Опівнічні стежки - Канюка Михайло. Страница 8

А старий, хоч і прикипів за дні хвороби до неї душею, та й давалася взнаки думка про самотню старість і відсутність близької людини, яка б по смерті закрила йому очі (що поробиш, і професійні розвідники з часом стають сентиментальними), в силу старої звички не розкривався одразу, ще і ще раз перепитуючи про її життя «там», щоб потім звіритись із своїми записами, зробленими раніше. За довгий час, як задоволено відзначав граф, дочка жодного разу нічого не переплутала, хоч і додавала до своїх перших спогадів все нові й нові деталі. Та це не викликало підозри, бо ж не може людина, розповідаючи про своє більш як двадцятирічне життя, не згадати потім ще якихось подробиць. Якби було інакше, у графа виникли б сумніви. Але Ірина добре грала свою роль і з часом, уважно стежачи за батьком, почала більше слухати старого, ніж говорити сама.

Так вона дізналася про те, чим займався її батечко до війни, хоча граф спочатку і не дуже ясно висловлювався про це. Все більше натяками, між іншим. Але Ірина вела себе обережно, не виказуючи ніякої зацікавленості, і граф нарешті сам не витримав і заговорив прямо про свої зв'язки і навіть почав будувати плани їхньої спільної роботи після закінчення війни.

Граф був певний, що німці програють війну. «За такий апетит, як у цього Гітлера, – говорив він, – якщо вдатися до історичних аналогій, доводиться завжди розплачуватися готівкою і сповна». Отже, вже зараз треба було думати про майбутнє. Граф знав: якщо не німці, то хтось інший згадає про нього, і особливо не турбувався…

А Ірина, проводячи з батьком довгі вечори у його старому будинку і обговорюючи з ним плани їхнього спільного життя, думала: «Все гаразд, все дуже добре… Тільки треба чекати».

Згодом все частіше, лежачи по ночах без сну, розуміючи, як стурбовані її долею на Батьківщині і безнадійно розшукують, а вона ніяк не може повідомити свого зв'язкового, що жива, хоч і безпорадна, Ірина болісно розмірковувала: «Що робити?» Це доводило її до нестями: неймовірно хотілося знайти своїх або одержати хоч якусь звістку. Але вона тільки зціплювала зуби, а вранці знову радо всміхалася батькові.

Старий граф не помилився. Про нього справді згадали. Одного дня після звільнення Парижа від фашистів, коли мало не все місто висипало на вулиці і площі, граф Кабардін повернувся додому незвично пізно. Нервово потираючи руки, він походжав по кімнаті і рипливим голосом задоволено розповідав дочці про свою зустріч із самим шефом, полковником Штольце.

Пихатий Штольце, на якому, як здавалося графові, ніяк не відбилися ні крах фашистського режиму у Франції, ні близька остаточна загибель гітлерівського рейху, недвозначно заявив, що треба міняти «хазяїна» і що він, Штольце, пам'ятаючи і шануючи послуги пана Кабардіна, запропонував його кандидатуру представникові однієї вельми солідної фірми, серу Елвісу Рочестеру. Граф зрозумів, що Штольце, навіть не спитавши його, просто перепродав старого, як півня на базарі, тому, хто більше заплатив, але заперечувати не став, розуміючи, що все могло бути набагато гірше.

Передача старого агента відбулася тут-таки, на бульварі. Піднявшися з садової лави, де вони сиділи, Штольце підхопив графа під руку і, завівши у невеличке бістро на розі, підступив до столика, за яким самотньо сидів немолодий чоловік з якоюсь безбарвною фізіономією. Це і був сер Елвіс Рочестер. Штольце, зробивши своє, одразу ж відкланявся, залишивши новоспечених колег домовитись наодинці.

Врешті-решт старий граф лишився задоволений і умовами, що їх запропонував Рочестер, і тим, що сам начальник розвідки, а не хто-небудь із його підлеглих виконав цю місію купівлі і продажу. Це свідчило про те, що Штольце не применшив його заслуг і що на старого чекало не таке вже й погане життя у новій якості співробітника розвідувальної служби однієї з великих європейських держав.

Ці та подібні до них думки роїлися у голові старого графа по дорозі додому і кінець кінцем спричинили добрий настрій.

Ірина відзначила, що граф ніби помолодшав, – згорблена спина випросталася, рухи стали енергійнішими, а погляд твердішим. Вона із занепокоєнням подумала навіть про те, що батько, знову занурившись у справи, може забути про неї.

Але за ці нескінченні місяці чекання Ірина стала настільки необхідною старому графові, що той і не мислив уже свого існування без неї. І, немов вгадавши її переживання, сказав:

– Я дозволив собі, доню, не спитавши згоди, потурбуватися і про тебе.

Ірина підняла на батька здивовані очі, і граф поспішив додати:

– Ні-ні! Я і не думаю примушувати тебе робити щось, що буде тобі не до вподоби або хоч трохи переобтяжить. Ти так настраждалась… – Граф зупинився проти дочки і поклав на її схилену голову жилаву руку. – Я тільки хочу познайомити тебе з однією людиною, яка може стати тобі в пригоді.

– Але я ще не зовсім здорова, а у мене постійно паморочиться в голові, – із стражданням у голосі сказала Ірина.

Від її слів граф немов знову постарів.

– Лікар сказав, що все обійдеться… з часом, – знічено відповів він і заспішив вийти з кімнати.

Ірина якусь мить задумано дивилася на щільно зачинені двері, а потім радісно посміхнулася. «Все складається чудово! Я мушу перебороти себе, бо не маю права на цю кляту хворобу!…»

Але минуло ще чимало часу, поки вона зовсім одужала.

Кабардін і тут лишився вірним собі. Навіть свою «останню надію», як він називав дочку, волів віддати до рук свого нового хазяїна. Безумовно, граф і не уявляв, яку послугу робить і Рочестеру, і самій Ірині.

… Годинник голосно пробив сім разів, й Ірина, зітхнувши, розплющила очі. Пора… Вона сіла на канапі, намацала на товстому килимі черевички і, зіщулившись від прохолоди, – ці кляті тумани! – потяглася за одягом.

– Ірен, доню! Ти вже одягаєшся? – почувся за дверима голос батька.

– Так-так, я вже майже готова…

– Поспіши, дорога, нам треба бути раніше за барона! Ірина уважно розглядала себе у великому дзеркалі.

Її вечірня сукня переливалася сріблом, обтягувала гнучку і водночас ставну фігуру, відтіняючи блиск оголених плечей.

Згадавши, як її модистка, загортаючи сукню, сказала: «Мадам, те, що ви шиєте у нас, робить добру рекламу нашій фірмі», – Ірина кумедно скривила ніс і сама собі показала язика…

– Сьогодні я чомусь згадав нашу першу зустріч, місіс Ірен. – Сер Елвіс відірвав нарешті очі від майже повної тарілки, що стояла перед ним.

«Починається, – роздратовано подумала Ірина. – Знову за своє…» Вона ще на початку вечора помітила, що пісна фізіономія барона була ще сірішою, ніж звичайно, і приготувалася до відсічі.

Але сер Елвіс лише зітхнув і пильно подивився на графа, який байдуже роззирався навкруги. Помітивши погляд шефа, старий, улесливо посміхнувшись, промовив:

– Напрочуд свіжі устриці, чи не так, сер?

Полковник щось мугикнув у відповідь, трохи помовчав і знову заговорив:

– Я, панове, власне кажучи, запросив вас для ділової розмови. І щоб якось пом'якшити свою нетактовність, вирішив провести її саме тут, за келихом вина.

Граф Кабардін здивовано подивився на шефа.

– Не лякайтеся. – Сер Елвіс зобразив на своєму обличчі щось схоже на посмішку. – Справа в тому, що моя нетактовність ще попереду і полягає в тому, що мені на деякий час доведеться розлучити вас із дочкою.

– О, я нічого не маю проти! – махнув серветкою старий. – Адже пам'ятаю, що Ірен, окрім того, що моя дочка, ще й ваша підлегла.

– Вам, місіс Ірен, – продовжив полковник, – доведеться, мабуть, супроводжувати мене у невеликій подорожі.

– Куди саме, коли не секрет? – за байдужістю тону Ірина спробувала приховати свою настороженість.

– Не секрет. Ми полетимо на один з островів у Середземному морі.

– Коли?

– Я прошу вас бути готовою на четвер. Але попереджаю, – тут полковник ковзнув поглядом по її блискучому волоссю, високому матовому чолі, підкресленому тонкими дугами брів, і зупинився на глибоких темних очах, – подорож може і не відбутися.