Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 54

— Та й що із того? Хай тільки поткнеться до нас, ми його так зустрінемо, що йому пропаде охота пхати носа до чужого проса!

Іноді вони втомлювалися від довгих гулянок на чистому повітрі. Вони завжди поверталися на пустирище св. Мітра, до вузенької алеї, де було так задушливо літніми вечорами від пряних пахощів стоптаної трави, від гарячих випарів. Але іноді в алеях дихалося легше, вітер освіжав повітря, закохані надовго лишалися там, не відчуваючи запамороки. Як добре було спочивати в алеї! Вони сиділи на могильній плиті, не чуючи більше галасу дітваків і циган; вони мали таке відчуття, ніби у себе вдома. Сільвер не раз знаходив тут кістки й уламки черепів, і закохані любили розмовляти про колишнє кладовище.

Вони мали жваву уяву, їм привиджувалось, що їхня любов — чудове здорове соковите зілля, виросле на цьому угноєному смертю грунті. Любов їхня зросла, як буйні трави, розцвіла, як мак, що оце гойдається від найменшого вітерця, мак, подібний до вирваного закривавленого серця. Закохані розуміли тепер, чий подих, вони відчувають у себе на обличчі, чий шепіт вчувається в темряві, що за тремтіння пробігає по алеї: то мерці обпалюють їх своєю колишньою пристрастю, мерці розповідають їм про свою шлюбну ніч, мерці перевертаються в домовині, пройняті жагучим бажанням любити, знову спізнати жагу. Ці кістяки були сповнені ніжності до закоханих. Огонь їхньої юності зігрівав розбиті черепи, потрощені кістки ніби захоплено шепотіли, пройняті ніжною турботою й заздрістю. І коли закохані йшли, старе кладовище починало плакати. Трави, що жаркими ночами обвивались круг їхніх ніг, намагаючись їх зв’язати, як тонкі пальці, зсохлі в могилі, тяглися з землі, щоб затримати, кинути їх ув обійми одне одному. Гострий, терпкий дух зламаних стеблин п’янив, як сласний аромат, як могутні соки життя, що законюються в глибині гробів і дурманять коханців, заблудлих на безлюдних стежках. Мерці, древні мерці жадали шлюбу Мієти й Сільвера…

Ніколи закохані не відчували остраху. Розлита навкруги ніжність зворушувала їх, і вони починали любити ці незримі істоти, відчували інколи їхню присутність, ніби трепет крил. Іноді залюблених оповивав якийсь приємний смуток, вони не розуміли, чого хотіли від них мерці, вони і далі наївно любили одне одного на цьому занедбаному цвинтарі, де угноєна земля дихала життям, де все настирливо вимагало їхнього з’єднання. В вухах дзвеніло від спеки, кров приливала до лиця, але все ж вони нічого не розуміли.

Бували дні, коли голоси мертвих лунали так голосно, що Мієта, млосна, півлежачи на могильній плиті, дивилася на Сільвера затуманеним зором, ніби хотіла запитати: «Чого їм треба? Що за вогонь у моїх жилах?» А Сільвер, знесилений, схвильований, не насмілювався відповісти, не насмілювався вимовити палкі слова, що витали в повітрі, послухатися божевільних порад буйної трави, тихої алеї, закинутих могил, що, здавалося, жадали стати за любовне ложе.

Закохані часто говорили про кістки, що їх знаходили в траві. Мієта по-жіночому любила все страшне. З кожною новою знахідкою починалися догадки без кінця. Коли кістка була тонка, Мієта уявляла собі гарну дівчину, хвору на сухоти або вмерлу від гарячки напередодні весілля; коли кістка була здорова, то, мабуть, належала величавому дідові, воякові, судді або якійсь могутній людині. Але найцікавішою була могильна плита. Раз при ясному місячному світлі Мієта роздивилася на одному боці напівстерті літери. Вона змусила Сільвера ножем обчистити мох, і вони прочитали вибитий на камені напис: «Тут спочиває… Марія… що вмерла…» І Мієта, прочитавши своє ім’я, заціпеніла. Сільвер обізвав її дурненькою. Але вона не могла утриматися від сліз. Вона казала, ніби щось ударило її в груди; що вона, певне, незабаром помре і що ця плита буде для неї. Юнак похолов, але тут же почав її соромити. Як! Вона така мужня і раптом думає про всякі дурниці. Кінець кінцем обом їм стало смішно. Після цього випадку вони уникали говорити про мерців. Але в години жури, коли хмарне небо повивало смутком алею, Мієта починала балакати про цю незнайому Марію, могила якої так довго сприяла їхнім побаченням. Може, й кістки цієї безталанної дівчини все ще лежать тут.

Одного вечора їй спала на думку чудна забаганка: вона попросила Сільвера підняти плиту, щоб подивитися, що під нею. Він не згоджувався, бо такий вчинок здавався йому блюзнірством. Його відмова надовше затримала Мієтині мрії на дорогому, витвореному її фантазією образі, що мав її ім’я. Мієта запевняла, що Марія вмерла в її віці — в тринадцять років — у розквіті любові. Навіть камінь будив її жаль, камінь, через який вона так спритно перестрибувала і на якому вони так часто сиділи, камінь, остуджений смертю й зігрітий їхньою любов’ю. Вона казала:

— Ось ти побачиш, це принесе нам нещастя… Якщо ти помреш, я прийду сюди помирати; і я хочу, щоб мене поховали під цією плитою.

У Сільвера стискалося горло; він лаяв її за те, що вона гадає про такі сумні речі.

Так майже два роки любилися вони і в цій вузенькій алеї, і в просторі піль. Їхня ідилія перейшла через холодні грудневі дощі й палкі заклики липня, не занепавши до банальної інтрижки. Вона заховала в собі чарівну красу старожитних переказів, палку невинність, наївне бентеження тіла, що чогось жадає й не знає, чого саме. Мерці, древні мерці марно нашіптували їм на вухо спокуси. Закохані винесли зі старого кладовища тільки ніжний сум, невиразне передчуття, що їм лишилося недовго жити: якийсь голос казав їм, що вони загинуть, несучи з собою свою невинну любов, загинуть перед самим весіллям. того дня, коли захочуть оддатися одне одному. Напевне, саме тут, на цій могильній плиті, серед кісток, загублених у густій траві, виник у них дивний потяг до смерті, палке бажання лягти разом у домовину, що так хвилювало їх на Оршерській дорозі тої грудневої ночі під жалібні заклики дзвонів.

… Мієта спокійно спала, поклавши голову на груди Сільверові, а він згадував про колишні побачення, чудесні роки розкішних утіх. На світанку дівчина прокинулася. Перед ними розляглася долина, вся світла, під молочним небом. Сонце не сходило ще з-за горбів. Кришталеве світло, чисте й дзеркальне, наче та джерельна вода, лилося з білих обріїв. Десь далеко вилася Віорна, мов біла шовкова стрічка, гублячись серед рудих і жовтих нив. Перед ними слався безкраїй простір, сіре море олив, виноградники, подібні до широких полотнищ мережаної тканини, цілий край, що здавався ще безмежнішим у прозорому повітрі й холодній тиші. Колючі подихи вітру морозили обличчя. Закохані моторненько підвелися, підбадьорені вранішнім світлом. Нічні страхи і смуток зникли разом із тьмою, і вони захоплено дивилися на величезну округлу долину, весело слухали бовкання двох дзвонів, що, здавалось їм, радісно вітали з зорею святкового дня.

— Ой і гарно ж я спала! — гукнула Мієта. — Мені снилося, що ти мене цілуєш. Справді ти мене цілував?

— Дуже можливо, — відповів Сільвер сміючись. — Мені було зимно. Адже ж страшенний холодище.

— В мене тільки ноги померзли.

— Тож побіжімо. Нам треба пройти добрих дві милі. Ти зігрієшся.

Вони спустилися схилом і бігцем вернулися на битий шлях. Опинившись унизу, вони підвели голови, ніби прощаючись із скелею, на якій плакали й обпалили собі вуста поцілунком, але ні словом більше не перекинулися про ту жагучу ніч, що збудила в них нове, ще не виразне бажання, що в ньому вони не насмілювалися признатися. Вони навіть не взялися за руки, наче з тої причини, що так швидше йти, весело простували, ніяковіючи, самі не знаючи від чого, щоразу, як їхні погляди зустрічалися. Навколо них день уже яснішав. Сільвер, якого хазяїн нерідко посилав до Оршера, не вагаючись звертав на вузенькі стежки, вибираючи найкоротшу путь. Більше двох миль вони йшли яругами, уздовж тинів та безкраїх стін. Міста дорікала Сільверові, що він її кудись «завів. Іноді вони з чверть години нічого не бачили над стінами й типами, крім довгих рядів мигдалевих дерев, їхнє голе гілля вимальовувалося на блідому тлі неба.

І раптом вони вийшли простісінько до Оршера. Гучні крики радості, гомін натовпу дзвінко лунали в чистому повітрі. Повстанський загін щойно вступив до міста. Міста та Сільвер ввійшли разом з тими, що поприставали. Ніколи вони ще не бачили такого піднесення. Вулиці було прикрашено, як у дні врочистих процесій, коли на вікнах вивішують найкращі килими. Місто вітало повстанців як своїх визволителів; чоловіки обнімалися з ними, жінки несли харчі, а на порозі будинків стояли старі й плакали. В цих привітаннях була чисто південна радість, що гучно виявляється в піснях, танцях, жестах. Мієту так само підхопив натовп і затяг у танок, що вертівся? на Великій площі. Сільвер ішов услід за нею; сумні думки про смерть, приреченість де й ділися. Йому хотілося боротися, дорого віддати своє життя. Мрія про боротьбу знову сп’янила його. Йому ввижалися перемога, щасливе життя з Мієтою, райські літа вселюдського миру за Всесвітньої Республіки.