Завоювання Плассана - Золя Эмиль. Страница 26

Пані де Кондамен сама пояснила чоловікові благородний задум, і він вислухав її спокійно й приязно. Ця справа здалася йому високоморальною.

— Така думка могла з’явитися тільки у матері, — поважно сказав він, і не можна було зрозуміти, іронізує він чи говорить серйозно. — Плассан буде зобов’язаний вам, пані, своєю моральністю.

— Признаюся вам, що я просто скористалася з чужої ідеї, — відповіла Марта, збентежена цими похвалами, — її висловила одна особа, яку я дуже поважаю.

— Яка особа? — з цікавістю спитала пані де Кондамен.

— Пан абат Фожа.

І Марта з властивою їй простодушністю розповіла про свою глибоку повагу до священика, не зробивши й найменшого натяку на брудні чутки про нього, що ходили по місту; вона змалювала його, як людину, гідну глибокої поваги, якій вона з радістю відкрила двері свого дому.

Пані де Кондамен слухала, ледь киваючи головою.

— Я завжди це казала, — вигукнула вона. — Абат Фожа — чудовий священик… На світі стільки лихих людей! Але відколи ви його приймаєте у себе, ніхто не насмілюється вже базікати. Це враз поклало кінець усім гидким пліткам… То ви кажете, що це його ідея? Треба буде умовити його очолити цю справу. А поки що, звичайно, ми будемо мовчати. Запевняю вас, я завжди любила і боронила цього священика.

— Я розмовляв якось з ним, мені він здався добродушною людиною, — впав їй у мову інспектор.

Але дружина жестом спинила його; вона частенько поводилася з ним, як з лакеєм. Вийшло так, що в цьому підозрілому шлюбі, за який так засуджували пана де Кондамена, весь сором падав на нього; молода жінка, яку він привіз не знати звідки, зуміла своєю красою і принадністю, до яких провінціали значно чутливіші, ніж звичайно думають, змусити все місто простити і полюбити її. Пан де Кондамен зрозумів, що він зайвий при цій доброчесній розмові.

— Лишаю вас з господом богом, — іронічно сказав він. — А я піду викурю сигару… Октавіє, не забудь одягтись трохи раніше, сьогодні ввечері ми йдемо до супрефектури.

Коли він вийшов, жінки ще поговорили кілька хвилин, повторюючи те, що вже було сказано, співчуваючи тим бідолашним дівчатам, яких треба оборонити від усяких спокус. Пані де Кондамен дуже красномовно ганьбила розпусту.

— Отже, це вирішено, — сказала вона, — потискуючи востаннє Мартину руку, — я до ваших послуг, відгукнусь на перший же заклик… Якщо ви підете до пані Растуаль і до пані Делангр, скажіть їм, що я все беру на себе, їм тільки треба буде дати свої імена. Правда ж, це я добре придумала? Ми не відступимо ні на крок від мого плану… Вітайте від мене абата Фожа.

Марта відразу ж пішла до пані Делангр, потім — до пані Растуаль. Вони були дуже ввічливі, але значно холодніші за пані де Кондамен. Обох турбував фінансовий бік проекту: потрібно буде багато грошей, а громадська благодійність ніколи не дасть таких сум; дами боялися, що можуть опинитись у смішному становищі. Марта заспокоїла їх, назвала цифри. Тоді вони запитали, які дами вже дали згоду бути членами комітету. Вони промовчали, почувши ім’я пані де Кондамен, але довідавшись, що пані Ругон відмовилась, зробилися люб’язнішими.

Пані Делангр прийняла Марту в кабінеті свого чоловіка. Це була маленька, дуже бліда жінка з скромними манерами служниці, хоч її розбещеність була притчею во язицех у Плассані.

— Боже мій, — промовила вона нарешті, — кращого не можна й придумати. Це буде школа доброчесності для робітничої молоді. Спасеться багато заблудлих душ. Я не можу вам відмовити, бо знаю, що буду дуже корисною через свого чоловіка: як мер він постійно має справи з впливовими людьми. Тільки я попрошу вас почекати моєї остаточної відповіді до завтра. Наше становище зобов’язує нас до великої обережності, і я хочу порадитись з паном Делангром.

Пані Растуаль виявилась такою ж безвольною, надмірно доброчесною жінкою, що добирала добропристойних слів, говорячи про цих нещасних, які забули свій обов’язок. Ця огрядна дама сиділа між двома своїми дочками і вишивала розкішний стихар. Після перших слів Марти вона звеліла їм вийти.

— Я вдячна вам, що ви згадали мене, — сказала вона, — але, справді, мені важко сказати щось певне. Я беру участь уже в кількох комітетах, не знаю, чи вистачить у мене часу… У мене теж з’являлася така сама думка, тільки мій план був ширший і, можливо, повніший. Вже більше місяця я збираюсь поговорити з цього приводу з нашим епіскопом, та ніяк не можу вибрати вільної хвилини. Зрештою, ми можемо поєднати наші зусилля. Я висловлю вам свою точку зору, бо мені здається, що ви багато в чому помиляєтесь. Але коли вже треба, я віддам свої сили і цій справі. Мій чоловік вчора сказав мені: «Ви зовсім не займаєтесь своїми справами, бо весь час віддаєте чужим…»

Марта глянула на неї з цікавістю, згадавши про давній її зв’язок з паном Делангром; з цього роману ще й досі сміялися в усіх кав’ярнях на бульварі Совер. Дружина мера, як і дружина голови суду, почувши ім’я абата Фожа, повелася дуже стримано, особливо друга. Марту навіть трохи образила ця недовіра до людини, яку вона так поважала; вона зробила все, щоб переконати їх у високих душевних якостях абата, і зрештою змусила обох дам визнати достоїнства цього священика, що живе так самотньо і утримує стару матір.

Вийшовши від пані Растуаль, Марта попрямувала до пані Палок, яка мешкала на другому боці вулиці Баланд. Була сьома година, але вона вирішила відбути вже й цей останній візит, хоча Муре й доведеться її чекати і він гніватиметься на неї.

Подружжя Палок якраз сідало за стіл обідати в холодній їдальні, де в усьому відчувалося убозтво провінціального життя — убозтво добропристойне і старанно приховане. Пані Палок швиденько накрила суп, який вона збиралася розливати, невдоволена, що до неї прийшли саме тоді, коли вона сідала обідати. Вона прийняла Марту дуже ввічливо, майже підлесливо, хоч у глибині душі була стурбована цим несподіваним візитом. Її чоловік сидів перед порожньою тарілкою, поклавши руки на коліна.

— Негідниці! — вигукнув він, коли Марта заговорила про дівчат із старого кварталу. — Сьогодні в суді я чув цікаві речі про них. Скільки шановних людей вони втягли в розпусту… Даремно, пані, ви цікавитесь цією наволоччю.

— Взагалі, — докинула пані Палок, — я дуже боюсь, що нічим не зможу вам прислужитися. Мій чоловік краще) дасть відрубати собі руку, ніж піде чогось просити. Ми тримаємося осторонь, бо нам огидні всі ті несправедливості, свідками яких ми були… Живемо ми скромно, щасливі тим, що про нас забули… Знаєте, якби тепер моєму чоловікові запропонували вищу посаду, він відмовився б, правда, мій друже?

Суддя ствердно кивнув головою. Вони обмінялися лукавою усмішкою, і Марта сиділа розгублена перед цими двома бридкими, поораними зморшками, жовчними обличчями, які так спритно грали комедію вдаваної покірливості. На щастя, вона згадала пораду своєї матері.

— Проте я саме на вас розраховувала, — сказала вона дуже люб’язно. — Наші дами вже погодились — пані Делангр, пані Растуаль, пані де Кондамен; але, між нами кажучи, вони нічого не дадуть, крім своїх імен. Я хотіла знайти шановну людину, яка б узяла цю справу близько до серця, і я думала, що цією людиною будете ви… Подумайте, який вдячний буде нам Плассан, коли ми доведемо до щасливого кінця цю справу!

— Авжеж, авжеж, — промовила пані Палок, підлещена цими компліментами.

— До того ж ви даремно думаєте, що нічого не зможете зробити. Відомо, що пана Палока дуже цінують у супрефектурі. Між нами кажучи, усі вбачають у ньому наступника пана Растуаля. Не заперечуйте, ваші заслуги добре відомі, хоч би як ви їх приховували. І, знаєте, це чудова нагода для пані Палок вийти трохи з того затінку, в якому вона ховається, і показати, яка вона розумна і сердечна жінка.

Суддя захвилювався; він поглядав на дружину, кліпаючи очима.

— Моя дружина не відмовляється, — сказав він.

— Безперечно, — озвалася пані Палок. — Коли вам справді потрібна моя допомога, цього досить. Можливо, я знову роблю дурницю, беручи на себе нові турботи, за які ніхто ніколи мені не подякує. Спитайте пана Палока, скільки добра ми зробили потай. Ви бачите, до чого це нас призвело… Нічого не вдієш, себе не переробиш, правда? Видно, нам іще не раз судилось пошитися в дурні. Розраховуйте на мене, люба пані.