцев поглянув на годинник.

– Чверть на дванадцяту. Поїхали, – рішуче сказав Міщенко, – треба ж випити за нове знайомство, – і він підвівся з-за столу.

– Перш ніж ми рушимо, – стиха почав Сєверцев, – у нас, Василю Сергійовичу, є до вас невелика справа.

– Слухаю, – Міщенко знову сів на стілець.

– Така собі невеличка справа, – втрутився Длугач. – Микола Іванович привіз вам вітання від дядька.

Міщенко здивовано підвів брови.

– Так, від дядька з Франції, – продовжував Длугач, – здається, генерал Міщенко у штабі Російської визвольної армії керував розвідкою? – він невідривно дивився на інженера.

Боже ж мій, як все це було йому знайоме! Скільки разів за своє життя він ось так ставив заздалегідь намічену жертву перед дилемою – віддати себе у руки ворожої розвідки чи піти на безчестя, розпад сім'ї, жах відкритої таємниці, арешт, в'язницю…

Скільки разів він слідкував за жалюгідними спробами розіграти обурення, стати в позу, висловити горде презирство до зрадництва. І, як результат, – тремтячі руки на столі, пониклі плечі і з острахом виведений підпис про умови співробітництва.

Міщенко не був виключенням з правил. Куди щезли удавана байдужість недбалих жестів і рафінований аристократизм! Правда, у порівнянні з іншими інженер тримався добре. Як тільки він упевнився, що його минуле не є таємницею для «партнерів по преферансу», одразу капітулював. Без афектації і гучних слів, як ділова людина, він закинув ногу на ногу і коротко спитав:

– Що я маю робити?

– Нічого особливого, Василю Сергійовичу, – Сєверцев відкинувся на спинку стільця. – Поки що нам необхідна ваша машина і ви за кермом.

– Для поїздки на кілька днів до одного з обласних центрів, – додав Длугач.

– Коли?

Не давши розкрити рота Сєверцеву, Длугач швидко мовив:

– А навіщо відкладати? Зараз повечеряємо і одразу поїдемо. О другій-третій годині дня, а то й раніше будемо на місці.

– Але я повинен хоча б попередити на роботі, – спробував заперечити Міщенко.

– Він має рацію, – підтримав інженера Сєверцев, – поїдемо завтра.

– Не треба зайвих телефонних розмов, любий Василю Сергійовичу, – з лагідною насмішкуватістю сказав Ян Казимирович. – Миколо Івановичу, повірте мені, не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Чи не так?…

Міщенко зрозумів прозорий натяк Длугача – йому не довіряли – і обурено повернувся до Яна Казимировича.

Але той попередив його:

– Спокійно, спокійно, Василю Сергійовичу, це добре, що ви розумієте мене. Але довір'я треба ще заслужити…

Сєверцев також змушений був погодитися з доказами свого єдиновірця, і троє чоловіків підвелися з-за столу…

* * *

В той час, коли сріблясто-сіра «Победа» мчала до міста Л., полковник Василенко, глибоко замислений, сидів у своєму кабінеті.

Старший лейтенант Зарудний швидко ходив по кімнаті і раз у раз кидав погляд за вікно, за яким прокидався яскраво-синій ранок.

– Ну що, що могло статися? Чому Міщенко не вийшов в умовний час на зв'язок? – уголос розмірковував він.

– Мало що могло статися… – глянув полковник з-під насуплених брів.

Потерши потилицю, він відкинувся у кріслі й поклав голову на бильце. Григорій знав, що Василенку легше думається, коли перед його очима – біла стеля, і сам принишк, вмостився на підвіконні.

Деякий час у кабінеті панувала тиша. Та ось Василенко, стиха побарабанивши пальцями по столу, почав повільно говорити, ніби радився з собою і Зарудним:

– Дванадцять годин тому він попередив нас, що збирається піти до Длугача грати в преферанс і там його нібито мають познайомити з новим «партнером»… Може, рибка клюнула, га?… – спитав полковник скоріше себе, ніж Зарудного.

– Логічно, – кивнув головою Зарудний. – Та невже й досі грають?…

– Почекай… А якщо так, і якщо взяти до уваги давні зв'язки Длугача з Л. та записи Діля… то несподіване зникнення Міщенка…

– Треба їхати до Л.! – скочивши з підвіконня, вигукнув Григорій. – Я готовий!…

– Ет, не лізь поперед батька в пекло, – заперечливо підвів руку полковник. – Давай подумаємо ще…

І в кабінеті знову стало тихо, тільки чути було голосне дихання Зарудного, мовби він щойно біг.

Василенко встав. Зарудний виструнчився.

– Так, ви можете їхати, товаришу старший лейтенант, – тоном наказу промовив Василенко і м'яко додав: – Тільки уважніше там…