Завоювання Плассана - Золя Эмиль. Страница 50

Поганого стану здоров’я Марти було досить для того, щоб пояснити її побачення з абатом Фожа в молитовні Притулку пречистої діви. Лікар Порк’є запевняв, що вона просто виконує один з його приписів. Над цими словами чимало сміялися постійні відвідувачі бульвару Совер.

— Хоч би що там казали, — промовила пані Палок до свого чоловіка, побачивши, як Марта в супроводі пані Фожа спускалася вулицею Баланд, — а я б дуже хотіла сховатися десь у куточку й подивитися, що цей кюре робить з своєю поклонницею… Просто сміх бере, коли вона каже, що в неї страшенний нежить! Ніби нежить може завадити піти до церкви! У мене теж був нежить, але я не ходила ховатися по каплицях з абатами.

— Ти даремно цікавишся справами абата Фожа, — відповів суддя. — Мене попередили. Це людина, з якою треба рахуватися; ти надто злопам’ятна і можеш зіпсувати мені кар’єру.

— Авжеж! — ущипливо сказала вона. — Вони зневажали мене, тепер хай начуваються, я їм ще покажу… Твій абат Фожа великий дурень. Невже ти думаєш, що абат Феніль не буде мені дуже вдячний, якщо я застукаю абата з його красунею на ніжній розмові? За такий скандал він дорого заплатить… Не заважай мені, ти нічого в цьому не тямиш.

Через два тижні, в суботу, пані Палок підстерегла Марту, коли та виходила з дому. Дружина мирового судді стояла коло вікна, ховаючи за завісою своє бридке обличчя і дивлячись на вулицю крізь дірочку в тюлевій фіранці. Коли обидві жінки зникли за рогом вулиці Таравель, зона посміхнулася на весь рот. Не поспішаючи, вона наділа рукавички і поволі перейшла площу Супрефектури, ідучи в обхід, притишуючи ходу на гострих каменях бруку. Проходячи повз будинок пані де Кондамен, вона хотіла була зайти за нею, але вирішила, що та, мабуть, посоромиться піти. В усякому разі, краще обійтися без свідків і швиденько здійснити свій задум. «Гадаю, що я дала їм досить часу дійти до тяжких гріхів, і тепер можу вже з’явитись», — подумала вона, погулявши з чверть години.

Пані Палок наддала ходи. Вона часто заходила у Притулок пречистої діви порозумітися з Трушем з приводу різних рахунків. Цього дня, замість того щоб увійти до нього в контору, вона перейшла коридор, спустилася вниз і пішла просто у молитовню. Перед дверима на стільці пані Фожа спокійно плела панчоху. Дружина судді передбачала цю перешкоду і швидко підійшла до дверей як людина, заклопотана нагальною справою. Але не встигла вона ще простягти руку, щоб узятися за клямку, як стара пані, підвівшись, відштовхнула її з надзвичайною силою.

— Ви куди йдете? — спитала вона своїм грубим голосом селянки.

— Я йду туди, куди мені треба, — відповіла пані Палок з перекривленим від люті й болю обличчям. — Ви нахабна і брутальна баба… Дайте мені пройти, я скар бник Притулку пречистої діви і маю право ходити тут усюди.

Пані Фожа, спершись об двері, поправила на носі окуляри і спокійнісінько взялася знову за своє плетіння.

— Ні, — сказала вона рішуче, — ви не ввійдете.

— Он як! І чому це, дозвольте вас запитати?

— Тому, що я цього не хочу.

Дружина судді побачила, що справа не вдалася, її душила жовч. Вона була страшна; затинаючись, повторюючи слова, вона зашипіла:

— Я вас не знаю, я не знаю, що ви тут робите, досить мені закричати, і вас арештують, бо ви мене вдарили. Мабуть, за цими дверима відбуваються дуже гидкі речі, якщо вам звеліли нікого не пускати. Я з цього будинку, чуєте ви?.. Пропустіть мене, а то я покличу сюди всіх.

— Кличте, кого хочете, — відповіла стара пані, знизуючи плечима. — Я вам сказала, що ви не ввійдете, я не хочу, зрозуміло?.. Звідки я знаю, що ви з цього будинку? А хоч би й так, це однаково. Ніхто сюди не ввійде… Це вже моя справа.

Тоді пані Палок зовсім розлютилася. Вона підвищила голос і закричала:

— Мені й не треба входити. Мені цього досить. Я все зрозуміла. Ви мати абата Фожа, чи не так? Ах, яка гидота! Що й казати, добре діло ви робите… Певна річ, я не ввійду, я не хочу поганитися…

Пані Фожа, поклавши плетіння на стілець, дивилась на неї поверх окулярів своїми блискучими очима і нахилилась трохи вперед, витягнувши руки, наче хотіла кинутися на неї і змусити її замовкнути. Здавалося, вона ледве стримується, коли раптом відчинилися двері і абат Фожа з’явився на порозі. Він був у стихарі і мав дуже суворий вигляд.

— Що таке, мамо? — спитав він. — Що тут діється?

Стара пані опустила голову і відступила назад, як пес, що тулиться до ніг свого господаря.

— Це ви, люба пані Палок? — провадив далі священик. — Ви хочете поговорити зі мною?

Дружина судді, зробивши величезне зусилля над собою, почала всміхатися. Солодким голосом, але з ущипливою насмішкою, вона відповіла:

— Як! Ви були там, пане кюре? Ах, коли б я це знала, я ніколи не наполягала б. Я хотіла глянути на покров нашого вівтаря, він, мабуть, уже зовсім зносився. Ви знає те, я тут за господиню, я дбаю про найменші дрібниці. Але, якщо ви зайняті, я не хочу вас турбувати. Робіть, робіть своє діло, весь дім у вашому розпорядженні. Пані сказала б мені одно словечко, і я залишила б її охороняти ваш спокій.

Пані Фожа щось пробурчала. Погляд сина враз її заспокоїв.

— Заходьте, прошу вас, — знову почав він, — ви мене нітрохи не турбуєте. Я сповідав пані Муре, яка трохи нездужає… Заходьте-бо. Покров на вівтарі справді слід було б змінити.

— Ні, ні, я прийду іншим разом, — повторювала пані Палок, — мені соромно, що я вам перешкодила. Робіть своє діло, робіть, пане кюре.

Проте вона увійшла. Поки вона разом з Мартою розглядала покров на вівтарі, священик пошепки виговорював матері:

— Чому ви її не впустили, мамо? Я ж не просив вас стерегти двері.

Вона з своїм звичайним упертим виглядом нерухомо дивилась просто перед собою.

— Вона увійшла б, тільки переступивши через мій труп, — пробурмотіла вона.

— Але чому ж так?

— Тому… Слухай, Овідію, не сердься; ти знаєш, що вбиваєш мене, коли сердишся… Ти сказав мені проводжати сюди нашу хазяйку, правда? Ну от, я й придумала, що я тобі потрібна, щоб відганяти цікавих… Тому й сіла тут. Так от, повторюю, ви могли там робити все, що хотіли, ніхто не поткнув би туди й носа.

Він зрозумів, схопив її за руки і добре струснув, кажучи:

— Як, мамо, ви могли запідозрити?..

— Ет! Я нічого не запідозрила, — відповіла вона вдавано байдуже. — Ти сам собі господар, можеш робити, що хочеш, і все, що ти зробиш, буде добре, ти знаєш. Ти моє дитя… Я пішла б красти задля тебе, розумієш?

Але він не слухав її. Він випустив руки матері і дивився на неї, ніби поринувши в роздум, що робив його обличчя ще суворішим.

— Ні, ніколи, ніколи, — сказав він з невблаганною гордістю. — Ви помиляєтесь, мамо… Тільки цнотливі люди — сильні.

XVI

В сімнадцять років Дезіре сміялась тим самим дурнуватим сміхом. Вона стала високою, вродливою, дуже огрядною дівчиною, з руками й плечима дозрілої жінки. Росла вона, як свіжа рослина, щаслива своїм зростанням, нітрохи не стривожена тим гірким лихом, що спустошувало й затьмарювало рідну домівку.

— Ти зовсім не смієшся, — казала вона батькові. — Хочеш, пограємось у шворочку? Це так весело!

Вона забрала собі цілу ділянку в саду, перекопувала її, садила овочі, поливала їх. Вона любила фізичну працю. Потім завела курей, вони поїдали її овочі, а вона лаяла їх з материнською ніжністю. В цій роботі, серед тварин, порпаючись в землі, вона страшенно забруднювалась.

— Це справжня брудна ганчірка! — кричала Роза. — Я більше не пускатиму її на кухню, вона всюди наносить грязюку. А ви, пані, ще дуже добрі, що так гарно її вбираєте, бувши вами, я б дала їй волю бабратися в грязюці досхочу.

Марта, цілком захоплена своїми власними переживаннями, не дбала навіть про те, щоб Дезіре міняла білизну. Дівчина іноді носила ту саму сорочку по три тижні; панчохи, що спадали на стоптані черевики, були без п’ят; благенька спідниця висіла на ній, як лахміття жебрачки. Одного дня Муре мусив узяти голку: плаття тріснуло ззаду зверху донизу, оголюючи спину. Вона реготала, що напівгола; волосся спадало їй на плечі, руки були чорні від землі, обличчя замурзане.