Завоювання Плассана - Золя Эмиль. Страница 15

— То, виходить, — сказав він, — у цьому кутку?

— Що таке? — дуже здивований, спитав абат.

— Пляма, про яку ви мені говорили.

Священик не міг приховати усмішки і знову став показувати Муре пляму.

— О, тепер я добре її бачу, — сказав Муре. — Домовилися, завтра ж я пришлю до вас робітників.

Нарешті він вийшов. Він був ще на площадці, коли двері за ним нечутно зачинилися. Тиша на сходах роздратувала його. Він почав спускатися вниз, бурмочучи:

— Чортова людина! Сам ні про що не питає, а ти йому розказуєш усе!

V

На другий день стара пані Ругон, Мартина мати, прийшла провідати родину Муре. Це була визначна подія, бо між зятем і батьками його дружини була незгода, яка ще зросла після обрання маркіза де Лагріфуля. Вони обвинувачували Муре в тому, що він своїм впливом на селян сприяв успіхові виборів. Марта ходила до батьків сама, її мати, «ця чорнюха Фелісіте», як її називали, зберегла в шістдесят шість років худорлявість і жвавість молоденької дівчини. Вона ходила тепер тільки в шовкових сукнях, рясно обшитих воланами, віддаючи перевагу жовтому і коричневому кольорам.

Того дня, коли вона прийшла, в їдальні були тільки Марта і Муре.

— Глянь, — сказав він, дуже здивувавшись, — іде твоя мати. Чого вона від нас хоче? Ще місяця не минуло, як вона була у нас. Знову якась махінація, напевне.

До Ругонів, у яких Муре до свого одруження був прикажчиком, коли Їхня маленька крамничка в старому кварталі вже почала підупадати, він завжди почував недовір’я. Вони платили йому глибокою неприязню, ненавиділи в ньому головним чином комерсанта, який швидко розбагатів. Вони стискали губи, коли їхній зять казав: «Я завдячую своїм багатством тільки своїй праці», — бо чудово розуміли, що він обвинувачує їх у тому, що вони набули своє нечесною торгівлею. Фелісіте, хоч і мала прегарний будинок на площі Супрефектури, потай заздрила маленькій, спокійній оселі Муре з усією хижацькою заздрістю старої торговки, яка своїм добробутом зобов’язана не скромним заощадженням в касі крамниці.

Фелісіте поцілувала Марту в чоло, наче тій було ще шістнадцять років, потім подала руку Муре. Обоє вони завжди розмовляли між собою кисло-солодким насмішкуватим тоном.

— Ну що ж, бунтарю, — спитала вона його, всміхаючись, — жандарми ще по вас не приходили?

— Та поки що ні, — відповів він, також усміхаючись. — Вони чекають, поки дістануть на це наказ від вашого чоловіка.

— Як гарно це сказано! — вигукнула Фелісіте, і очі її спалахнули.

Марта кинула на Муре благальний погляд: справді, він зайшов надто далеко. Та він уже не міг стриматись і повів далі:

— Що це ми справді, що ми собі думаємо, приймаємо вас у їдальні. Ходімо до вітальні, прошу вас.

Це був один із звичайних жартів Муре. Коли Фелісіте бувала у нього, він навмисне копіював бундючність, з якою вона приймала у себе гостей. Хоч як запевняла Марта, що тут дуже добре, вона і її мати мусили йти за ним до вітальні. Там він заходився відчиняти віконниці, переставляти крісла. Вітальня із завжди зачиненими вікнами, до якої звичайно ніхто ніколи не заходив, була велика нежила кімната з меблями в білих чохлах, пожовклих від вогкості, що йшла із садка.

— Це нестерпно, — бурмотів Муре, стираючи порох з маленької консолі, — у цієї Рози ніде немає порядку.

І, повернувшись до тещі, він промовив голосом, в якому явно чути було іронію:

— Ви пробачте нам, що так приймаємо вас у нашій убогій оселі… Не всім же бути багатими.

Фелісіте задихалась від люті, вона пильно подивилась на Муре, ладна вибухнути, але стрималась, опустивши очі; підвівши їх знову, вона сказала люб’язним тоном:

— Я оце тільки що була у пані де Кондамен, щоб привітати її, і зайшла довідатися, як ви живете, мої любі… Чи здорові діти, і ви також, любий Муре?

— Так, усі почувають себе чудово, — відповів він, здивований такою люб’язністю.

Стара пані не дала йому перевести розмову знову на ворожий тон. Вона зворушливо розпитувала Марту про різні дрібниці, удавала з себе ніжну бабуню, покартала зятя за те, що так рідко посилає до неї «хлопчиків і маленьку». Вона така щаслива, коли бачить їх!

— Ах, до речі, — нарешті недбало сказала вона, — вже жовтень, я хочу поновити мій прийомний день, четвер, як у минулі роки. Я можу розраховувати на тебе, правда ж, люба Марто?.. А ви, Муре, може, побачимо і вас коли-небудь, чи ви завжди сердитиметесь на нас?

Улесливе базікання тещі кінець кінцем почало турбувати Муре; він був захоплений зненацька, не знайшовши, що сказати на запрошення, задовольнився такою відповіддю:

— Ви добре знаєте, що я не можу ходити до вас. Ви приймаєте у себе багато людей, з якими мені було б неприємно зустрічатись. До того ж я не хочу лізти в політику.

— Але ви помиляєтесь, — відповіла Фелісіте, — ви помиляєтесь, чуєте, Муре! Ще скажуть, що мій салон — клуб! Цього я ніколи не, хотіла. Все місто знає, що я прагну зробити мою домівку приємною. Запевняю вас, якщо хтось і розмовляє у мене на політичні теми, то десь по закутках. Ах, ця політика, вона добре таки ввірилася мені колись. Чому ви таке кажете?

— Ви приймаєте у себе всю оту зграю із супрефектури, — похмуро пробурмотів Муре.

— Зграю із супрефектури? — повторила вона. — Зграю із супрефектури?.. Безперечно, я приймаю цих панів. Проте не думаю, щоб хтось цієї зими зустрівся б у мене з паном Пекером де Соле. Мій чоловік одверто висловив свою думку про його поведінку під час виборів. Він допустив, що його пошили в дурні… Що ж до його друзів, то це все люди дуже порядні. Пан Делангр, пан де Кондамен дуже люб’язні добродії, а любий Палок — це втілена добродушність; сподіваюсь, що ви нічого поганого не скажете і про лікаря Порк’є.

Муре знизав плечима.

— З другого боку, — провадила вона з іронією, — я приймаю також і зграю пана Растуаля, достойного пана Мафра і нашого вченого друга, пана де Бурде, колишнього префекта. Ви добре бачите, що ми толерантні, для нас прийнятна думка кожного. Та зрозумійте ж, що коли б я вибирала своїх гостей з однієї партії, до мене не зайшла б жодна людина. Ми цінуємо розум всюди, де він є, ми прагнемо того, щоб, скільки є в Плассані видатних осіб, всі вони бували у нас… Мій салон — це нейтральна територія, запам’ятайте це, Муре, так, саме нейтральна територія, це влучний вираз.

Вона дедалі більше розпалювалася, говорячи це. Щоразу, коли відбувалася розмова на цю тему, вона врешті починала сердитись. Фелісіте дуже пишалася своїм салоном; за її словами, вона хотіла б царювати в ньому не як голова партії, а як світська дама. Щоправда, близькі їй люди запевняли, що вона вдалася до примирливої тактики, яку їй підказав її син Ежен, міністр, за дорученням якого вона мала втілювати в Плассані добродушність і лагідність Імперії.

— Кажіть, що хочете, — відрубав Муре, — але ваш Мафр — негідник, ваш Бурде — дурень, а всі інші — здебільшого пройдисвіти. От що я думаю… Я дякую вам за ваше запрошення, але це мені завдало б надто багато турбот… Я звик рано лягати. Волію сидіти вдома.

Фелісіте встала і, повернувшись спиною до Муре, сказала дочці:

— Я все ж розраховую на тебе, серденько. Можна сподіватись?

— Авжеж, — відповіла Марта, бажаючи пом’якшити брутальну відмову чоловіка.

Стара пані вже збиралася йти, але передумала: вона захотіла поцілувати Дезіре, яку помітила в садку. Вона навіть не дозволила, щоб дівчинку покликали, а сама зійшла на терасу, ще мокру від вранішнього дощу. Там вона ніжно приголубила внучку, яка навіть трохи розгубилася від цього. Потім, ніби ненароком підвівши голову й побачивши завіски на вікнах третього поверху, вигукнула:

— Ах, ви здали внайми третій поверх?.. А правда, пригадую, священикові, здається. Я чула про це… Що ж за людина цей священик?

Муре пильно глянув на неї. Враз у нього прокинулась підозра, він подумав, що вона й прийшла тільки заради абата Фожа.