Голуб - Зюскінд Патрік. Страница 3

Це остаточно повернуло його до тями. Охаючи, він встав, кинув розпачливий погляд на двері… — ні, він не зміг би вийти через ці двері, навіть якби проклятого птаха там не було, він не витримає до туалету, — ступив до умивальника, розстебнув купальний халат, спустив піжамні штани, відкрутив кран і помочився в раковину.

Він ніколи раніше не робив такого. Жахом була одна лише думка — взяти й попісяти в гарну, біленьку, до блиску начищену раковину, яка служила йому для догляду за тілом та для миття посуду! Він ніколи не міг би подумати, що зможе так низько опуститися, що він коли-небудь буде здатним на таке блюзнірство. І зараз, коли він спостерігав, як вільно й нестримно текла його сеча і, змішуючись з водою, зникала в отворі зливу, коли він відчував колосальне полегшення в нижній частині живота, у нього на очах виступили сльози, так йому стало соромно. Коли справа була завершена, він дав воді ще якийсь час текти, після чого ґрунтовно почистив раковину спеціальним порошком, щоб видалити найменші сліди вчиненого неподобства. «Один раз не рахується, — мимрив він сам собі, ніби вибачався перед раковиною, кімнатою чи самим собою, — один раз не рахується, це було виняткове скрутне становище, такого, звичайно, ніколи більше не буде…»

Він трохи заспокоївся. Витирання, прибирання пляшки із засобом для чищення, викручування ганчірки — такі звичні, часто повторювані дії — повернули його у прагматичне русло. Він поглянув на годинник. Було саме чверть по сьомій. Як правило, чверть по сьомій він був уже поголений і застеляв ліжко. Проте відставання було не критичним, він зможе все надолужити, у крайньому разі — відмовиться від сніданку. Якщо не снідатиме, порахував він, то навіть випередить свій звичний розпорядок на сім хвилин. Важливо, щоб він не пізніше ніж о восьмій годині п’ять хвилин вийшов з кімнати, бо чверть по восьмій він мав бути в банку. Щоправда, він ще не знав, як йому це здійснити, хоч і мав у запасі ще три чверті години. Це чимало. Сорок п’ять хвилин — це багато часу, особливо коли тобі щойно довелося зазирнути у вічі смерті й ледве уникнути інфаркту. Цього часу було б удвічі більше, якби ти не стояв під вимушеним тиском переповненого міхура. Отож він вирішив виконувати свої звичні ранкові дії так, наче нічого не трапилося. Напустивши в раковину гарячої води, він почав голитися.

Під час гоління він ґрунтовно розмірковував. «Йонатане Ноель, — звернувся він до себе, — протягом двох років ти був солдатом в Індокитаї і там долав численні скрутні ситуації. Якщо ти збереш докупи всю свою мужність і все своє почуття гумору, якщо ти відповідно зосередишся і тобі пощастить, то вихід з кімнати тобі може вдатися. Але що, коли він таки вдасться? Що, коли ти насправді пройдеш повз жахливу тварину до дверей, неушкодженим дістанешся до сходового майданчика і потрапиш у безпечне місце? Ти зможеш піти на роботу, щасливо пережити день. Але що ти робитимеш потім? Куди підеш сьогодні ввечері? Де проведеш ніч?» Бо він ясно усвідомлював, що, втікши від голуба один раз, він не хотів зустрічатися з ним удруге, він за жодних обставин не міг жити з цим голубом під одним дахом, жодного дня, жодної ночі, жодної години. Отже, він мав бути готовим провести цю, а можливо, й кілька наступних ночей у пансіоні. Це означало, що йому необхідно взяти з собою приладдя для гоління, зубну щітку та білизну на зміну. Крім того, йому знадобиться його чекова, а про всяк випадок і ощадна книжка. Він мав на поточному рахунку тисячу двісті франків. Цього має вистачити на два тижні, якщо він знайде дешевий готель. Якщо ж голуб і далі блокуватиме його кімнату, йому доведеться звернутися до заощаджень. На ощадному рахунку лежало шість тисяч франків — ціла купа грошей. На них він міг би місяцями жити в готелі. Крім того, він же отримував свій оклад — три тисячі сімсот франків чистими на місяць. З іншого боку, він мусив до кінця року виплатити вісім тисяч франків мадам Лассаль, останню частку за кімнату. За свою кімнату. За кімнату, в якій він більше не буде мешкати. Як же йому пояснити мадам Лассаль прохання про відстрочку останнього платежу? Він же не скаже їй: «Мадам, я не можу сплатити вам останні вісім тисяч франків, бо я вже кілька місяців поспіль живу в готелі, оскільки кімната, яку я хочу у вас купити, заблокована голубом»? — Такого ж він їй сказати не може… І тут він згадав, що має ще п’ять золотих монет, п’ять «наполеонів», кожен з яких запросто коштуватиме шістсот франків, він купив їх у 1958-му під час Алжирської війни, зі страху перед інфляцією. Хоч би не забути взяти з собою ці п’ять «наполеонів»… І ще в нього був вузенький золотий браслет, від матері. І радіоприймач. І фешенебельна посріблена кулькова ручка — такі ручки отримали до Різдва всі співробітники банку. Якщо продати всі ці скарби, то він зміг би, за умов надзвичайної заощадливості, мешкати в готелі до кінця року та ще й виплатити мадам Лассаль вісім тисяч франків. А з першого січня становище покращиться, бо тоді він буде вже власником кімнати й не муситиме платити за оренду. А голуб зиму, може, й не переживе. Як довго живе голуб? Два роки, три роки, десять років? А якщо це був старий голуб? Може, він помре через тиждень? Може, він помре ще сьогодні. Може, він взагалі прийшов сюди, щоб померти…

Він закінчив гоління, випустив воду з раковини, сполоснув її, знову наповнив, помив верхню частину тіла та ноги, почистив зуби, знову випустив воду з раковини і витер її начисто ганчіркою. Потім застелив ліжко.

Під шафою в нього стояла стара картонна валіза, в якій він зберігав свою брудну білизну, щоб раз на місяць відносити її до пральні. Він витягнув її, випорожнив і поставив на ліжко. Це була та сама валіза, з якою він у 1942-му їхав з Шарентона до Кавальйона, та сама, з якою він у 1954-му прибув до Парижа. Коли він поглянув зараз на цю стару валізу, що стояла на його ліжку, і почав наповнювати її не брудною, а чистою білизною, парою черевиків, предметами туалету, праскою, чековою книжкою та коштовностями — як для далекої мандрівки, — йому на очі знову навернулися сльози, але на цей раз не від сорому, а з тихого розпачу. Він почував себе так, ніби повернувся на тридцять років назад, ніби втратив тридцять років свого життя.

Коли він закінчив складати, була за чверть восьма. Він одягнувся, спочатку в звичайну уніформу: сірі штани, синю сорочку, шкіряний піджак, шкіряну портупею з кобурою для пістолета, сірий службовий кашкет. Потім він озброївся для зустрічі з голубом. Найбільшу огиду викликала в нього думка про те, що той міг би до нього якось доторкнутися, як-от: клюнути в гомілку, або, злетівши, зачепити крилами його руки чи потилицю, або, ще гірше, приземлитися на нього своїми кігтистими лапами. Тому він взув не легкі черевики, а грубі високі шкіряні чоботи з натуральним ягнячим хутром усередині, які використовував хіба що в січні чи лютому, вбрався в зимове пальто, застебнув його з верху до низу, навколо шиї намотав вовняний шарф аж до підборіддя, а руки захистив шкіряними рукавицями з підкладкою. У праву руку він взяв парасолю. Ось у такому спорядженні він стояв за сім хвилин до восьмої напоготові, щоб наважитися вистрибнути зі своєї кімнати.

Знявши кашкета, він притулив вухо до дверей. Нічого не було чути. Він знову надягнув картуза, міцно натягнув його на чоло, взяв валізу й поставив її біля дверей напоготові. Щоб звільнити праву руку, він почепив парасолю на зап’ясток, взявся правицею за дверну ручку, лівою натиснув кнопку автоматичного замка, відсунув засув і прочинив двері. Визирнув у коридор.

Голуба перед дверима вже не було. На кахлі, де він сидів, залишилися лише смарагдово-зелені клякси розміром з п’ятифранкову монету та малесенька біла пір’їнка, яка тремтіла на протязі, що йшов від дверної щілини. Йонатан здригнувся від огиди. Найліпше він відразу зачинив би двері. Його інстинктивна вдача хотіла відсахнутися назад, до надійної кімнати, геть від жахіття по той бік дверей. Але тут він помітив, що там була не лише одна клякса, а багато клякс. Цілий шматок коридору, куди сягало його око, був заляпаний цими смарагдово-зеленими, волого-блискучими кляксами. Проте сталося щось дивне: велика кількість гидоти не те щоб збільшила Йонатанове почуття відрази, а, навпаки, посилила його волю до опору: від тієї єдиної клякси і від тієї єдиної пір’їнки він напевно відсахнувся б, зачинив би двері назавжди. Та оскільки толуб загидив чи не всенький прохід — ця універсальність ненависного феномена мобілізувала його хоробрість. Він відчинив двері повністю.