Голуб - Зюскінд Патрік. Страница 9

Йонатан відчув, як адреналін шугонув у кров, та лоскітлива речовина, про яку він якось читав, що її утворює надниркова залоза в момент надзвичайної небезпеки та душевної напруги, щоб мобілізувати останні резерви організму не на життя, а на смерть. Він справді почував себе мов поранений. Йому здавалося, що не лише в його штанах, а й у власній плоті зяє рана довжиною в дванадцять сантиметрів, з якої витікає його кров, його життя, що протікало в досить замкненому довершеному циклі, і що він має померти від цієї рани, якщо йому не вдасться якомога швидше її закрити. Але тут був також цей адреналін, який його, що мало не зійшов кров’ю, дивовижним чином зцілив. Його серце билося щосили, він відчував велику відвагу, його думки стали враз абсолютно чіткі й цілеспрямовані: «Ти маєш негайно щось зробити, — чулося йому, — ти мусиш миттєво діяти, щоб прикрити цю дірку, інакше ти пропав!» І запитуючи себе, що йому робити, він уже знав відповідь — так швидко діє адреналін, чудові ліки, так окрилююче діє страх на інтелект та активність. Отже, він рішуче схопив пакет з-під молока, який все ще тримав у лівій руці, правою зім’яв його і жбурнув геть, кудись на траву, на стежку, це його вже не хвилювало. Притуливши звільнену лівицю до дірки на стегні, він кинувся звідтіль, майже не згинаючи ліву ногу, щоб рука не з’їжджала, і, шалено веслуючи правицею, несамовитим перевальцем, як це притаманно кривоногим, понісся геть до парку, угору по вулиці де Севр, у нього в розпорядженні було трохи менше ніж півгодини.

У продуктовому відділі універсаму «Бон Марше», що на розі вулиці дю Бак, була кравчиня. Він бачив її кілька днів тому. Вона сиділа неподалік від входу, там, куди відставляли візочки для покупок. На її швейній машині висіла табличка, на якій було написано, він точно міг пригадати: «Жанін Топель — перероблення та ремонт — акуратно й швидко». Ця жінка йому допоможе. Вона мусить йому допомогти, якщо сама, бува, не пішла на обідню перерву. Але вона не має бути на обідній перерві, ні, ні, це було б уже занадто на сьогодні. Стільки невдачі протягом одного дня він не витримає. Не зараз. Не під час цієї величезної скрути. Під час найбільшої скрути людям щастить, вони знаходять допомогу. Мадам Топель буде на своєму місці й допоможе йому.

Мадам Топель була на своему місці! Він ще при вході до продуктового відділу помітив, що вона сидить за своєю машинкою і шиє. Так, одна надія на мадам Топель, вона працювала навіть під час обідньої перерви, старанно й швидко. Він підбіг до неї, став біля швейної машинки, знявши руку зі стегна, кинув квапливий погляд на годинник, було п’ять по другій, і, прокашлявшись, звернувся до неї:

— Мадам!

Мадам Топель завершила шов на червоній плісированій спідниці, над якою саме працювала, вимкнула машину, підняла ніжку голки, щоб звільнити тканину й обрізати нитки. Потім вона підвела голову й поглянула на Йонатана. Вона носила величезні окуляри з товстою перламутровою оправою й сильно вигнутими лінзами, які робили її очі велетенськими, а очні западини — глибокими, тінистими ярами. Каштанове волосся гладенько спадало на плечі, а її губи були нафарбовані срібно-фіолетовою помадою. Їй могло бути років п’ятдесят — п’ятдесят п’ять, вона мала вигляд панянок, що вміють прочитувати долю на скляній кулі або на картах, вигляд тих доволі виснажених панянок, яким назва «пані» не зовсім і пасує, але до яких з першого погляду відчуваєш довіру. І навіть її пальці — вона трохи поправила пальцями окуляри на носі, щоб краще бачити Йонатана, — так ось її пальці, короткі, схожі на сардельки й одночасно — всупереч великому об’єму ручної праці — доглянуті, з налакованими фіолетово-срібним нігтями, були ознакою вартої довіри напівелегантності.

— Чого бажаєте? — спитала мадам Топель хриплуватим голосом.

Повернувшись до неї боком, Йонатан показав дірку в штанах і спитав:

— Ви можете це полагодити? — І оскільки питання прозвучало для нього занадто грубо й могло видати його адреналізоване хвилювання, він додав якомога м’якше: — Тут дірочка, невеличкий розрив… дурна незграбність, мадам. Чи можна тут щось зробити?

Мадам Топель, помандрувавши поглядом своїх велетенських очей, знайшла дірку на стегні й нахилилася наперед, щоб краще її роздивитися. При цьому ошатна копиця її каштанового волосся посунулася від лопаток до потилиці, оголивши коротку, білу, гладку шию; і одночасно він відчув запах, тяжкий, напудрений і п’янкий, так що Йонатан мимоволі закинув голову назад і спрямував погляд від шиї геть у глиб супермаркету; на якусь мить він осягнув зором приміщення повністю, зі всіма його полицями й холодильниками, вітринами із сиром та ковбасою, столами спецпропозицій, пірамідами пляшок та купами овочів і зі всіма клієнтами, що снували в міжряддях, штовхаючи поперед себе візочки для покупок і тягнучи за собою малолітніх дітей, з обслуговуючим персоналом, завідуючими складами, касирами — рухливий гамірливий натовп людей, на краю якого, у всіх на виду, стояв він, Йонатан, зі своїми розірваними штанами… Раптом у нього в голові промайнула думка, що там, у натовпі, можуть знаходитися, наприклад, месьє Вільман, мадам Рок або навіть месьє Рьодель і спостерігати його, Йонатана, під час того, як якась занедбана пані з каштановим волоссям привселюдно обстежує його тіло в такому прикрому місці. До того ж йому стало трохи млосно, коли він, о Боже, відчув на своєму стегні один із схожих на сардельки пальців мадам Топель, яким вона піднімала й притуляла надірваний клаптик тканини…

Та ось мадам випірнула з рівня стегон на поверхню, відкинулася на спинку стільця, а безпосередній приплив її парфумів припинився, так що Йонатан зміг нахилити голову й відвести погляд від бентежливої далечіні приміщення та спрямувати його на довірливу близькість великих вигнутих лінз мадам Топель.

— Ну то як? — запитав він і повторив: — Ну то як? — У його голосі чувся напружений переляк, немовби пацієнт стояв перед своїм лікарем в очікуванні нещадного діагнозу.

— Нема проблем, — сказала мадам Топель. — Треба лишень щось підкласти. І, звичайно, буде помітний невеличкий шов. Інакше не вийде.

— О, це не страшно, — заспокоїв її Йонатан, — невеличкий шов не має жодного значення, хто туди заглядатиме? — Він поглянув на годинник, була чотирнадцята година чотирнадцять хвилин. — Отже, ви можете це зробити? Ви можете мені допомогти, мадам?

— Так, звичайно, — промовила мадам Топель, поправляючи свої окуляри, які трохи з’їхали під час оглядин дірки.

— О, дякую вам, мадам, — сказав Йонатан, — я дуже вам дякую. Ви рятуєте мене в дуже скрутному становищі. Але в мене є ще одне прохання: чи не могли б ви… чи не були б ви такі люб’язні — я страшенно кваплюся, у мене лише кілька… — він знову поглянув на годинник, — …у мене тільки десять хвилин часу. Ви не могли б зробити це зараз? Я маю на увазі, ось у цю хвилину? Негайно?

Є питання, що заперечують себе самі, вже тому, що їх ставлять. І є прохання, уся марність яких стає очевидною, ще коли їх формулюють, дивлячись при цьому іншій людині у вічі. Йонатан дивився у спохмурнілі велетенські очі мадам Топель і розумів, що все марно, безперспективно і безнадійно. Він знав це вже раніше, ще коли ставив своє заплутане запитання, знав і фізично відчував, як упав рівень адреналіну в його крові, коли він поглянув на годинник: десять хвилин! У нього було відчуття, що падає він сам, ніби особа, яка стоїть на крихкій крижині, яка ось-ось розтане. Десять хвилин! Як може взагалі хто-небудь протягом десяти хвилин заштопати цю жахливу дірку? Цього не може бути, бо не може бути ніколи. Зрештою, цю дірку не залатаєш на стегні. Треба щось підкладати, а це означає — зняти штани. Але де взяти одночасно інші штани, тут, посеред продуктового відділу «Бон Марше»? Зняти свої штани й залишитися стояти в підштаниках?.. Нісенітниця. Повна нісенітниця.

— Негайно? — перепитала мадам Топель, і Йонатан, знаючи, що все марно, і безмежно відчуваючи свою поразку, кивнув.

Мадам Топель посміхнулася.

— Ось подивіться, пане: усе, що ви тут бачите, — вона вказала на планку двометрової довжини, достоту завішану сукнями, жакетами, штанами, блузами, — все це я мушу зробити негайно. Я працюю по десять ґодин на день.