Завоювання Плассана - Золя Эмиль. Страница 20

Він спинився, побачивши, що той високий юнак, з яким він перед тим розмовляв, повертається назад.

— Пан Гільйом Порк’є, — відрекомендував він його абатові, — син лікаря Порк’є.

Потім, коли Гільйом сів, спитав його сміючись:

— Ну, що гарненького бачили ви там, на тім боці?

— Нічого особливого, — весело відповів Гільйом. — Я бачив подружжя Палок. Пані Ругон завжди садовить їх десь за портьєрами, щоб запобігти нещасному випадкові. Кажуть, що коли одного разу якась вагітна жінка побачила їх, то мало не скинула… Палок пожирає очима Растуаля, мабуть, сподівається вбити його своїм поглядом. Ви знаєте, ця потвора Палок гадає, що він помре головою суду.

Обидва зареготали. Бридкість подружжя Палок завжди була предметом вічних глузувань у тісному колі урядовців.

Син Порк’є вів далі, стишивши голос:

— Я також бачив пана Бурде. Чи не здається вам, що він ще більше схуд після обрання маркіза де Лагріфуля? Бурде ніколи не примириться з тим, що він уже не префект; він віддав своє орлеаністське незадоволення до послуг легітимістів, сподіваючись, що це приведе його прямісінько в палату депутатів, де він спіймає префектуру, за якою так побивається… Він страшенно ображений, що перевагу віддали дурневі маркізові, цьому ослові, який у політиці нічого не тямить, тоді як він, Бурде, розуміється на ній, і то дуже добре.

— Він нестерпно нудний, отой Бурде, в своєму застебнутому на всі гудзики сюртуці, із старосвітським плоским капелюхом на голові, — сказав пан де Кондамен, знизавши плечима. — Якби цим людям дати волю, вони зробили б з Франції школу адвокатів і дипломатів, в якій, запевняю вас, можна було б умерти з нудьги… А-а, до речі, Гільйоме, я хотів вам сказати, мені про вас говорили, ніби ви страшенний гульвіса…

— Я? — вигукнув сміючись Гільйом.

— Ви, ви, мій любий, і зауважте, що це я почув від вашого батька. Він у розпачі, каже, що ви граєте в карти, проводите цілі ночі в клубі та в інших місцях… Це правда, що ви знайшли десь за тюрмою якусь підозрілу кав’ярню і з цілою ватагою таких самих гульвіс справляєте там дикі оргії? Мені навіть розповідали…

Побачивши, що в будуар увійшли дві дами, пан де Кондамен почав шепотіти на вухо Гільйомові, який ствердно кивав головою, пирскаючи від сміху. А той, очевидно, щоб додати якісь подробиці, нахилився й собі. І обоє, все наближаючись один до одного, з блискучими очима, довго ще втішалися цією історією, яку не можна було розповідати в присутності дам.

Абат Фожа залишався на своєму місці; він уже не слухав, а стежив за паном Делангром, який метушився у великій вітальні, розсипаючи компліменти. Це видовище так захопило його, що він не помітив абата Бурета, який манив його до себе рукою. Абат мусив торкнути його за плече, прохаючи йти за ним, і повів його до кімнати, де грали в карти, з виглядом людини, що має сказати щось дуже делікатне.

— Мій друже, — промовив він, коли вони опинилися самі в кутку кімнати, — вам можна пробачити, бо ви прийшли сюди вперше, але я повинен вас застерегти, що ви себе дуже скомпрометували, розмовляючи так довго з особами, яких ви щойно залишили.

Абат Фожа дуже здивовано поглядав на нього.

— До цих осіб ставляться неприхильно. Певна річ, я не берусь їх судити і не маю наміру лихословити. З моєї приязні до вас я вас застерігаю.

Він хотів відійти, але Фожа затримав його і швидко сказав:

— Ви просто налякали мене, любий пане Бурет, прошу вас пояснити мені. Я думаю, що без усякого лихослів’я ви можете дати мені пояснення.

— Ну, добре, — трохи повагавшись, почав старий священик, — молодий хлопець, син лікаря Порк’є — це велике горе його шановного батька, він подає найгірший приклад учнівській молоді Плассана. Він наробив у Парижі безліч боргів, а тепер все в нашому місті пішло шкереберть. Що ж до пана де Кондамена…

Він знову спинився, немовби соромлячись тих жахливих речей, які мав розповісти, і, опустивши очі, повів далі:

— Пан де Кондамен дуже легковажний у своїх розмовах, і я боюсь, що в нього немає сталих моральних принципів. Він не милує нікого і викликає обурення всіх поважних людей… Нарешті, я вже не знаю, як вам це й сказати, ідуть чутки, що шлюб його не можна вважати достойним. Бачите он ту молоду жінку, що не має ще й тридцяти років, коло якої всі так упадають? Так от, одного чудового дня він привіз її до нас у Плассан не знати звідки. З першого ж дня вона стала тут всемогутньою. Це вона здобула ордени своєму чоловікові й лікареві Порк’є. Вона має в Парижі друзів. Я прошу вас, не кажіть цього нікому. Пані де Кондамен дуже люб’язна дама, щедро подає милостиню бідним. Я часом заходжу до неї, мені було б дуже прикро, якби вона подумала, що я її ворог. Коли у неї є гріхи, то наш обов’язок допомогти їй вернутися на шлях доброчесності, правда ж? Що ж до її чоловіка, то він погана людина. Тримайтеся якомога далі від нього.

Абат Фожа подивився просто в вічі достойному Буретові. Він тільки-но помітив, що пані Ругон здалеку стурбовано стежить за їхньою розмовою.

— Чи це не пані Ругон попросила вас дати мені цю добру пораду? — раптом спитав він старого священика.

— Дивіться! Як ви знаєте про це? — вигукнув той, страшенно здивований. — Вона просила мене не говорити про неї, але коли вже ви здогадались… Це добра жінка, і їй буде дуже прикро, коли священик у її салоні справить погане враження. Вона змушена приймати у себе різних людей.

Абат Фожа подякував, обіцяючи бути обережнішим. Картярі коло них не підвели навіть голови. Він увійшов у велику вітальню і знову відчув себе у ворожому оточенні, навіть помітив тепер ще більше холодності і німої зневаги. Спідниці підбирались, коли він проходив біля них, наче він міг їх забруднити; чорні фраки з єхидними посмішками відвертались од нього. А він зберігав незворушний спокій. Почувши, що в кутку кімнати, де царювала пані де Кондамен, хтось з притиском вимовив слово Безансон, він попрямував до групи, що утворилася навколо неї; але, коли він підійшов ближче, розмова враз урвалась, і всі очі, в яких світилася неприязна цікавість, глянули на нього. Безперечно, мова йшла про нього, розповідали якусь гидку історію. Потім, стоячи за спинами панночок Растуаль, які його не помітили, він почув, як молодша спитала у сестри:

— Що він таке зробив у Безансоні, цей абат, про якого всі говорять?

— Не знаю напевне, — відповіла старша. — Здається, він у сварці мало не задушив парафіяльного священика. Тато розповідав також, що він встряв у якусь велику промислову аферу, яка провалилась.

— Але це ж він був отам, у будуарі?.. Тільки що хтось бачив, як він сміявся з паном де Кондаменом.

— Ну, якщо він сміється з паном де Кондаменом, то є всі підстави остерігатись його.

Від цього базікання двох панночок піт виступив на скронях у абата Фожа. Але він і оком не моргнув; тільки губи стулилися міцніше, і щоки набрали землистого відтінку. Тепер він почував, що вся вітальня говорить про священика, якого він задушив, і про брудні афери, в які він вплутався. Перед ним стояли пан Делангр і лікар Порк’є з суворим виглядом; пан Бур де, що розмовляв тихенько з дамою, зробив зневажливу гримасу; пан Мафр, мировий суддя, дивився на нього спідлоба, наче принюхуючись здалека, перш ніж наважитися вкусити; а в другому кінці вітальні подружжя Палок витягало свої жовчні обличчя, на яких проступала лиха радість, коли поруч пошепки переказували яку-небудь гидку плітку. Абат Фожа відступив кілька кроків, побачивши пані Растуаль, яка вернулась, щоб сісти між своїми двома доньками, наче хотіла взяти їх під своє крило і захистити від контакту з ним. Він сперся на фортепіано, що було ззаду, і стояв, піднявши голову з суворим і німим обличчям, як кам’яний… Справді, це була змова, до нього ставились, як до парії.

Стоячи нерухомо, священик з-під напівопущених повік оглядав усю вітальню і раптом зробив мимовільний рух, але одразу ж стримався: він побачив за барикадою жіночих спідниць абата Феніля, який, розсівшись у кріслі, ледве помітно усміхався. Їхні очі зустрілись, вони подивилися один на одного з ненавистю, як двоє дуелянтів перед двобоєм на смерть. Потім знов зашелестіли сукні, і старший вікарій зник у хмарі жіночого мережива.